Вгамуватити гостей

Пам’ятаєте, як у дитинстві перед походом у гості, батьки наказували нам поводитися чемно та з повагою ставитися до хазяїв будинку? Тоді ми усіляко намагалися показати себе з кращого боку, адже нам було не все одно, якої думки про нас залишаться люди, ми, попри все, хотіли справити гарне враження. А, якщо раптом забувалися, батьки неодмінно нагадували нам: “Заспокойся! Ти ж не вдома!”

Кожного разу згадую ті моменти, коли до болю у серці стає образливо за Батьківщину. Ситуація така ж сама, от тільки вже я – хазяїн будинку і мої гості поводяться не чемно. Ледь стримуюсь, аби з вуст не зірвалося батьківське: “ Заспокойся! Ти ж не вдома!” Аби дати вам зрозуміти, про що саме йде мова, розповім декілька випадків, які траплялися зі мною “в мене вдома”. Підкреслюю – декілька, адже насправді їх було дуже багато. Чи то так вже мені не щастить з іноземними друзями, чи то друзів тих виховували не так, як мене в дитинстві.

...Їду в маршрутці. Позаду поруч зі мною сидить представник не слав’янської національності. М’яко кажучи, сидить, адже його позу навряд чи можна було так назвати: напівлежачи, обпершись ногами в брудних чоботях об сидіння, що попереду, слухає музику, щось, накшталт “arabica”. Автобус забитий вщент. Усі мовчать. Мій добрий знайомий працює водієм маршрутного таксі, і я не з чуток знаю, чого варте прибирання в такому транспорті. Не стримуюсь. Кажу: “Прибери ноги, так неможна.” До мене повертається смугляве, спотворене насмішкою обличчя. У відповідь чую ламаною російською: “Ты кто? Это тебе нельзя, а мне можно.”…

…Обожнюю осінь. Особливо вдень, коли яскраві фарби тішать око. В один з таких днів вирішили з подругами пофотографуватися. Поки одна знімає іншу, я тримаю речі. Дівчата присіли на лавку. Гарне фото вийшло б… Дивлюся, йдуть два чорняві, як то кажуть, мачо. Червоні черевики жбурляють листя в різні боки, в руках по пляшці слабоалкоголки (закон, мабуть, не на усіх розповсюджується). Оминають порожні лавки, сідають до дівчат, повністю ігноруючи їхню присутність. Ті швидко встають і сором’язливо йдуть геть. Кажу: “Чого ви встали? Ви ж перші туди сіли? Порожніх лавок повно. Нехай би де-інде розташувалися.” “Мачо” ,напевно, почули розмову, вирішили приєднатися: “Это наше место, ясно?” Жестами відправили мене якнайдалі…

…Довелося одного разу познайомитися з афроамериканцем. Наче милий на перший погляд та ще й в одному вузі навчаємось. От тільки розмова в нас вийшла не мила. Точніше монолог, адже юнак, немов на одному диханні, почав розповідати мені англійською, в якому брудному місті я живу. Та то ще пів лиха, от мешканці його – взагалі жах! Тільки те й можуть, що “drink, smoke, drink, smoke”. З таким успіхом Луганська й взагалі скоро не стане. Друзі усі, немов один, ламаючи язика, почали тією ж таки англійською підтримувати смуглявого “пророка”. Стоп! Чому це ми, а не він, налаштовуємо свого язика на іноземну мову?... Доля істини в словах іноземця, звичайно, є. Якщо про нас такої думки закордонні гості, можливо, ми й дійсно помиляємося. Та помиляємося ми, на мій погляд, лише в тому, що продовжуємо радіти іноземцям через їхні гроші, дозволяючи робити в кімнатах гуртожитку євроремонт на будьякий смак, тоді як звичайному українському студентові категорично заборонено в тому ж таки гуртожитку користуватися феном обо електрочайником. На Батьківщині наших шановних гостей їхні гроші не варті нічого, але тут вони вирішують багато. Навіть серце українських дівчат не в змозі встояти перед екзотичним гаманцем палкого іноземця. Та буває й справжнє кохання, сперечатися не буду. Бувають і гості, яким дійсно радієш, і тобі аж нітрохи не цікаво, якої вони національності. Головне, що вони люди, стримані, чемні люди. На жаль, таких не багато. Ми вже давно забули, хто в нашій країні справжній господар, ми краще промовчимо, аніж відстоємо своє. Ми налякані чи нам просто все одно? Якщо я ображу гідність іноземця, мене звинуватять у нацизмі і покарають, чому ж іноземець може безкарно ображати мене? Чому влада, гарантуючи безпеку та захист гостя, залишає беззахисними нас? Коли це ми самі стали байдужі до власної долі? Чи не з тих самих пір, коли наш пращур востаннє пролив кров за свободу України і збереження нації? Не треба ані війни, ані бунту, просто не слід мовчати. Лише всі разом, захищаючи свою гідність, ми заспокоємо гостей і наведемо лад у власному будинку.