Дерева

Ось я несу з базару дві молоденькі яблуньки та сливку, щоб посадити їх біля дому під балконом. Я ще не знаю, що за два тижні по тому, як їх посаджу, замість усміхнених і довірливих різочок, зранку на тому місці, де вони так вправно почали були тягнутися до сонця, залишаться лунки свіжої землі, а в повітрі літатиме німе здивування, порожнеча й образа. Усе. Їх вкрали вночі. Серце скиглить побитим собакою. Це зараз... А тоді...
Тоді я ніс щепи додому, усміхнений, радісний, сповнений світлої надії, мріяв. Поспішав, аж підстрибував. Щось наспівував... Одна – симиренка, друга – слава переможцям, сливка – жовта й соковита, що мала пахнути медом. Така сама, як колись у баби ще до аварії... Звісно, уявляв, що колись вони виростуть. Чи хотів урожаю? Мабуть, якесь яблучко чи сливку скуштував би... Більша ж частина, звісно, призначалася тутешнім дітям, що знають кожне плодове дерево своєї місцевості та зривають плоди ще не достиглими.  (І ми колись дітьми були. Усі яблуні, вишні та абрикоси знали навкруги. Про шовковицю годі й згадувати. Руки, губи та одяг були постійно чорні від цієї соковитої ягоди). Та головне – зелені дерева під вікном. А запах, коли цвітуть! Жити хочеться. Натхнення...
Дивлюся на порожні ямки. Ніяк не можу повірити. Хочу щось чи когось наздогнати, та не знаю, куди рухатись... Стою на місці. Чи зміг би я так зробити? Звісно, ні. Чому? Страшно. Людина ж душу вкладала у ці дерева. Побачити б його, того, що зробив таке... Сказав би: «Ти не дерева вкрав – ти надію вбив і віру в добро та людей порушив». Його і так багато, зла цього, навкруги. Сил нема іноді віру тримати в собі, що добро перемагає, що вірити людям можна та сподіватися на краще, а тут бах – на тобі. Як після цього не сумуватимеш, не сумніватимешся в людях? Як би не хотілося вірити – придушиться віра, підозра та обережність оселиться в серці. «На тому світ стоїть. На тому мудрість заснована і звичайний досвід життєвий...» - скажуть літні люди. Так що ж то за досвід такий, коли він із подібних ситуацій береться? І чому без того ніяк не можна? Мабуть, чогось не розумію-таки я. Та й не хочу розуміти. Є, як є, – і годі. Ну їх, ті джерела досвіду... Та й сам винен: чому садив під домом? Маленький чи що? Хіба не передбачав?.. Хай уже так і буде... А дерева? Хай вони обов’язково приймуться. Я впевнений, що на новому місці їм буде краще. Можливо, там завжди буде сонце, а не так, як у мене: тільки у другій половині дня. Я знову всміхаюся. Значить, вкотре перемагаю. Усміхатися – перемагати. А сумувати та тримати на душі зло – програвати. Я за перемогу.

2013