Лист до тебе

Ні... не треба, нічого більше не кажи... нічого! Вже всі слова давно сказані, мої почуття до тебе, нехай більше тебе не турбують!   Всьому є своя межа. Навіть  я, більше не можу витримувати твоїх незапланованих, постійних істерик. Адже я був стриманим і відповідальним, турбувався коли ти хворіла, зранку прокидався аби зробити тобі чашку кави і наче маленькій дитині одягав тобі рукавички, щоб не змерзла в люту холоднечу. Хотів аби ти була щасливою зі мною. І кохав, кохав, кохав -- тебе до безтями...  Що я робив, не так, що? Скажи? Бо, я  навіть не знаю... Чому тобі було завжди все не так?  Чому тебе все завжди дратувало? Чому мені потрібно завжди звітувати перед тобою -- де я був, що робив, хто мені позвонив? Адже має бути якийсь особистий простір, коли тебе це зовсім не стосується, тому що це -- просто моя  робота і вона немає ніякого відношення до нашого життя... шлюбу... любові.

  Я так любив коли ти розпускала своє довге волосся, коли ми вдвох ходили до річки в літню спеку,ти була такою гарною в цю мить,такою жаданою! Любив коли ти бавилася з дощем під промінням сонця, яке пробивалось з-за хмар і ми босі бігли в стару хатинку, щоб   вкритись від дощу. Любив твої чарівливі зелені, як у кішки очі, але чомусь вони так давно на мене дивились з коханням і пристрастю.
За що, мучила мене? За що, терзала своїми ревнощами, адже ти знала, що кохаю лише тебе! Лише тобі, я був відданий! Лише тобі...
Все йде... все минає. І моя любов до тебе також .
Пробач... напевно я був не правий, напевно не зумів тобі пояснити, довести, донести, як я тебе кохав, як хотів аби ми завжди жили в злагоді та любові! Мабудь ти не відчувала цього, а може й не хотіла.... а може й не кохала. Все марно...
Пробач. Я йду... не пиши, не звони, не шукай! Згоріло все, нічого не лишилось. Може ти знайдеш те, що ти хотіла... але без мене.
Дякую, що була зі мною і прощавай!


In_nes