Так судилося ч. 47 украинский язык

                47

          Сірий зимовий ранок… тиша, лише вітерець несміло щось прошепоче на вухо. Інколи  з висоти неба прокричать ворони та пострекоче сорока, перелітаючи з гілки на гілку. Наталка йшла до інституту і думала про те, як швидко промайнули дні зимових свят. А їй не доводилось нудьгувати! Оскільки після загибелі Ашота їй важко було повністю віддатися навчанню, тому зараз було необхідно наздогнати згаяне і вона старанно готувалася. По вечорам їй телефонував Сергій, та навіть з ним вона не могла довго розмовляти, тому що дала собі слово відпрацювати сесію на «відмінно». І хлопець, розуміючи це, надовго не відривав дівчину від підручників, та йому було достатньо почути її тихий голос, було достатньо лише знати, що з нею все гаразд… Хай собі вчиться!
          І Наталчині старання не пройшли марно: на іспитах вона, як і раніше,  відповідала бездоганно. Викладачі не могли нахвалитися такою студенткою! Наталя й сама була задоволена собою: якщо Ашот бачить її з небес, він буде нею пишатися! Вона молодець: не здалася, змогла пересилити свій біль! І хоч спочатку ця втрата сильно підкосила її, та зламати не змогла! Вона вистояла і змусила себе піднятися знову! Ашот, ти бачиш це? Вона може бути сильною! Їй треба бути такою…
         І тепер вже позаду останній екзамен. Все! Напруження  скінчилося, тягар, який нещодавно лежав на студентських плечах, зійшов нанівець і тепер можна трішки, ну зовсім крапельку, розслабитися, щоб набратися сил для нового семестру. Наталка, не напружуючись і нікуди не поспішаючи, повільною ходою йшла коридорами інституту коли почула за спиною швидкі кроки. Це наздоганяв її Сергій.
- Привіт!, - привітався він до дівчини, підійшовши ближче, - ну, що? Як здала сьогодні?
- Відмінно, - відповіла Наталка, - здрастуй!
- Ну, тоді, може, відмітимо цю подію? Я тебе запрошую до кафе: замовимо собі морозива і будемо ласувати!
- Та нібито холодно для морозива, - здвигнула дівчина плечима.
- А ще можна піти в одне місце, там дуже смачні тістечка і є гарячий чай! Ну, що, погоджуєшся?
- Ну, взагалі.., чом би й ні? Пішли!
     Вони одяглися та вийшли надвір. Січень видався вогким, тому на вулиці все було  сірим та безрадісним, вологе повітря  пробиралося крізь одяг, холод огортав все тіло, заповзав під шкіру, викликаючи дискомфорт і нестримне бажання швидше дістатися тепла. Наталка з Сергієм йшли по мокрому асфальту, ігноруючи неприємні відчуття від погодних умов. Обабіч дороги багнюка перемішалася із брудним снігом, а далі, по решткам трави, що лишилася з минулого року, розсипалися сніжні острівки і спресований сніг, тепер вже зовсім мокрий та сірий, чавкав під ногами людей, що проходили по натоптаній колись стежині. Пташки, зрадівши неочікуваній відлизі, радісно, майже по-весняному, виспівували на голих гілках свої пісні. І це було компенсацією за прикрощі цієї негоди.
        Нарешті  Наталка та Сергій дісталися приміщення кафе та зайшли всередину. Тут не було так тепло та комфортно, як сподівалася Наталка, та головне – тут можна розслабитись, посидіти та погомоніти за філіжанкою чаю з тістечком, а не дрижати від вогкого вуличного холоду. Оглядівшись, Наталка із Сергієм помітили декілька знайомих студентів.
- Давай не будемо ні до кого підходити, – запропонував пошепки Сергій, - присядемо ось за цей столик? – вказав на місця, що тільки-но звільнилися, - тут нам ніхто не заважатиме.
- Давай, - погодилася дівчина, - треба тільки почекати, поки приберуть.
- Ти початуй місце, а я піду щось нам куплю. Ти будеш чай чи каву? І, до речі,  яке тобі взяти тістечко?
- Та мені якось однаково, - відповіла Наталка, - я-то взагалі не ходжу по таким закладам, тому не знаю, що тут є смачне. Візьми на свій розсуд, зараз я тобі дам гроші, сподіваюсь, тут вистачить, - відкрила гаманець дівчина.
- Ну що ти, - знітився Сергій, - це ж я тебе запросив, отже, і платитиму я.
- Ні, Сергію, так не піде, я так не можу!
- Чого ти не можеш?
- Я не звикла бути комусь зобов’язаною!
- Та що ти таке говориш? – обурився парубок. – У чім зобов’язаною? В тім, що я тебе запросив та за тебе заплачу? Це ж нормально, коли хлопець платить за дівчину!
- Так, тільки не за кожну дівчину, а за свою, розумієш різницю? А я – не твоя дівчина, отже, не можу дозволити тобі платити за себе.
- Можна подумати, що я тобі пропоную не каву з тістечком, а автомобіль! - трішки роздратовано сказав хлопець. - Знаєш, я не берусь оплачувати рахунки, які не потягну! Ну зроби мені приємність…
     В цей час до столика підійшла прибиральниця та зібрала брудний посуд. Молодятам довелося на деякий час припинити свою дискусію.
- Гаразд, - почав заспокоюватись Сергій, - якщо ти надаєш цьому такого ве-еликого значення, тоді давай зробимо так: сьогодні я тебе запросив і плачу я, а іншим разом ти мене запросиш і, відповідно, ти й заплатиш. Так ти згодна?
- Ну, так – згодна, - весело відповіла Наталя.
- Ну, хвалити Бога, - звів очі до стелі, - а то я вже думав, що ми ніколи не дійдемо згоди в цьому питанні. Це вже мені твоє провінційне виховання!
- А що не так з моїм вихованням? – «стала на дибки» Наталка.
- Та – нічого, все так, вибач, - вирішив не продовжувати далі спір хлопець, просто я бачу, що в селі та місті моральність де в чім трохи відрізняється.
- Можливо, - відповіла на те Наталка, - та я не бачу нічого поганого в моїй моральності.
- Я – теж, - шепнув їй на вухо Сергій та пішов нарешті до прилавка.
- Мені – чаю! – гукнула навздогін дівчина.
      Наталка лишилася за столиком та від «нема чого робити» почала роздивлятися навкруги. Це було кафе, в якому вона раніше ніколи не була: велика зала, в якій знаходилися чисті столи з маленькими вазочками із сухим листям та «м’які» стільці біля кожного столу. Із-за великих розмірів зала виглядала якось порожньо, Наталка подумала, що непогано було б поставити поміж столів якомога більше квітів: це додало б затишку, адже тоді б квіти заповнили порожнечу і виникало відчуття, що кожен столик відокремлюється квітковим бар’єром. Квіти в приміщенні були, та вони висіли на стінах у металевих «берізках», і це було єдиною прикрасою цього закладу. Та відвідувачів це анітрохи не бентежило: вони, напевне, вже звикли до такого «дизайну», якщо сказати більш влучно – у повній його  відсутності, і почували тут себе доволі непогано. Дівчина вирішила, що її це також не обходить, і взагалі, це – заклад, якому вирішили залишити стиль радянських часів, звісно ж, щось переробили, але для ностальгуючих по тих роках це доволі прикольно.  Люди приходять сюди поспілкуватися, поїсти щось смачненьке, або просто погрітися в таку погоду, як сьогодні. Взагалі  останнім часом, коли все потребує змін та нових дизайнерських підходів, багато таких сірих непримітних приміщень перетворюють на модернові заклади, також будують нові, з наворотами, але безгрошовим студентам туди краще не потикатись… Хоча, звісно, все менше стає безгрошових студентів, якось непомітно з’явилася "золота молодь", яка може собі дозволити "зависати" у нічних клубах, не рахуючи татових коштів...
- А от і я, - перервав хід її думок Сергій, - я не знав, що ти любиш, тому взяв усього потроху, - і поставив на стіл тацю з двома чашками чаю та великою тарілкою, на якій лежали різні тістечка.
- Ти що, Сергію, - округлила очі Наталка, - ми ж стільки не з’їмо! 
- Не з’їмо, так понадкушуємо! – згадав хлопець популярний анекдот, - чого ти? Я тобі кажу цілком серйозно: ти ж сама казала, що не знаєш, яке тістечко ти б хотіла, от і вибереш собі до вподоби, скуштувавши всі. Все нормально!
- Та – ні, - засміялась дівчина, - це, по-твоєму, нормально? – розгублено вказала на тарілку, повну тістечок. - А ти - ненормальний! Я ж можу луснути!
- О! такою ти мені більше подобаєшся! – сказав Сергій, слухаючи Наталчин сміх.
- Ну, гаразд, давай куштувати, - відповіла вона, вибираючи тістечко, з якого б хотіла почати…