Так судилося ч. 49 украинский язык

                49

      ...На зміну відлизі вдарили морози. Напевне, зима схаменулась, що так рано дала надію на передчасне тепло і вирішила взяти реванш. Не даремно ж – лютий, от і лютує! Добре, що увесь сніг вже розтанув та перестав плакати мокрими ручаями. А   тому морози лише висушили останню вологу, що лишалася на дорогах, інакше було б не уникнути ожеледиці. Снігу зима не припасла, тому ніщо не радувало око: навкруги було сіро і тоскно, тьмяне небо низько нависало над головами, а вогкий морозний вітер щипав за щоки та холодив тіло.
        Та у студентства - новий семестр і, відповідно, нові клопоти! Наталка ж старанно вчилася, та все більше часу проводила з Сергієм. Вона була задоволена тим, що доля подарувала їй такого чудового друга. Чи міг би він бути кимсь більшим, ніж просто друг – вона вирішила поки що не думати про це. Нехай все йде своїм ходом! Час покаже і все розставить по своїх місцях… А поки що вона час від часу писала листи тому, кого не було з нею поряд… писала, знаючи про те, що він ніколи їх не отримає… Та їй хотілося вірити: він знає, що вона пам’ятає про нього… Тому в своїх листах вона чесно розповіла і про те, що відчуває до Сергія теплі дружні почуття. Наталка знала: якби вона змогла закохатися, то Ашот порадів би з того, що вона нарешті змогла знайти своє щастя. Та поки що Сергій для неї – людина, з якою їй було добре, з ким вона не відчувала самотності. Вона прив’язалась до нього, любила його,  але лише як друга - і не більше…  Батьки дівчини, які ще не встигли познайомитися з  хлопцем, були вдячні йому за те, що він зміг вирвати їхню донечку з чіпких рук журби та депресії, і вони, на відміну від Наталки, мріяли про те, щоб ця пара перетворилася на пару закоханих.
- А ти не хочеш нас познайомити із своїм другом?, - одного разу спитала Валентина Володимирівна, коли Наталка на вихідні приїхала додому.
- Мамо, чого це ти? - здивувалась дівчина.
- Та нічого. Просто хотілося б подивитися на цього хлопця, який він із себе… - знітилася жінка.
- Хлопець – як хлопець. Не розумію, навіщо на нього дивитись.
- Просто, ти нам так багато про нього розповідала, а ми його ще ні разу й не бачили. До речі, голос у нього дуже приємний, принаймні по телефону, і сам, видно, вихований парубок, такий чемний... Хотілося б його побачити та ближче познайомитись…
- Розумієш, мамочко, - повернулася Наталка до матері, - я б могла його запросити до себе в гості як друга, якби ми жили в місті або він жив у нашому селі. Тоді б він міг просто забігти ненадовго чи то у справі, чи на чашку чаю. До речі, він так і заходить до мене, тільки у гуртожиток. А так, зрозумій, як я його сюди запрошу? В  якості кого я його привезу? Зазвичай запрошують знайомитися з батьками того, хто більше, ніж друг, розумієш? Можливо, він би й не був проти такої постановки питання, та я не хочу давати йому надію на стосунки ближчі, ніж зараз.
- Чому, дитино? Якщо він такий хороший, як ти про нього розповідаєш, чому б тобі не подивитися на нього іншими очима?
- Не можу я, мамо… поки що не можу. Так, він дуже хороша людина, та я ще не готова до нових стосунків. Ще не переболіло, ще не звільнилось моє серце…
- Вибач, Наталочко, що я мимоволі нагадала тобі…
- То нічого, мамочко, - обняла неньку, - ти не нагадала… це я ще не забула…
Та  раптом дівчина подивилась на матір та сказала:
- А якщо хочеш, я зможу запросити Сергія! Привід буде! Треба тільки почекати до мого дня народження! А це вже не так і довго!
- Точно! Бачиш, яка ти розумниця, - зраділа Валентина Володимирівна, - запросиш своїх друзів і Сергія разом з ними! В цьому ж точно нічого поганого не буде і зайвих сподівань хлопцю не даси!
- Що ж, гаразд! На тому й домовились, - рішуче сказала дівчина, - познайомитесь!
  Розмову обірвав телефонний дзвінок. Наталка взяла слухавку:
- Ало!.. Привіт, Сергію! А я про тебе тільки-но згадувала!.. Ні, не скучила, просто ми з мамою обговорюємо кількість запрошених на мій день народження гостей… Ну, ще не запрошувала, так запрошу, іще ж є час… Через місяць… Я тобі все скажу, не хвилюйся… Гаразд… Та нічим, я ж кажу, обговорюємо з мамою мій день народження. А ти що робиш?... Зрозуміло… Завтра ввечері, як завжди, о сьомій… Та не треба мене стрічати, у мене речей небагато буде… Ну, як хочеш… Гаразд, до завтра…
Дівчина відбила дзвінок, но поклала телефон біля себе.
- Ну от, вважай, що запросила, - сказала вона мамі.
- Так тепер дійсно треба обговорити: що готувати, скільки гостей ти ще запросиш. Як я люблю це свято – день народження. Особливо – твій, - провела по щоці Наталки. - Яка ти в мене вже доросла! А красуня яка!