На гранi

Дощ барабанив по вікну. Він проривався крізь густі сірі хмари і норовив заглянути в людські оселі. Тільки, на жаль, ніхто не чекав цього гостя. Тоня сиділа перед щільно закритим вікном. Її скляні очі були відкриті, але здавалося, що вона нічого не бачила перед собою. Зате, вона бачила те, що було у її думках. Ще торік життя було зовсім іншим. І ще тоді вона б раділа цим краплинкам, які падали з бездонного неба.
Ця зеленоока дівчина з русявим волоссям могла висловити свої емоції, виплеснути їх на папір, описати у віршах, відобразити у прозі. Слова лились нізвідки, вони просто оживали у її голові і вилітали на свободу. Усі вважали її природженою поетесою. І не дарма – її поезія читалась легко, з захопленням, і кожен читач міг знайти себе у тих рядках. Натхнення  зустрічало її на кожному кроці. Це було життя сьогоднішнім днем. Дівчина вміла радіти кожній хвилині, цінувати кожен момент і не втрачати веселку в душі. Вона мала кумирів, прагнула пізнати весь смак життя, працювала над самовдосконаленням. А що ще треба, крім улюбленої справи, джерела натхнення і світу, який є тільки твоїм; світу, в який мають доступ тільки обрані, де можна перечекати життєву бурю, пострибати від радості і просто відпочити душею? Якщо маєте такий світ, такий власний куточок – нікому не розповідайте про нього. Адже люди завжди пхають свого носа, куди не треба.
 І ось зараз, проводячи паралель між минулим і нинішнім життям, дівчина вперше заплакала. Її сльози звучали в унісон зі зливою, тому і неможливо було розібрати, де дощ, а де розбита душа. В її світ ввірвалися без дозволу, порушили усталену гармонію, забрали те, чим вона дихала.
 Рука ковзнула по ліжку і намацала товстий блокнот із записами минулих років. Їй необхідно було звільнитися від тієї трясовини, яка затягувала з кожним днем все глибше і глибше. Рука боязко взяла ручку і розгорнула такі знайомі сторінки. Рядок за рядком поповзли тремтливі, невпевнені букви. Чистий аркуш всмоктував у себе чорнило, яке складалося не тільки з розчинників, барвників та модифікаторів – воно також вміщувало в собі всю гіркоту розчарування і апатії. Слова, слова, слова… Вони лились і лились шаленим потоком, кричали і шепотіли, плакали і сміялись. Раптом – все затихло.
- Все це абсурд. – крикнула Тоня і жбурнула блокнот об стінку. – Я так боялась втратити найдорожче, що є у моєму житті, а зрештою втратила саму себе.
Дівчина рвонулася на вулицю. Вона задихалась… задихалась від шквалу емоцій і спогадів, їй потрібно було освіжити думки.
На вулиці пахло киснем, хмари почали просуватися подалі від міста, відкриваючи всю блакить неба.  Дівчина брела, куди вели очі – блискучі почервонілі скельця. Ноги самі привели до міського парку. Тоня присіла на першу кращу лавочку, бо коліна підкошувалися, а руки тремтіли.
- Що, життя втратило смак? – пролунав збоку незнайомий голос.
Тоня повернулася і побачила, що біля неї сидить сивий старець з бородою. Прямо таки як у казці. Його вигляд залишав бажати кращого – протерті штани, бідна простенька сорочка і поношені, але ще цілком придатні черевики.
- З чого ви взяли, що моє життя втратило смак? Ми хіба знайомі?- відповіла Тоня.
- Вигляд може ошукати, посмішка обманути, голос збрехати, а ось очі завжди говорять правду.
- А що з моїми очима не так? – поцікавилась дівчина і втупилась в поглядом в землю.
- В них нездоровий блиск, вони містять сум і байдужість. Хочеш повернути той незрівнянний смак життя? Слухайся свого серця і не закопуй свій талант – талант бути людиною з великої букви. В житті часто бувають буревії, тільки треба навчитись відновлювати зламане. Душа – не виняток. Вона як ніхто чекає саме твоєї допомоги.
- Ви про що? – спитала Тоня і повернула свій погляд до старця.
Поруч нікого не було. Тільки в її голові відлунням прозвучали його останні слова: «Вона як ніхто чекає саме твоєї допомоги».
- Дочекається…обіцяю. – прошепотіла дівчина, приклавши руку до серця.