Так судилося ч. 50 украинский язык

                50

- Ну, нарешті, а то я вже змерз, - сказав Сергій, простягаючи руку Наталці, яка виходила із автобуса.
- Так я ж казала тобі, що не треба було мене стрічати, - відповіла дівчина. – а ти не слухаєш! А тут іще й автобус спізнився… От як захворієш, що тоді робити? Пішли швидше, може, так  зігрієшся, горе моє…
- Не захворію! То ж я змерз, бо тебе не було, а зараз ти приїхала, мені й тепліше. – відповів хлопець стукаючи зубами від холоду.
- Я бачу, як тобі тепло! От чого так легко одягнувся?
- Так вже ж березень почався! За три дні й жіноче свято!
- Березень! – відповіла Наталка і прискорила ходу, тягнучи Сергія за рукав. – А  хіба ти не відчуваєш, яке холодне повітря, якесь таке прозоре, морозне, я навіть не можу й пояснити... І  коли дихаєш, то від нього холодить не тільки носа, а й горло і навіть душу! А ти кажеш – березень… А знаєш, як моя бабуся казала?
- Як? – спитав він, поспішаючи за дівчиною.
- «Март – усіх варт»!
- А що це означає? – не зрозумів хлопець.
- Це означає те, що в березні ще можуть такі морози лютувати, яких взимку, можливо, навіть і не було! До речі, далеко й згадувати не треба! Я пам’ятаю, якось лютий був таким теплим! Дощовий, правда, зате теплий. В перших числах березня здавалося – все, весна вступила в свої володіння: на вулиці сонячно, тепло – душа радіє! Ан – ні! Після десятого – як випав сніг, ледь не до колін, як вдарили морози…
- І ти так це запам’ятала? – здивувався Сергій.
- Звісно, запам’ятала! Але нічого в цьому дивного немає. Просто тоді під час лютневих дощів зіпсувалися мої зимові чоботи: ну, протікали, почали розклеюватися, коли стало тепло – я їх викинула. Десятого березня – день народження Тетяни – це моя подруга дитинства, і хоч ми були кожна в своєму гуртожитку (вона навчається в іншому інституті), та все одно я пам’ятала про її свято. А наступного дня я виходжу надвір і не вірю своїм очам. Сніжно, морозно, вітряно. Бр-р-р. І чобіт вже нема! Прийшлося  мимоволі запам’ятати. А ти кажеш – березень!
      Надворі дійсно було вогко й холодно. Тому друзі поспішали до автобусної зупинки, адже автобус міг надати їм тимчасовий притулок. Та у недільний вечір транспорт ходив із великими інтервалами, тому сподіватися швидко дістатися гуртожитку було марно.
- Може, пішли пішки? – спитала Наталка, дивлячись, як синіє її товариш.
- А якщо зараз прийде автобус? Уявляєш, як буде прикро? Та й не дуже хочеться пішака чеканити…
- Думаєш, мені хочеться? Та я не можу бачити, як ти замерзаєш…
- Давай трішки почекаємо, може, якраз і недовго стояти прийдеться.
     Дійсно, чекати  довго не прийшлося: хвилин за п’ять підійшов автобус, але й там не було бажаного тепла. Друзі проїхали чотири зупинки і вийшли біля інституту. Дорогу до гуртожитку бігли бігцем.
- Ну, тепер тут вже недалеко, - сказала Наталка, заспокоюючи хлопця, - до кінця замерзнути не встигнеш.
- Сподіваюся, - відповів Сергій. Його ентузіазм зійшов нанівець.
- Нічого, зараз дістанемось кімнати, я тобі дам гарячого чаю зігрітися, будемо сподіватися, що не захворієш. В тебе як з імунітетом?
- Та поки що не скаржився…
- Ну, от і добре. Бачиш, вже й прийшли. Заходь швидше!
        Нарешті друзі дісталися кімнати. Наталка, скинувши пальто,  в першу чергу поставила кип’ятити воду, дістала печиво, цукор. Сергій також зняв верхній одяг та підійшов погрітися до теплої батареї.
- Іди мий руки, - наказала хлопцю. – Та водичку зроби тепліше, щоб швидше зігрілися!
- Ти така турботлива, - сказав Сергій, – ну ніби рідна матуся.
- Матусі б треба було б тобі паска дати, щоб одягався по погоді! – відповіла на те дівчина, - йди вже скоріш до столу.
     Наталка дістала із шафи теплого в’язаного светра.
- На, накинь хоч на плечі. Так він тобі замалий буде, то хоч спина нехай гріється.
- Дякую, - сказав Сергій, та притулив долоні до гарячої чашки. Наталка сіла поряд та взяла до рук свою філіжанку.
- Ти пий, не лякайся, що чай гарячий. Сьорбай потихеньку.
- Та я не лякаюся. То я думаю: чи може щось гарячіше у тебе є? Як кажуть, для «зугріву» - весело підморгнув дівчині Сергій.
- Я тебе зараз зігрію, - у відповідь йому показала кулака, - теж мені, жартівник!
- Ой, вже й пошуткувати не можна. Ну, розказуй, як з’їздила.
- Та з’їздила. Що там розказувати? Ти краще мені скажи: як ти будеш іти додому в отакій одежині?
- Та нічого, не хвилюйся! Я вже майже зігрівся, так що все нормально!
- Може, попроси батьків тебе чимось спиртовим розтерти на ніч.
- Та де його узяти – спиртового?
- А у вас немає? Бачиш, а в мене питав за «гарячіше»!
- Та ні, такого не тримаємо. Якщо на свята щось купується, то воно по призначенню й розходиться. А так немає нічого.
- Може, якесь розтирання?
- Не знаю, навряд чи, та спитаю на всяк випадок…
- Ну що, зігрівся хоч трішки?
- Та я вже майже повністю зігрівся. А оцей светр, що ти дала, так такий теплий! А я ще як подумаю, що то ти його одягала, так взагалі аж палаю!
- От, дурний, - дала легенького стусана Наталка та все одно посміхнулась. – ну, то добре, що зігрівся.
- Слухай, Наталко, а на свято ти поїдеш додому?
- Так, звісно, а що тут робити?
- А давай кудись сходимо? Може, в кіно? Чи в кав’ярні посидимо? А можна і те, і інше!
- Ну, не знаю! Взагалі – можна! Чого туди-сюди їздити? Додому поїду у суботу.
- Домовились! – зрадів Сергій.
- Може, ще чаю?
- Та ні, дякую. Піду вже! Спасибі, що відігріла…
- Якби мене послухав, то не потрібно було б відігрівати!
- От такий я неслухняний! – трішки посидів мовчки, потім підвівся. – Гаразд, піду.
  Біля дверей згадав:
- Ледь не забув! Ти ж мені про свій день народження так нічого путнього й не сказала!
- Та зарано ще! Я ж говорила по телефону: ще чотири тижні.
- Ну, так мені ж потрібно підготуватися! Смокінг купити, лімузин помити!
- Краще поквапся, поки лімузини ще ходять, а то прийдеться додому пішки йти! А смокінг можна й на прокат узяти, нащо гроші тратити?, - підіграла йому Наталка.
- І то правда! На ті гроші краще куплю ще мерседес!
- Мерседес? За смокінг?
- Так! А ти знаєш, скільки пристойний смокінг коштує?
- А пристойний мерседес?
- А хто каже про пристойний? Я куплю з рук!
- Ти – і з рук? Це нижче твоєї гідності!
- І то так! Гаразд, докладу трішки, та й куплю новий!
- Йди вже, базікало! – весело підштовхнула Наталка Сергія до дверей, - завтра побачимось!
- Ну, все, пішов! Бувай!