Так судилося ч. 51 украинский язык

                51
         
У суботу з самісінького ранку Наталка приїхала додому, привітала матір зі святом, та й засіла у своїй кімнаті, немов мишеня у нірці.
- Ти вже їй сказала? – пошепки спитав Василь Петрович, поглядаючи на доньчині зачинені двері.
- Ні, вона ще не знає… – так само пошепки відповіла на те Валентина Володимирівна
- Тоді що це з нею? – тривожився батько.
- Та хіба я знаю?, - мені вона нічого не доповіла. Сказала, що снідатиме пізніше, що апетиту нема, та й засіла в кімнаті. Може, не дай Господь, щось трапилось? Чи знову про Ашота думає? Хоча по ній ніби й не скажеш, що знову горем вбита. Не знаю, що і думати…
- А може піти запитати?
- Ні, не треба. Якби хотіла поспілкуватись – то б не ховалася від усіх. Нехай побуде наодинці із собою. Як схоче – сама розповість.
- Ох, - зітхнув Василь Петрович та пішов лагодити сарай.
        А Наталка у цей час сиділа нерухомо на ліжку, та дивилася в нікуди, згадуючи такий чудовий день, що подарував їй Сергій.
       Восьмого березня, як і домовлялися, парубок зайшов за Наталкою.
- Ну що, вже готова до «культурної програми»? – запитав її хлопець, дістаючи із-під куртки букетик ніжніших перших пролісків.
- Це тобі, – простягнув дівчині квіти, – зі святом! Будь завжди такою ж чарівною і природною, як ці проліски. Втім, ти така і є, тому завжди такою і залишайся…
- Дякую… мої улюблені. Завжди любила 8 Березня ось із-за цих квітів.
- Мабуть, треба їх напоїти, - не знав, що сказати хлопець, який раніше ніколи не ліз в кишеню за словом.
- Так, зараз я поставлю квіти у воду, і – можемо йти.
     Яка ж чудова погода була того дня: природа, мабуть, вирішила привітати жінок у день їхнього свята, подарувавши сонячну безвітряну днину. Морозець вона залишила для пікантності, та він був настільки невеликим, що навіть здавався лагідним, а в повітрі пахло свіжістю та  ароматами жіночих парфумів… А потім було кіно, а після цього – вони знову бродили по місту, узявшись за руки. Наталка тихенько засміялася сама до себе  згадавши, як невпевнено Сергій торкнувся її долоні – легенько, одним тільки мізинчиком. Та коли дівчина не забрала своєї руки – осмілів, узяв її в свою долоню, вдаючи, що перевіряє, чи не змерзли Наталчині руки, а потім вже й не випускав. А ще – вони пішли до тієї кав’ярні, куди водив її Сергій минулого разу, і знову платив він, хоч Наталка й заперечувала, мовляв, тепер її черга сплатити рахунок. Та хлопець сказав, що не може дозволити, щоб дівчина платила у день жіночого свята. Вони знову їли смачні тістечка, запиваючи їх гарячим ароматним чаєм, розбавляючи все це смішинками та різними розмовами…  А коли прийшов час прощатись, Сергій поцілував Наталчину долоню. Він і раніше цілував їй руку, та ті поцілунки завжди супроводжувались якимсь кумедним вибриком з його боку, а цього разу було все якось не так, було по-особливому…
- Який чудовий день… - прошепотіла дівчина.
   Вона трішки боялася нових відчуттів, піймала себе на думці, що вже не вперше пригадує час, проведений із Сергієм. Їй стало трішки прикро: адже  це означало б, що вона забуває про Ашота. Ні! Скоріше, не Ашота, а про своє горе! Ашот завжди залишиться у її серці. Але  виявляється, серце настільки велике, що там є куточок для нових почуттів, які, можливо, зароджуються саме зараз…
    Наталка піднялася з ліжка та подивилася на письмовий стіл. Їй захотілося присвятити декілька рядків новим почуттям. Дівчина взяла ручку та аркуш паперу й почала писати про те, що зараз відчувала.
    «Я не кохаю ще тебе,
    Та вже не півдорозі!
    Забути хочу я тебе,
    Але уже не в змозі…
    Кайдани хочу розірвать,
    Що стримують мене,
    Щоб потім пошепки сказать,
    Що важиш ти для мене.»
      Наталка перечитала написане та порвала аркуша на клапті.
- Теж мені, поетеса! – сказала сама до себе. - Хто так пише? Це хіба вірші?
  У цей час двері до її кімнати відчинилися і Наталка почула знайомий дзвінкий голос.
- Можна до тебе?
  Дівчина обернулась і побачила Тетяну.
- Танюшо! Як давно я тебе не бачила! – зраділа їй Наталка.
- Так, подруго! Я теж скучила за тобою! – Тетяна швиденько заплигнула на застелене Наталчине ліжко, –  я стільки повинна тобі розказати! Ти просто випадеш в осад! – заторохтіла вона.
- Що ж там такого з тобою трапилось? Ану, розповідай! – посміхнулась у відповідь дівчина.
         І Тетяна почала розказувати, немов з кулемета вистрілюючи усі словесні боєприпаси. Наталка слухала її розповідь, та її думки були в іншому місці і з іншою людиною.
- Слухай, а що то в тебе в руці за клапті? – помітила Тетяна порвані шматки.
- А – нічого, - відмахнулась Наталка і вловила себе на думці, що не хоче ділитися з подругою своєю новиною, -  вирішила трішки прибратись. Ну, а ти як? – думки дівчини повернулись до подруги.
- Та я ж тобі й кажу, що отак він мене і відшив, ти розумієш? Як я можу тепер почуватись? Та – нічого, знаєш, на ньому, як то кажуть, світ клином не зійшовся! У мене такий красень є на прикметі! О-о, куди там тому недалекому до нього! Хай тепер собі лікті кусає, а я до нього не повернусь, навіть якби на колінах благав! Теж мені!
    «Які ми різні, - думала у цей час Наталка, - і як сталося, що ми так довго дружили з цією дівчиною? Дивно, та зараз я не відчуваю з нею ніякого духовного зв’язку... Можливо, це так розлука з Тетяною діє на мене? Хоча, для вірних друзів хіба це перешкода? Значить, я не вірна подруга? А хто тоді? Я зовсім не потребую Тетяниної підтримки, її допомоги… і зовсім не хочу слухати про її численні пригоди… Можливо, я просто дорослішаю?»
- Та ти мене чуєш взагалі? – почула Наталка невдоволені нотки.
- Вибач, Танюшо, замислилась…
- Та про що ти взагалі сьогодні думаєш? – обурилася Таня, - я тут їй про своє життя розказую, а вона «замислилася»!
- Та – ні, то пусте, вибач…
- Хіба, може, тобі теж є що мені розповісти? Давай, колися!
- Ні, Танюшо, у мене все по-старому. – і щоб перевести розмову в інший бік, додала – щось так їсти захотілося! Я ж іще не снідала. Ти – як? Складеш компанію?
- Та… не знаю… мабуть, можна. Та ти мені так нічого толком і не розказала.
- Потім, Танюшо, все потім! Хоча я говорила тобі, що нема чого розказувати. Хіба тільки – про навчання.
- Ну, про навчання – мене не цікавить! Про що взагалі тут можна розмовляти –  лекції, семінари, заліки,іспити – от і всі розмови! Залиш їх для інших.