Так судилося ч. 52 украинский язык

                52

    Коли Тетяна пішла, Наталка одяглася, вирішивши подихати свіжим повітрям. Вона вийшла надвір, вдихнула повні груди весняної свіжості і знову згадала про Сергія. «А все ж таки чудово, що він поряд, - подумала вона, - не знаю, що б зі мною було, якби не він… як би я пережила свою втрату без його підтримки…». Дівчина, щоб не змерзли  руки, засунула їх в кишені та намацала там якийсь поліетиленовий пакунок. Здивувавшись, дістала його та побачила, що то був пиріжок, якого вона купила вранці, та передумала їсти.
- Діна!, - покликала вона, - дівчинко, ходи сюди, дам пиріжка!
      Вона чекала, коли ж на її поклик, махаючи хвостиком на знак своєї відданості та радощів, прибіжить її улюблениця. Та на подвір’ї було тихо.
- Дивно, - сказала дівчина сама до себе, пригадавши, що вранці, коли вона приїхала, Діна також не стрічала її.
- Мама, - запитала Наталка в матері, зайшовши до хати, - а де це наша Діна?
      Валентина Володимирівна злякано піднесла руку до рота.
- Знаєш, Наталочко, я ще не встигла тобі сказати… нашої Діни вже нема…
- Як це - немає? - дівчина раптом все зрозуміла та опустила голову. За  спогадами про Сергія вона навіть не помітила відсутність на подвір’ї  собаки.
- Вона ж вже старенькою була, ти ж пам’ятаєш, Діна з’явилася в нас, як ти ще до школи не ходила … ну, так і є – пригадала Валентина Володимирівна, - ми  тебе якраз до першого класу готували, а ти намагалася кожну вільну хвилинку з нею провести.
- Так, пам’ятаю… - відповіла на те Наталка та пішла в свою кімнату.
     Чому так буває? Це щоб життя медом не здавалося, світлі спогади про святковий день захмарюють такі болісні новини? Дівчина сіла біля свого письмового столу, закрила обличчя руками та розплакалася. У цей час до кімнати зайшла Валентина Володимирівна.
- Доню, ну що ти?, - намагалася вона втішити дочку, -  ти ж розумієш: кожному свій час. І тварині – також. Час її прийшов, вона й пішла від нас. А ти пам’ятай, яку радість вона дарувала нам. А хочеш, – запропонувала мати - наступного тижня поїдемо в місто й купимо тобі цуценя?
- Ні, мамо, не хочу… надто болісно їх втрачати, своїх чотирилапих друзів. А, знаєш, - сказала Наталка крізь сльози, -  я оце згадала… пам’ятаєш, як вона бігла за мною, ледь під машину не потрапила? Такою вірною була…
- Коли це – під машину?
- А тоді, коли хліб розвозили по вулицям і продавали з машини.
- Ну, звісно, таке було, а Діна тут при чому?
- А ми якось не встигли купити хліба біля себе, й мені довелося сісти на велосипед і їхати за машиною до сусідньої вулиці.
- Так, пригадую й таке… та-ак, звісно, а Діні тоді віку було, може, з півроку, і вона без тебе – нікуди! А тут побачила, що ти поїхала, як вирветься з моїх рук, та як побіжить…
- Так, згадала? – крізь сльози посміхалася дівчина, пригадуючи свою улюбленицю, - вона ж наздогнала мене вже на іншій вулиці, коли я хліб купувала, та, бідолашна, поки бігла чимдуж за мною, ледь не потрапила під колеса – де вже намалювалися ті Тимофіївські  «Жигулі»? – ох же і перелякалася я була…
- Та-ак… Діночка завжди була: куди ти – туди й вона… потім ви обидві виросли…а коли ти вступила до інституту, вона сумувала за тобою.
      Наталка, розтираючи по обличчю сльози, вела далі…
- А коли Діна була іще маленькою, може, місяці чотири їй було, пам’ятаєш, як вона образилася на тебе, коли ти на неї за щось нагримала?
- Так, - посміхнулась Валентина Володимирівна, - пам’ятаю… таке мале було, а таке тобі – образилось, пішло з дому! Де я тільки її не шукала, а вона десь причаїлася й не виходила. Хвалити Бога, ввечері сама прийшла: уся мокра, забрьохана, у реп’яхах, мабуть, до балки ходила. Як тільки сама дорогу назад знайшла – така малеча?
       Тут жінка побачила, що Наталка трішки відволіклась від журби спогадами, і щоб повністю позбавити її смутку, перейшла на іншу тему.
- Слухай, Наталочко, то ти вже склала список осіб, запрошених на твій день народження?