Св танок

Іноді, прокинувшись у бабусі вдома, я знаходила у волоссі білу пір’їнку. Тоді мені здавалося, що на цій подушці  до мене спали янголи, і, мабуть, тому мені так затишно. Ніч не лякає мене більше примарами із живих тіней. А коли світанок простягає  теплі рожеві долоні, ніби хоче обійняти; коли сонячний промінь вкладається, наче  кіт, на моє чоло, невідомо звідки у моєму серці зароджується краплинка суму – зовсім маленька і прозора, немов вранішня роса. Але це зовсім не той сум, яким його звикли бачити (чи, вірніше, відчувати), він має присмак незвіданої таємниці; загадки, котру мені ніколи не відгадати. У пам’яті прорізується тендітний паросток таких важливих почуттів, котрі мені ще не доводилося переживати та спогадів того, що зі мною ніколи не  траплялося. Дежавю. За цим красивим словом ховається щось більше, ніж просто ілюзія спогаду. За ним почуття наших предків. Адже сонце, що сьогодні вкрило мене прозорою ковдрою, пам’ятає маленькою мою матір, бабусю, прабабусю і увесь рід людський. Воно одвічний сторожа вікових таємниць, та найстарший історик людства. Тому мене проймає гордість, коли сонце торкається мого чола тією ж долонею, що і величніших людей планети. Перед ним ми рівні, ніби перед батьком. І мені так хочеться передати йому заповіт для нащадків, бо коли я покину нашу землю, він єдиний зможе нашіптувати своїм підопічним мої повчання, так як  кожного ранку нашіптує мені.
Дежавю.
Це лише росинка у душі кожного представника роду людського і тому зникає з настанням спекотного трудового дня. Але вона обов’язково повернеться наступного ранку, аби розбудити в тобі людину.
(30.07.13)