Так судилося ч. 53 украинский язык

                53

     Вже пройшло три тижні після жіночого дня і ще трішки лишилося до Наталчиного  свята. Весна повністю заволоділа територією, розповсюджуючи по українській землі перше весіннє тепло. Дерева, відчувши такі зміни, почали готуватися до нового сезону, наливаючи бруньки живильними соками. Земля відтанула і була готова до вигону молодої соковитої зелені. Душа Наталки також потихеньку відтавала, відігрівалася турботою Сергія. Дівчина, як і раніше, відчувала до нього дружні почуття, вона любила його, та знову ж таки, тільки як друга, як брата. Та їй не були неприємними його залицяння, навпаки, їй була до душі його увага, тому що вона й сама вже втомилася від свого горя, і тепер у неї з’явилася надія на майбутнє. Їй хотілося жити повним життям, насолоджуючись кожним його днем і кожним його проявом. А Сергій був саме тією людиною, спілкування з якою не напружувало її, а навпаки, приносило радість: з ним було легко і просто. Хлопець виділявся природною тактовністю та чуйністю, Наталка іноді дивувалася тому, як легко він може розпізнати настрій людини: ніколи не задасть зайвого питання, ніколи не торкнеться теми, яка буде неприємна його співрозмовнику. Таким тонким психологом треба тільки народитись!
      Сергій же в свою чергу, боявся наполохати дівчину зайвим словом, різким рухом. І кожного разу, коли у нього виникало бажання прискорити події, зробити вирішальний крок, говорив собі: «поспішай повільно…». І це йому допомогло: Наталка стала до нього ближче, і, можливо, скоро настане той день, коли він перестане бути для неї тільки другом. Можливо, свято дня народження  і стане нагодою для  відкриття почуттів? Так чи інакше, та Сергій покладав на цей день великі надії. Він навіть уявляв собі, як то буде – знайомство з батьками Наталки – це вже щось, це вже до чогось може зобов’язувати. Хоча, звичайно, це ж свято, а не щось інше, та все одно те, що дівчина запросила його не просто відсвяткувати в кімнаті гуртожитку, а запросила до себе додому, де будуть і її батьки – це великий крок уперед.
       На подарунок Сергій обрав срібний ланцюжок з невеличким кулоном-камінчиком. Він  уявив собі, як цей камінчик буде загравати з ним, знаходячись на шиї Наталки. Придумав слова, що скаже дівчині, даруючи подарунок. Він скаже, що цей кулон такий же ніжний, як і сама Наталка. І це буде чистісінька правда. А ще він побажає, щоб Наталя завжди сяяла від щастя так, як цей камінчик в оправі… і він для цього прикладе максимум зусиль!.. Лише декілька днів, і Сергій набереться рішучості, щоб поговорити з дівчиною. А поки що…
- Наташо! – покликав Сергій, побачивши, як Наталка виходить з аудиторії, - які плани?
- Ніяких, - відповіла дівчина, - а що?
- Та от думаю, чи доречно буде напроситись до тебе на чашечку чаю?
- А ти від скромності не помреш!
- Знаєш, Наталочко, дуже багато людей нічого в житті так і не досягли саме тому, що були занадто сором’язливими!
- Он як? А чого ж хочеш досягнути ти?
- О! багато дечого! Насамперед  – щоб ти мене запросила на чашку чаю, по-друге, щоб до чаю ще й бутербродик якийсь знайшовся, ну, а далі – то вже програма максимум, вона поки що недосяжна.
- Ну що ж, тоді пішли виконувати твою програму-мінімум.
- То я збігаю в магазин, щось прикуплю! Що б ти хотіла?
- Почекай, наскільки я пам’ятаю, це – твоя програма мінімум! При чому тут я? Чай, цукор, кип’яток – це все я тобі забезпечу. І ще – шматком хліба та сала також поділюся. А далі, якщо тебе це не задовольняє – можеш докупити щось, я не заперечуватиму, та тільки мене сюди не приплітай.
- Домовились, отже, я купую на свій розсуд! Ти тут почекай, я буду за десять, максимум – п'ятнадцять хвилин! – потім подумав і додав: - Ні, краще – пішли до магазину удвох, а то ще втечеш куди-небудь… шукай тебе потім… Там, біля магазину, мене почекаєш… - взяв дівчину за руку і потягнув за собою.
- Чого це ти тут розкомандувався? – трішки здивовано, але весело, сперечалась Наталка, - ти диви, щось ти дуже осмілів!
- Просто їсти дуже хочеться, - виправдовувався парубок.
- Ну, знаєш, - посміхалась дівчина, - дай змогу хоч пальто накинути.
- Ну, звісно, пальто – то обов’язково! Я ж і сам одягнуся, бо інакше змерзнемо.
     Вони швидко одягнулись та вийшли на вулицю. Спускаючись сходами вниз, Наталка раптом уповільнила хід.
- Що таке? – запитав Сергій, - ти щось забула?
- Цього не може бути… - сказала дівчина пошепки.
- Чого «не може бути»? – не зрозумів Сергій та подивився туди, куди був спрямований погляд Наталки. Він побачив чолов’ягу, не найкращого вигляду, який ішов повільно і розгублено роздивлявся інститутське приміщення. Здавалося, він ніби намагається пригадати щось, пов’язане із цією будівлею.
- Ашот, - почув Сергій хриплий голос Наталки.
- Ашот!, - вже закричала вона та кинулась до дивного чоловіка.
- Ашот? – здивувавшись, сам себе запитав Сергій, коли дівчина побігла до незнайомця, - невже? - він не вірив в «чудесне воскресіння».
      Тим часом Наталка підбігла до того, кого назвала «Ашотом». Чолов’яга зупинився та мовчки дивився на дівчину. Така реакція трішки схолодила її порив. Боячись  обізнатися, Наталка зупинилась біля чоловіка, вдивляючись у ніби знайомі очі, які водночас були і стомленими, і стурбованими, і ніби - чужими. Та вона майже не сумнівалася: це – він, її наречений!  Дівчина підійшла ближче, взяла його за плечі, ледь трусонула та сказала: «Ашот!». Він звів брови, з питанням у погляді дивлячись на неї. Наталка помітила на його обличчі зміну почуттів, погляд потеплішав і після деякого мовчання він, нарешті, вимовив:
- На-талочко…
       Дівчина обійняла чоловіка і, поклавши свою голову йому на груди, розплакалася. А він стояв, тримаючи у повітрі обидві свої руки, бажаючи притиснути до себе дівчину, та водночас боячись доторкнутися до неї. Нарешті, він легенько поклав тремтячі руки Наталці на плечі та обережно притис її до себе, та мозок його зараз здійснював таку велитенську роботу, що це відбилося на його напруженому чолі. Сергій підійшов до цієї парочки, з болем дивлячись на них, та намагався зрозуміти: що ж сталося?
- Цього не може бути, - продовжувала плакати Наталка, - Ашот, це дійсно – ти?
- Мабуть - я, - сказав Ашот. - А ти гадаєш, що я – хтось інший?
- Тоді де ж ти був? Як так сталося, що в твоїй машині був інший чоловік? Ти знаєш, що рідні тебе поховали?
- Почекай… занадто багато запитань та забагато інформації для мене! Мій мозок не встигає за нею! – взявся за голову чоловік.
- Слухайте, друзі, - втрутився Сергій, - давайте не будемо розбиратися на вулиці! Наталю, пропоную всім відправитися або до тебе до гуртожитку, або в кафе!
      Ці слова повернули дівчину до реальності, їй стало трішки соромно, що вона геть забула про свого друга, до якого вже так звикла і відчувала неабияку симпатію.
- Ні, давайте – до гуртожитку, це ближче. Сергію, ти голодний, я пам’ятаю. Ашот, можливо, теж не відмовиться від гарячого чаю з бутербродами? – запитливо подивилася на Ашота дівчина, потім перевела погляд на Сергія:
- Та, можливо, нам би краще поговорити наодинці?
- Так, Наталю, - знітився хлопець, - вибач, я щось сам не здогадався. Поїду додому… Завтра зустрінемось… - зажурено подивився на дівчину, яка, напевне, назавжди залишиться для нього тільки подругою.
    Наталка поглядом провела свого друга і серце її краялося на шматки. Вона розуміла, що коїться зараз в душі у Сергія, розуміла його почуття, та радість від несподіваної зустрічі була для неї сильнішою, ніж чужий біль. 
- Ходім зі мною, - лагідно сказала вона Ашоту, - ходім… - і взяла його за руку.
   Вони йшли повільно, взявшись за руки, дивлячись один одному в обличчя. Наталка не могла надивитися: чоловік йшов змарнілий, в брудній потертій одежині, та все ж таки це був він, її Ашот, живий, живий… живий!
- Знімай свою куртку, - сказала дівчина, коли вони прийшли до її кімнати.
Дівчата, що мешкали разом з нею, з подивом подивилися на чоловіка.
- Це мій Ашот, - сказала їм Наталка, а потім промовила, - дівчата, пробачте мені, та чи не могли б ви залишити нас на деякий час?
   Сусідки по кімнаті переглянулися, та взяли підручники.
- Звісно, - сказала Валя – її ліжко стояло поряд з Наталчиним, - ми побудемо в сусідів навпроти.
- Дякую за розуміння, - відповіла на те Наталка.
    Дівчата вийшли і в кімнаті на деякий час запанувала тиша. Наталка тим часом накрила на стіл. Ашот сидів мовчки, до їжі не доторкнувся.
- Ашот, - першою порушила мовчанку дівчина, - де ти був? Чому на тобі цей брудний одяг?
- Він не брудний, - стомлено відповів той, - просто він… – його не можна відіпрати, бо він просто старий. Це мені люди добрі з роботи дали, щоб я не замерз. Віддали те, що їм вже не потрібно… звичайно, дрантя. Та що робити?
- З роботи? А де ти працюєш?
- Вантажником… на базарі…
- Отже, ти працюєш вантажником. Давно?
- Як вийшов з лікарні…
- З лікарні?.. що за лікарня? І чому саме на базарі? Ти ж такий розумний, я не розумію!
- А куди мене іще без документів, без прописки візьмуть?
- Ашот, - боялась питати дівчина, - скажи… що трапилось? Чому ти був у лікарні? Чому ти не приїхав тоді, ну, розумієш мене?
- Майже… Не дивуйся, просто я почав згадувати своє минуле лише сьогодні. Тоді, як ти підійшла до мене, щось і клацнуло… Можливо, пам'ять ще не повністю відновилась, та, бачиш, я згадав тебе, твоє ім’я… Знаєш, я багато часу ходив вулицями, роздивлявся навкруги і все думав: «Хто я? Чому я тут? де мої рідні і чому вони мене не шукають?». Я знав, що колись побачу щось знайоме, щось, з чого почну розмотувати клубок моєї пам’яті. І от сьогодні це сталося. Мені здалося, що я колись бував біля тієї будівлі, де ти підійшла до мене…
- То будівля інституту, в якому я навчаюсь, - дивлячись в очі Ашота, лагідно сказала Наталка. - Колись ти чекав на мене біля неї, тому вона тобі знайома.
- Так, я здогадався… потім…
- Скажи, як ти потрапив у лікарню?
- Це ще не зовсім пам’ятаю... Здається, я когось підвозив,... хлопців... так, хлопців. Потім, пам’ятаю, як прийшов до тями – у лікарні, голова забинтована, мене питають: «Як звати?» а я, ти розумієш, не можу відповісти. Бо не знаю – хто я! Протримали у лікарні, за цей час приходила міліція, розпитували про мене, про події, а що – я? що я можу їм сказати? Ну, зробили якісь помітки у себе, та й пішли… Мені сказали, що мене серед тих, що зникли без вісті, немає…
- Як немає? Ми ж з батьком ходили до міліції, заяву писали!.. – збунтувалася дівчина, потім принишкла. - А-а, так, - згадала вона, - ти ж не можеш бути серед тих, кого шукають…
- Чому?
- Тому що… тому що тебе поховали… - тихо відповіла Наталка.
- Як то – поховали? – не зрозумів чолов’яга.
- Розумієш, знайшли твою машину, а в ній – людину, на якій були твої речі… по ним і упізнали…
- Та ж то тільки мої речі, хіба не бачили, що то – не я?
- Ні, Ашот, не бачили… Тіло було в твоїй машині, і воно було обгорілим… а зросту твого, і годинник – твій, і в кишені – обручка… Ну, Тимур і вирішив, що це – твоє тіло, розумієш?
- Ні, не розумію… Та зараз це – не головне… Тимур – знайоме ім’я…
- Ти його не пам’ятаєш? Це ж твій двоюрідний брат.
- Ні, я ж кажу: пам'ять ще не відновилася… Якби побачив, то, скоріше б за все, пригадав би… - потім пожвавився: - Та, сподіваюся, тепер процес піде – вже зачіпка є… тепер повинен все пригадати.
- Краще б – не все… - сама собі сказала Наталка, що пригадала зараз події майже трирічної давнини.
- Що ти сказала? – спитав у неї Ашот.
- Розкажи, що було потім, - попросила дівчина, проігнорувавши його питання.
- Потім… Потім мене вилікували, дали таку-собі одежину (мене ж лише у спідньому знайшли) та й відправили на усі чотири боки. Сказали, що не можуть тримати здорову людину. А те, що минулого не пам’ятаю – то – не хвороба… і ліками не лікується, якщо до часу виписки пам'ять не повернулась, то ніхто не знає, коли це може статися... Сказали, що можу усе згадати, та тільки потрібен для цього якийсь імпульс, якась зачіпка… 
- І як же ти?
- Та – як? Даху над головою немає, грошей – також… Ні, мені ще в лікарні назбирали трохи грошенят, дали із собою, та це так – копійки, лише хліба купити, щоб з голоду не померти. Та квартиру на ці гроші не знімеш, от і ночував кілька тижнів по під’їздам, підвалам та дахам: де міг знайти відчинені двері, поки не виганяли звідти. А як виганяли – далі щось шукав. Вдень підробляв то там, то сям – чорноробом, звичайно, де була потрібна робоча сила, аж поки не найняла мене одна жінка: вона на базарі тримає декілька точок і їй був потрібен вантажник товар розвозити, бо попередній  запив. Ну от, і взяла мене, поки той вийде із запою… потім придивилася до мене: що я її ані разу не підвів, горілки не п’ю, от і запропонувала мені постійно у неї працювати.
- А жив ти потім де? Після тих кількох тижнів, що по під’їздам ночував?
- Жив де?.. мені моя хазяйка і кімнату здала…- понурив очі Ашот, - ну от у неї й жив…
- Здала? – недовірливо перепитала дівчина. 
- Так… - відвів погляд чоловік.
- Зрозуміло… Ашот, ти їж, і чай вже геть холодний… давай, розігрію, - підхопилася Наталка та взяла у руки електричний чайник.
- Не треба, не турбуйся, - зупинив її чолов’яга, - краще сядь та розкажи, як ти жила…
- Не хочу про це, - дівчина присіла на стілець, не випускаючи чайника з рук, - важко було… Давай краще про хороше! Про майбутнє. Що ти плануєш далі робити? – нарешті Наталка поставила чайника на стіл.
- Ну, з твоєю допомогою, сподіваюся заповнити усі пробіли в пам’яті, сподіваюся зв’язатися з ріднею та повернутися до свого минулого життя, - відповів Ашот.
- Ти пам’ятаєш, що за тиждень – у мене день народження?
- Ні, такі подробиці моя пам'ять мені ще не повернула… - підняв брови чоловік.
- Це буде найкращий день народження у моєму житті! Адже доля мені повернула тебе…
  Ашот ніжно взяв її руку у свою.
- Я теж радий цьому… - тихо сказав він. – Хоча поки що й сам не знаю, як мені бути далі… Мої відчуття… вони такі заплутані… ти не квап мене, Наталочко… гаразд? Не підганяй…