Так судилося ч. 55 украинский язык

                55

- Наташко, це правда? – увірвалась до кімнати Тетяна.
- Правда! – відповіла Наталка, - я тільки не знаю, про що ти питаєш, - посміхнулась вона, - та якщо це те, про що я думаю, то правда. До речі, здрастуй!
- Ой, Наталко, вибач, що не привіталася. Привіт! – почала приходити до нормального стану Тетяна. Просто мені тільки що твої батьки сказали, що знайшовся Ашот. Це правда?
- Ну я ж тобі сказала, що – так, - посміхалася Наталка, - вже місяць, як я зустріла Ашота біля свого інституту.
- Оце новинааа!.. Та що ж це робиться у світі?.. – заворожено промовила дівчина, - а я тільки-но дізнаюся про це…
- Хто ж тобі винний, що ти так рідко до батьків приїздиш? – сміялася Наталка.
-       А "набрати" подругу, поділитися з нею новиною? - не вгамувувалася Тетяна.
-       Таню, так і ти ж мені не телефонуєш! Чому я буду тебе відволікати від навчання? - виправдовувалася Наталя.
- Слухай! Я не можу отямитись! –не вгамовувалась Тетяна, потім наблизилась до подруги та зашепотіла, - слухай, а ти його бачила? А ти його мацала? Може, він того… – привид, чи зомбі? Слухай, таке буває, я десь читала!
    Наталка засміялась у відповідь. Вона тепер часто радісно сміялась. Щоправда, у дівчини були спочатку сумніви щодо почуттів Ашота: а раптом до нього повернулася лише пам’ять, а почуття до неї десь загубилися поміж забуття? Та відтоді, як Ашот поїхав, вони не переставали спілкуватись, і це дало дівчині надію на відродження їхніх стосунків.
- Танюшо, - відповіла вона, - це дійсно Ашот, живий і майже неушкоджений, не сумнівайся.
- А де ж тоді він був стільки часу? – здивувалася дівчина.
- Ой, Танечко, довелося йому багато пережити, бідолашному…
    І Наталка розповіла подрузі усе, що знала.
- Оце так… - вимовила Тетяна, коли дівчина закінчила розповідь, - так а хто ж тоді загинув?
- Скоріше за все – той, хто викрав машину. Ашот був роздягнений,  отже, його пограбували, звідти і годинник на руці загиблого  і, я впевнена, одяг також був Ашотовий, адже в кишені знайшли каблучку, яку Ашот хотів подарувати мені.
- Ашот хотів подарувати тобі каблучку? – заінтриговано спитала  Тетяна, - отже, він хотів тобі освідчитись?
- Тебе це дивує? Адже, якщо ти пам’ятаєш, ще майже два роки тому вони з Тимуром приїздили просити моєї руки.
- Так, та тільки тоді ти була ще не готова. А я, якщо ти пам’ятаєш, - зробила наголос на слові «ти», -  завжди тобі казала, що не треба тобі викаблучуватись, і що кращого нареченого, ніж Ашот, тобі не знайти!
- Так, подруго, я пам’ятаю…
- Ну, а ця, його хазяйка з базару, я впевнена, що між ними щось було! Я так зрозуміла, вона – одиначка?
- Я теж впевнена в цьому, та яка зараз різниця? Я їй вдячна за те, що вона дала Ашотові роботу, приютила, і навіть, за те, що обігріла. Їй, напевне, зараз також несолодко: втратити водночас і гарного робітника, і коханця.
- Слухай, а вона тобі тут ніякі пред’яви  не висувала?
- А що вона може мені висунути?
- Та, хіба я знаю? У кого гроші є, той може робити, що хоче! Перепони там чинити, тощо…
- Ой, Танюшо, які там у неї гроші? Сама, бідолашна, ледь кінці з кінцями зводить. Ти думаєш, як вона хазяйка, то в неї грошей кури не клюють? Та не від солодкого життя вона на базар пішла, повір мені. А що там за заробіток? Вона ж не нафтовий магнат!
- Ну, не знаю…
- Ото ж і не говори, якщо не знаєш.
- Слухай, - перевела розмову Тетяна, - а тепер у Ашота які плани? Ну, стосовно тебе!
- Та хіба ж я можу знати про плани Ашота. Я чужих думок читати не вмію.
- І що, він тобі нічого не казав, і навіть - не натякнув?
- Танюшо, дай йому спочатку до свого життя повернутись, а потім про мене думати. Поки що дзвонить мені, а іноді - пише, як колись... але зараз це буває рідко... частіше - телефонує... то я йому телефоную... Ну, коротше кажучи, підтримуємо зв'язок. Що буде далі – побачимо. Я просто щаслива від того, що він живий.
- Так, розумію…
- Невже? – іронізувала Наталка.
- А що, хіба я вже не можу зрозуміти твоїх почуттів?
- Вибач, Танюшо, то я просто не подумала… адже в тебе постійно настрій змінюється, а з ним – і хлопці… то один, то – інший. До речі, як у тебе зараз? Чи піймала ти у свої тенета того, кого збиралась? І чи кусає собі лікті той, хто тебе кинув?
- А-а, ну їх обох! Олег, це той, що кинув мене, лікті собі не кусає, у нього нова пасія є, та й байдуже! Я про нього вже й забула давно. А Стас... це той, з ким я зараз – він мені вже набрид! От чого так буває? На відстані здається: ну ось він – ідеал! Ти дивишся на нього, бажаєш його, наближаєшся до нього, і коли він вже твій – бац! А зблизька він вже й не здається таким ідеальним! І коли спілкуєшся з ним, то виявляється, що він або зануда, яких ще пошукати, або просто – козел! От чому так, скажи?! – жваво жестикулювала Тетяна.
- Не знаю, Танюшо, - посміхнулась у відповідь Наталка.
- Агов, дівчата, - почувся голос Валентини Володимирівни, - ходіть обідати!
- Пообідаєш з нами? – подивилась Наталка на подругу.
- Мабуть, можна. А то у мене усі ці переживання апетит визивають…