Доторкнутися до неба

На межі реального і фантастичного, білого та чорного, кохання та ненависті у мене зародилася  шалена думка. Я хочу навчитися літати… Напевно, це бажання не дивне, всі люди хоча б раз у житті мріяли здійнятися у небо. Але зараз, сьогодні, тепер це стало моєю нагальною потребою – літати! Чого б не спробувати? Це не можливо, я ж не птаха! А якщо повірити? Потрібно дуже хотіти! Я впевнена! Стаю на лезо життя і пробую уявити крила, білі, прозорі, але сильні. Спробувати? Так! Набираю повітря, затримую його і роблю помах руками-крильми. Тіло стає легким,  як думка, і ноги перестають відчувати землю, … я відриваюсь від неї. Мені навіть не дивно, я не встигаю це усвідомити. Ще один помах – і підіймаюсь вище дерев. Не хочу дивитися униз, бачу лише світло вгорі, відчуваю його тепло. А, може, таки глянути? Подивилась. Там темно, чорно та холодно…Ненависть, злоба, брехня… Чим вище підіймаюсь -  відтінки кольорів змінюються  і стають ніжними, світлими, прозорими.  Мені тут добре, гарно. Дихати  легко, повітря струменить крізь мене, я стаю Всесвітом, чи він у мені?
А що далі? Це ж все уява… Потрібно повертатися. Не хочу…Як далі жити? Все буде добре, я упевнена. Я ж таки змогла сьогодні доторкнутися до неба…