Так судилося ч. 56 украинский язык

                56

     Тепер Наталка щебетала, посміхалась і немов літала на крилах. Завжди старанна в навчанні, тепер вона ніби забула про нього. Вірніше було б сказати – не забула, а відтіснила на задній план, тому що у думках у неї зараз був лише Ашот. Та скоро сесія, отже, не можна надто розслаблятись, і треба повертатися до навчання. Та як це зробити, коли надворі – її улюблена пора: пора, коли усе квітне та радує око, коли запашні квіти паморочать голову, коли хочеться сміятися від щастя та молодості. І саме тепер вона знає, що Ашот – живий, що він пам’ятає про неї, і, можливо, кохає її так, як і раніше.
     Дівчина вийшла з приміщення та попрямувала до гуртожитку. По дорозі вона стала помилуватися своїм улюбленим газоном: зелений килим із жовтими квітками кульбаб – що іще так може тішити око? Поряд на розлогих кущах вчинили ґвалт горобці: вони ніби сперечались один з одним, і кожен із них намагався перекричати іншого. Промені  пускали сонячних зайчиків, віддзеркалюючись від вікон машин, що проїздили по дорозі. Наталка підняла голову, милуючись блакиттю неба, підкресленою білими майже прозорими хмаринками. Так вона простояла декілька хвилин, потім, згадавши про свої наміри зайнятися навчанням, швидко пішла до своєї кімнати.
       Та значно легше дати собі обіцянку, ніж виконати її. Надвечір Наталка вже нічогісінько не могла запам’ятати, тому вирішила вийти надвір та подихати свіжим повітрям. Вона йшла повільно по майже порожнім вулицям, відчуваючи, як з кожним подихом її тіло наповнюється живильною весняною енергією. Кожен  крок відлунювався  від будинків, що стояли рядками, немов повиростали з-під землі. І в цей час було так тихо й спокійно, ніби природа перебувала у злагоді з усім світом, і Наталчина душа була у злагоді з її тілом, а також з його оточенням. Раптом дівчина почула:
- Наталко!
    Вона, не зрозумівши одразу, хто її гукає - озирнулась, та не побачила нікого.
- Наталко, це ти? – знову покликав її голос. Тільки тепер вона помітила поперед себе Світлану.
- Свєто, доброго вечора, - привіталася з нею Наталка, - а ти що робиш о такій порі в наших краях?
- Та ось, іду по конспект до вас у гуртожиток. А ти чого тут прогулюєшся?
- А я вийшла погуляти та подихати свіжим повітрям.
- А-а, ну гаразд, дихай, а я піду, - сказала дівчина, збираючись йти.
- Світлано, - в нерішучості окликнула її Наталка, - почекай…
- Що? – спитала Свєта.
- Вибач, що затримую… - невпевнено почала Наташа, - я хотіла запитати…
- Так питай, чого ти? – квапила її дівчина.
- Ну, я хотіла в тебе запитати… про Сергія…
- А що, - насторожилася Світлана.
- Ні, ти не хвилюйся, просто скажи мені – ти з ним спілкуєшся?
- Ну – іноді спілкуюся, а що?
- Ні, ні, нічого, - поквапилася заспокоїти її Наталка, - просто скажи мені – як він?
- Як… вже не знаю, що там у вас сталося, та його немов підмінили. Вже нема того Сергія, що був раніше – веселий, говіркий, кмітливий… тепер він зовсім інший: мовчазний, похмурий… намагається , щоправда, шуткувати, та очі такі сумні-сумні…
- Вибач… - промовила Наташа.
- Та мені за що тебе вибачати? – здивувалася дівчина.
- Та так… ні за що… за те, що Сергій тепер такий. Ти не кажи йому, що я питала про нього, добре?
- Добре, не скажу… - Світлана придивлялася до Наталки, немов хотіла прочитати її думки.
- Гаразд, Свєто, вибач, що затримала…
- Та – нічого. Бувай.
- Бувай, - відповіла Наталка.