Так судилося ч. 57 украинский язык

                57

- Ну, що, крихітко моя, скучила за мною? – підійшла до своєї машини Наталка, - поїдемо техогляд проходити?
     Василь Петрович підійшов до дочки.
- Що, у МРЕВ?
- Так, тату, треба, а то я, бачиш, й так трішки прострочила, поки сесію здавала.
- Грошей візьми, ти знаєш – де. Може, з тобою з’їздити?
- Якщо хочеш – поїхали, за компанію. Мені веселіше. А то там поки в черзі вистою…
- Ну, то ти бери гроші, усі бери, на всяк випадок, а я поки що перевдягнуся.
    І батько пішов до хати. Наталка роздивлялася навкруги.
- Ну от, і літо… - сказала сама до себе, - як добре…
     Було дійсно добре: дерева перешіптуються зеленими соковитими листочками, пташки, перелітаючи з гілки на гілку, усім своїм єством радіють теплій днині, а з висоти, що дана йому Господом Богом, спостерігає за усім цим могутнє світило, якого ми нарекли – Сонцем. Сонце, що  дає життя усьому живому на землі. Як дивно виходить: світило, що знаходиться так далеко від нас, випромінює те, що люди назвали променями, які миттєво долають тисячі кілометрів і водночас дарують нам тепло і світло. А ми звикли ніжитись під цим невловимим промінням настільки, приймаючи його дарунки як належне, і навіть не замислюємося: а що могло б бути, якби із нашим світилом щось трапилось. Наталка згадала, що чула такий вислів, як «сонячний вітер». Вітер, що миттєво долає перешкоди… Та вся могутність не заважає йому бути лагідним з нами.
         Наталка, прикривши очі, підставила своє обличчя цьому лагідному сонечку. Так вона постояла трішки та пішла в будинок по гроші.
- Ну, я готовий, - сказав батько, виходячи з хати, - а ти?
- Я теж, - відповіла дівчина, передаючи гроші батькові, - нехай у тебе побудуть. Ну що, поїхали?
       Батько поклав гроші до кишені та пішов відчиняти ворота, Наталка ж сіла за кермо. Авто рушило з місця, виїжджаючи із двору, і Василь Петрович зачинив за ним. Він сів поряд із дочкою і сказав:
- Поїхали!
         Наталка скучила за швидкістю, за вітром, що потрапляє через відкрите бічне скло та розвіює волосся. Їй подобався спів двигуна, що зливався з шумом розчахнутого машиною повітря.
- Не жени, Наталко! – сказав батько дочці, коли вона надто захопилася швидкою їздою.
- Вибач, тату, занадто піддалася своїм відчуттям.
- Цього не треба робити. Це небезпечно. Я тепер буду себе корити, що дозволив тобі купити машину, та ще й допоміг її вибрати.
- Не хвилюйся, тату! Я буду обережною.
- Я це бачив!
- Таточку, я дійсно обережна.
- Гаразд. Ти мені скажи, що у вас з Ашотом? – раптом спитав батько.
- А що з Ашотом? – не зрозуміла дівчина.
- Ну, він поїхав, ти лишилась тут. У вас що – кохання минулося?
- Таточку, чому ти так вирішив? Ми ж з ним листуємось, передзвонюємось…
- Час іде, а він щось не поспішає освідчуватись тобі.
- Тату, дай хлопцю оговтатись! Чого ти? Ти ж завжди намагався зрозуміти стан інших.
- Так, я розумію його стан, та я хвилююся за тебе: тільки-но ти почала повертатися до життя, і тут на тобі, здрастуйте! Ні, ти не подумай, я, звичайно, радий тому, що Ашот лишився живий, та ти мені ближча від нього. Ти – моя рідна кров, а він – ще не відомо, ким він залишиться для нас!
- Тату, ну чого ти?
- Як – чого? Ми з матір’ю не знаємо, що нам думати. Можливо, разом із пам’яттю він втратив і любов до тебе? Якщо  до нього не повернулося почуття, що було раніше? 
- Тату, якщо чесно, то ми якось про любов з ним і не говорили. Можливо, ти маєш рацію…
- А якщо так, тоді що буде з тобою? Я не хочу, щоб ти знов страждала!
- Знаєш, тату, мені буде значно краще жити, знаючи, що він існує на цьому світі, що він живий і здоровий. І тепер я швидше зможу бути щасливою і ні в чому не звинувачувати себе, ніж якби все тривало так, як було. Адже мені було соромно перед пам’яттю Ашота за своє щастя, ніби я зраджую його. А тепер, навіть якщо він розлюбив мене, все-одно я постараюся бути щасливою, повір мені. І я дуже рада, що він дійсно живий.
- А вже з’ясували, хто похований замість Ашота?
- Так, це один з тих хлопців, що його пограбували.
- А як же тепер із могилою? Адже він, виходить, похований на чужині?
- Я не можу точно відповісти на це запитання, але, пригадую, одного разу під час телефонної розмови Ашот мені щось таке ніби то казав, що його рідня на радощах, що він живий, готова за свій кошт перевезти тіло назад. Але це було одразу після його повернення, та, можливо, зараз вони й передумали: адже це із-за того хлопця Ашоту та його близьким довелося страждати. Хоч, звісно,  про померлих не можна погано говорити, та, як не крути,  а це все із-за нього така біда вийшла, ніде правди діти. 
- Так, наробив він лиха: і сам загинув, і Ашот стільки без пам’яті поневірявся, а тобі скільки сліз довелося пролити, а Ашотовій рідні…, та що там казати…
- Тату, давай краще не будемо про погане! – запропонувала Наталка.
- Та давай, от тільки якщо це хвилює, так хіба ж можна про нього забути!
      Так за розмовами вони до місця і доїхали.