Все менше днів лишається до осені,
Пекуче небо. Серпень золотий.
У дзвін коси лягають трави зрошені -
Цей світ насправді не такий простий.
І ти – чужий, жорстокий, іронічний,
Колючий, злий. Мов перегірклий мед.
Розколюють епоху протиріччя,
Все менше й менше в цій епосі герд.
Калина щось ворожить над водою,
Неначе в пісні – туга через край.
Зріднилася душа моя з тобою,
Зріднилася душа моя з бідою
І просить долю: «Срібла наливай
Зорі терпкої. Місяця самотности.
Бо хто ти:
Каїн?
Авель?
А чи Кай?»
Ілюзія – мов міф невідворотности,
Ілюзія, що не впускає рай...
І ти мені – найперший, бо – нескорений.
Зневіру, наче віру, обійми.
Тобі – садів моїх і сни, і чорні корені, -
Повітря відчуваю під крильми.
Серпень золотий
© Copyright: Муза Поета, 2013
Свидетельство о публикации №213081700505
Свидетельство о публикации №213081700505
Рецензии