Так судилося... епiлог...

                Епілог

   Красива  молода пара йшла по перону: обоє чорноволосі, засмаглі, стрункі. Сині очі молодої жінки сяяли та випромінювали щастя, чоловік, що був трохи старший від дружини, з любов’ю та ніжністю дивився на неї, турботливо взявши її попід лікоть. Другою рукою він притримував ніжку дитини, що сиділа у нього на плечах: то була дівчинка років п’яти, така ж красива, як і її мама. Вони йшли, про щось безтурботно весело розмовляючи, коли почули чийсь поклик.
- Наталко! – почувся жіночий голос. Пара притишила ходу, озираючись навкруги.
- Мабуть, це не до тебе, - розгублено сказав чоловік та почулося вже зовсім близько:
- Наташо!
   Жінка  обернулася на голос і побачила знайомі риси.
- Тетяно? – не вірячи своїм очам, спитала вона, - подруго, це ти?
- Так, Наталю, я, - кинулася з обіймами Тетяна, - як давно я тебе не бачила! Розповідай: що ти, де ти?
- Це ж треба, де довелося зустрітися! А ти чого тут?
- Та ось, приїздила до батьків у гості, та знову їду на заробітки, шукаю кращої долі. А ти тут з якого дива? А хто це з тобою? Ашот?!
- Так, Таню, це – я, здрастуй, - стримано відповів чоловік. Тетяна перевела погляд на дівчинку.
- А це хто? Ваша донечка?, - якось із смутком в голосі промовила вона.
- Так, Танюшо, це наша крихітка! Вона гарненька, мов лялечка, ми її так і кличемо – Ляля. – відповіла Наталка.
     Тетяна легенько закивала головою та потупив очі в землю почала відходити вбік. Наталка, не розуміючи таку її поведінку, пішла біля неї. Ашот з малечею лишився стояти осторонь.
- От бачиш, - сказала Тетяна, - на вокзалі стрічаємось, і поговорити ніколи. А ви - звернулась до Наталки, - до батьків у гості приїхали?
- Так, Танечко, ми тільки-но з потягу. Ось вибралися раз за стільки років…
- А скільки, до речі, вас тут не було? – поцікавилася жінка.
- Так майже сім  років і не було! Ми ж тепер у іншій країні живемо, не забувай! Ні, звичайно, можна їздити, я ж залишилась громадянкою України, але я ж не покину все і всіх, щоб кататися туди-сюди! От тепер вибралися усією сім’єю, бачиш, ще й з тобою побачились!
- Ти щаслива?, - раптом спитала Тетяна, глянув Наталці прямо в вічі.
- А чого ти питаєш?, - здивувалася жінка.
- А що, хіба я не можу поцікавитися в подруги про її щастя?
- Ну, не знаю, дивно якось…, - зніяковіла Наталя.
- Ну, якщо не хочеш відповідати – не відповідай, - з удаваною байдужість промовила Тетяна і відвернулася.
- Та чого ж, я можу сказати… Ти ж пам’ятаєш, як я побивалася, коли думала, що Ашот загинув… А тепер я щаслива! Звісно, я щаслива! Я навіть і не думала, що можна бути такою щасливою. А ти як?
- Е! не хочу про це! Я ж завжди казала, що не всім так щастить, як тобі!, - з гіркотою в голосі проговорила Тетяна, - у мене – ні чоловіка, ні дітей поки що немає.
- Не переймайся, будуть, - намагалась заспокоїти подругу Наталка.
- Ой, Наташо, ти ж знаєш – «не родись вродливою, а родись щасливою»…
- Таню, ти мені заздриш?, - тихо спитала Наталка і пильно подивилася на подругу.
- З якого це дива? – різко розсміялась та у відповідь, а потім стихла й сказала:
- Можливо, й заздрю… не знаю… Ти ж знаєш, Ашот мені завжди подобався… якби тоді знати…, - та й осіклася.
- Що знати? Коли?, – підійшла поближче Наталка, - Таню, що ти хотіла сказати?
- Та нічого! Не бери в голову! – відмахнулась Тетяна.
- Таню! Я хочу запитати, - якось задумливо промовила Наталка, - ти не знаєш, як мене знайшли Ашот з Тимуром? Там, в Криму, потім тут, удома?
- Ой, Наталочко, мені вже пора, мій потяг прибуває! – заметушилась жінка.
- Таню, так нічого ж іще не оголосили!
- Як то не оголосили? То ти за розмовами прослухала! Ну, все, мені час, а то ще речі треба із камери схову забрати!
- Таню, ти не відповіла! – наполягала Наталка.
- Все, ніколи базікати!, - поспішила Тетяна, чмокнула Наталку у щоку і побігла геть.
      Наталка лишилась стояти на пероні, дивлячись услід подрузі. За хвилину до неї підійшли Ашот з Лялею.
- Щось трапилось?, - стурбовано запитав її Ашот.
    Наталка подивилась на нього синіми, мов небо, очима, легенько посміхнулась і тихенько сказала:
- Поїхали, коханий. Нас чекають.
    Вони обнялися, потім Наталка поцілувала донечку і всі вони, не кваплячись, рушили по перону.