1141

***
 Величезний жовтогарячий,майже червоний,диск літнього сонця повільно,але невмолимо просувається до свого заходу.
До пункту призначення,його одвічного шляху,залишається ще години дві-три.Хоча до настання темної половини доби залишалось зовсім не багато часу,температура повітря продовжує триматись досить високою.Звичайно це не сорок п,ять градусів,як в години,коли сонце знаходиться в районі свого зеніту,але і ця менша температура(правда не набагато)починає зводити людей з розуму.
 В цю аномальну передвечірню спеку і вглядується Василь Мішалов,крізь бокове вікно кабіни електровозу.Василю дев,ятнадцять років і він помічник машиніста електровозу.Вже пішов четвертий місяць Василевої роботи піл керівництвом Миколи Івановича Ухова-машиніста електровозу з двадцятирічним досвідом роботи.Василю подобається працювати під началом такого мудрого наставника,як як Микола Іванович,ззовні суворої та серйозної,але в душі найбільшої доброти людини.Тим бідьше Василю полобається ця робота тому,що тут не відбувається нічого непередбачуваного та екстраординарного,а це йому якраз по душі.Але такій обстановці залишилось продовзжуватись зовсім не довго.
 З машинного залу виходить Микола Іванович,витираючи руки ганчіркою.
-Василько,який там кілометр?-запитує Микола Іванович.
-Одна тисяча сто тридцять шостий.відповідає Василь.
-Мабуть піддай газку,швиденько роскочимо платформу та будемо заходити на міст.-пропонує микола Іванович.
-Добре,Шефе!-погоджується Василь та починає виконувати вказівки Миколи Івановича.
-Шістдесят дев,ятий,шістесят дев,тий,викликає центральна диспетчерська!-ледь чується голос диспетчера з рацїї,який глушиться радіоперешкодами та шумом двигунів електровоза.Василь бере рацію,прикладає її до правого вуха,а ліве закриває пальцем.Починає вслухуватись в те,що каже йому диспетчер.Микола Іванович спостерігає за Василем.Прямо на очах Миколи Івановича колір Василевого обличча починає змінюватися з червоного,розпеченого сонцем,на біле,як крейда.Микола Іванович починає перчувати біду.
-О, Боже...-одними губами промовляє Василь.
-Василю,що сталося?-збентежено запитує Микола Іванович.
-На одна тисяча сто сорок першому кілометрі,біля платформи,людина на коліях.-відповідає Василь.В його очах читається страх.
-Дідько ми не встигнемо зкинути швидкість.-ніби до самого себе промовляє Микола Іванович.
-О,Боже...-знову тупо промовляє Василь.
-Гальмуй-кричить Микола Іванович.
 Попереду вже починає виднітись пасажирська платформа*Одна тисяча сто сорок перший кілометр*.
-Ось він!-кричить Василь і що є сили тисне на гальма.Але він розуміє,що це безнадійно і зараз він вб,є людину,розмазавши її по кількох сотнях метрів залізничних колій.
 Відстань до самогубця все скорочується і скорочується.Василь дивиться на нього виряченими очима та з відкритим ротом.Коли відстань між потягом та людиною скорочується метрів до десяти,цей молодий чоловік раптово вистрибує вправо і починає відкочуватись по гравію(мабуть передумав накладати на себе руки).
-Він відскочив!-з радісю та полегшенням викрикує Василь.
 А потяг продовжує гальмувати.
 ***
 Молодий чоловік почав виходити,з напівтемряви сільського шляху.Тримав путь чоловік  до бару з продуктовим магазином,що знаходився буквально в ста-ста п*ятидесяти метрів прямо по шляху.