Будемо жити

Сьогодні особливого значення та глибини набуває винесений основоположниками наукової теорії дійсного гуманізму вирок капіталізмові за основний злочин, що він його чинить, за злочин, що він органічно випливає з глибоко антигуманної сутності цієї форми суспільного устрою: за використання людини в якості голого засобу; за те, що він не може існувати інакше, окрім як не закопуючи в землю мільйони та мільйони потенційних творців, котрі так і не здійснили, не актуалізували своє «Я», не втілили, не об'єктивували свою неповторність та своєрідність, самобутність та унікальність. Є назавжди та незворотно втраченими для загальнолюдської культури. З кожним днем, що його доживає цей, ставший нині архаїчним, неістинним та жорстоким; таким, що вже давно пережив себе, лад, на людство накладається все більш брутальна та безцеремонна, тяжка данина у вигляді недобраної останнім творчості та її результатів. Нині капіталізм (буржуазія) протистоїть вже не соціалізму (пролетаріату). Нині він протистоїть усій історії, всьому людству, всій культурі. Протистоїть цивілізації і прогресу в цілому. Цей висновок органічно випливає з того незаперечного факту, що «в такій же мірі, в якій пролетарський інтерес співпадає з інтересом загальнолюдським» (К. Маркс), в такій же мірі буржуазний інтерес співпадає з антилюдським; хто не спроможний, не здатний був бачити, усвідомлювати і розуміти цього ще сотню, півсотні літ тому назад, і робить вигляд, що не розуміє, що до чого, що відбувається нині (а, може, ще й є співучасником того дійства; тих, нині сущих конвульсивних гульок контрреволюції під псевдо «перебудова», «демократизація», «реформи», «ринкові перетворення» тощо) – вже є не просто наївна людина, або ж примітивний невіглас, але – негідник і закінчений мерзотник. Адже ж ціна за ці скороминущі (пригадаймо на мить Гегелів закон іронії історії) Піррові перемоги (включно і розвал СРСР та світової системи соціалізму) є той факт, що заручником капіталізму, ладу, що він ладен заради продовження існування власного поставити хрест на всій земній цивілізації, – виявилось все людство в цілому.

Щоправда, з точки зору здорового глузду (що його сьогодні так ревно оголошують апофеозом інтелекту людського) здавалося б, що саме нині, саме сьогодні капіталізм торжествує свою останню і докінечну перемогу – ще б пак: розвалено «імперію зла»; «зупинено» в його невідворотному поступі колесо історії; перекреслені всі набутки культури, що вони базувалися на засадах користі, істини, добра і краси; оголошено фікцією трьохтисячолітній поступ духу в царині гуманізму; здевальвовані та підняті на кпини всі ті титанічні зусилля та безмірні жертви, що були принесені на олтар боротьби за дійсний гуманізм, за достойне життя (не виживання, існування, животіння й скніння) кожного, багатьох та всіх.

Що, як на мене, є найстрашнішим підсумком «перебудови», «демократизації», «реформування» і т.п.: у цього процесу – безліч псевдо: частина з них вже докінечно та безповоротно здискредитована й щезла з обігу, нові – вводяться, не виключено, будуть новітні: ще ж не вечір... (Про те ж саме видатний російський історик В.О. Ключевський сказав свого часу так: «Історія вчить навіть тих, хто в неї вчитись не бажає та не вчиться. Вона їх неодмінно проучує за невігластво та нехтування. Хто діє помимо її волі або ж всупереч їй, той завжди в кінцевому підсумку гірко сумує про таке своє відношення до неї»).

По-перше, баналізована смерть людська, себто у тих, хто ще залишається живим, резектовано навіть почуття співчуття.

Увечері, смакуючи каву (а чи то пивце), в пів-вуха сприймаємо з ТБ а чи то з газети інформацію, що люди спілкуються поміж собою виключно при допомозі «Граду» та «Томагавків». Ось вона, докінчена деградація народу: томагавкіт замість солідарності, дружби, співробітництва...

По-друге, баналізована зрада (клятвовідступництво, зрада присязі військовій тощо). Як там у дворян-офіцерів: «Життя – Батьківщині, честь – нікому»? Аби не так... Баналізується безчестя. То скільки ж поколінь знадобиться, аби затяглась ця моральна вирва в душі народу нашого?

По-третє, Бог з ним, що крадуть і що вже майже дотла розікрали матеріальні цінності, що торгують у підземних переходах фрезами, різцями, інструментом заводським та деталями від верстатного парку (знамо, звідки «товар»).

Найсумніше те, що йде незворотна дискваліфікація (психологи достеменно знають: якщо спеціаліст 3 роки не мав змоги (а чи то бажання) практично займатися своєю справою – він дискваліфікується безповоротно) людей праці, людей творчості. Як констатують життєрадісно льотчики: «точка повернення пройдена»...

По-четверте, будь-який пересічний нотарійно-завірений фахівець (кандидат, не кажучи вже про доктора економічних наук) достеменно знає, що означають поняття «критичний імпорт» і «ліквідний бізнес».

У першому випадку це – в районі 35% – далі повна (ото вже, воістину: «колоніальна») залежність. У нас нині цей самий імпорт – ...десь у районі 80%...

Купуючи турецького пряника (бо наш дядько з полтавського колгоспу не годен теє, звісно, спродукувати), я навіть ту жалюгідь, яка ще ледь-ледь струмує у вітчизняному грошовому обігу, власноруч з того обігу вилучаю і... турецького феллаха субсидую та інвестую (мабуть, у мене це – від почуття пролетарського інтернаціоналізму). Це однією рукою. Рукою ж другою я того самого селянина з Полтавщини владно та невідворотно банкрутую та розорюю. По світу з торбою пускаю. На коліна ставлю.

Так з пряниками. З літаками. ЕОМ. Мотоциклами. Тракторами. Все переліковувати? Товстувата стаття вийде.

По-п'яте, і це є найстрашніше крадійство, найнестерпніший (від злиднів, глуму, приниження і т.д.) підсумок «катастройки»: шість років поспіль визирає з «шопу» вчорашній школяр, зверхньо та з презирством поглядаючи на свою вчорашню вчительку, що вона сором'язливо відраховує копійчину, аби порадувати вряди-годи свою дитину заокеанською жвачкою. А того, сердешний, і не розуміє, що ці (7,8) років у нього брутально вкрадено. Що в нього вкрадено найдорогоцінніше – час, коли він тільки й повинен був поставати повноцінною особистістю, інвестуючи, вкладаючи в голову, в серце, в руки; формуючи свій інтелект, душу та практичне вміння. А оскільки цього не відбулось, а час невмолимо незворотний, то зовсім неважко при бажанні «вирахувати» найближчу та більш віддалену життєву перспективу, жереб та долю цих ошуканих та ошукуваних: соціальне сміття... Неестетично? Згоден. Але для початку не зайве здригнутись та перелякатись. Та почати думати. Відчувати. Діяти...

Щоправда, «демократичні» лицедії в цинічному чаду успіхів у справі реставраційних зусиль забувають про одну, просту, як виїдене яйце, річ: рано, а чи пізно, маховик запущених ними руйнацій включно з кровопусканням по всьому периметру колись великої країни... зупиниться. І перше питання, яким «навантажать» себе вільні чи невільні учасники цих «змагань» (а в них не може бути переможців і переможених, але лише – переможені, лише жертви), це буде питання: кому це (було) потрібно?

І пригадають, що до 1985 року в СРСР не було на ґрунті міжетнічних, міжнаціональних, міжрелігійних тощо усобиць... жодного трупа. Жодного каліки. Сироти. Погорільця. Біженця. «Російськомовного».

Жодного.

І підведуть, з точністю до однієї трагедії, підсумок «перебудові», «демократизації», «гласності», «розвінчуванню Сталіна та тоталітаризму» рівнянню на «цивілізований світ», ставці на «загальнолюдські цінності», закликам оселитись у «загальноєвропейському домі», «реформам», «ринку», і ще багато чому з того перебудовного новоязу, чим так щиро та запопадливо змітали з лику земного «скверну тоталітаризму», «імперію зла» ревні фігуранти сесього дійства.

Звісно, доведеться констатувати з гіркотою, що народ трудовий, який усувається (або ж не допускається) від прямої участі у серйозних суспільних ділах, перетворюється у натовп, у ту безсловесну сіру масу та абстрактний фон, що на цьому новоявлені (імпортні і рідні) узурпатори «іменем народу» (і не інакше) витворяють всю свою мерзоту.

Згадаймо, як це починалося. Весь спектр невдоволення: екологія, дефіцит, черги, ситі та самовдоволені партпики та пики їхньої челяді, Чорнобиль, ціни, спекуляція, телефонне право, кумівство, протекція, незугарна зовнішня політика, що вона проводилась династичними, себто звиродженими «дипломатами» (та й хіба тільки зовнішня?) і т. д. без ліку – все це, зрозуміло може викликати у людей цілком певні та визначені почуття та реакції.

І ось тут відбувається перший етап підміни сутності видимістю: мітингуючому натовпу прищеплюють (навіть, вселяють, навіюють) думку, що він – це і є народ. Далі – простіше.

Іменем і від імені так визначеного («призначеного на роль») народу можна вимагати чого завгодно: і відміни 6-ї статті, і суду над КПРС, і заборони будівництва та експлуатації АЕС, заводів медичних препаратів, хімічних виробництв і т.д. – до безкінечності...

«Дайош ринок!»

До лозунгів ми давно призвичаєні, а відтак – не здивуєш. Тому: або ігноруємо, або імітуємо, або ж щиро готові «давати»...

Але буває зовсім не зайвим хоча б час від часу (та й взагалі не від випадку до випадку) хоча б побіжній рефлексії (зрозуміло, що цьому вчитись необхідно) піддавати речі, гадалося б: очевидні. Хоча б для того піддавати, щоб у результаті мати право вслід за М. Горьким повторити: «боюсь людей, чия енергія дорівнює їхньому невігластву». А настрахавшись, а перелякавшись – уникнути тієї участі та того жереба, що його приготували непоквапом для тебе «енергійні». Вправні та кмітливі. «Свої» та імпорт...

Отож, що є «вільний ринок», той самий, що «ми до нього йдемо», що «ми його прагнемо», якому «немає альтернативи», за законами якого «живе весь світ», на який «ми приречені», про який «мріємо», «на порозі якого стоїмо»?

Мародери від «перебудови» зуміли та встигли в безкінечному ряду інших спроворити ще одну мерзоту.

Мова – про свідому фальсифікацію тих культурних надбань (матеріальних, духовних, чуттєво-емоційних), що вони зовсім (самі по собі) не несуть деструктивного, руйнаційного, антигуманного потенціалу. (Втім, загальновідомо, що не було, немає і не буде ніколи такого культурного обретіння, що воно не могло б, при відповідному бажанні та необхідних передумовах бути використаним і во благо, і во зло. Згадайте: «тут та ж самісінька різниця, що між вогнем на службі у людини, і пожежею...» (Ф. Енгельс).

Саме такою є нині незавидна доля багатьох понять (та змісту, який вони виражають, звісно), зокрема таких, як «загальнолюдське», «демократія», «ринок», «реформи» тощо.

Нині в масовій свідомості (і навіть у підсвідомості), після 20-річної цілеспрямованої агресії по відношенню до духу, душі та тіла людського, по відношенню до людини, ці терміни (що поробиш, практика – то великий вчитель) стійко асоціюють із розвалом, розбещенням, крадійством, брехнею, деструкцією, віроломством, свідомим демонтажем та втратою практично всіх, достойних, гідних людини (гідної, зрозуміло, людини) систем цінностей.

Ринок... Аби знайшовся добросовісний обліковець та поклав собі на карб підрахувати (а потому поділитись із нами результатами подібних підрахунків), яке слово було найбільш вживаним, вимовлялось, писалось та читалось протягом останніх 10-15 років, то, поза найменшим сумнівом, тим словом було саме воно: «ринок» А оскільки, повторюємо, практика – то критерій істини, то саме ці, – практичні, – наслідки та результати «ринкових перетворень» – на кожному кроці. І головний з них – у нас склався повнокровний (саме в тому, буквальному сенсі, що кров уже тече ручаями, а обіцяє – ріками) ринок. І не треба підступно-улесливого: «у нас немає Карабаха, Бендер, Сумгаїта, Чечні...». У нас за роки «розбудови» вже немає (і ніколи не буде) понад 7, шість, сім мільйонів співвітчизників. Тих, що вони не побачили світу білого в результаті однієї причини: контрреволюція розв'язала обіруч з геноцидами іншими (економічним, політичним, моральним, духовним, культурним і т.д.) геноцид демографічний. Себто; свідомо спричинену та зумовлену депопуляцію українського народу. Та ще й, кляті, зовуть каятись та очищатись...

Не очищатись, але очищати землю свою від скверни та осквернителів потрібно. Включно – і слова, захапані та затерті, свідомо цілком понівечені. А серед останніх, і – «ринок».

...Ринок – це обмін. Чи не найголовніший і найповажніший цивілізацієутворюючий чинник розвитку роду людського. Чинник, що він зумовив прорив за межі існування первісної спільнотності, що вона базувалась виключно на кровноспоріднених зв'язках. Чинник, що він зумовив трансформування спільнотності – в суспільство. А останнього – в усуспільнене суспільство – в суспільність.

Обмін діяльностями у виді застиглих у предметній формі діяльностей – продуктами, споживчими вартостями. Матеріальними, духовними, цінностями сфери послуг і т.д. У кінцевому рахунку – обмін самостями, та водночас: умовою поставання самих цих самостей. Поставання особистостей, оскільки особистість – це і є персоніфікована суспільність.

Що ж трапилось з «ринком»? А його сфальшували зумисне настільки ж дурні, наскільки й підступні (згадайте всіх цих «великих економістів»: буничів, абалкіних, аганбегянів, заславських, шаталіних, явлінських, черняків і т.п. – «академіків», член-корів, корів та корешів), що вони з енергією, рівною їхньому власному слабоумству та скудоумству, їхній підлості поширювали ці свої іманентні чесноти на 1/6 земної суші. Інфікували велику і горду країну власним невіглаством. Чи то не вони насадили, утвердили в голівках своїх прихильників зфальшовану контроверзу: «економіка або ринкова, або планова», «або план, або ринок»? Ну, і так далі. Можна – до безкінечності. До «дурної безкінечності» (Гегель), оскільки добре ж бо відомо, що у глупоти меж немає. Бо: істина одна. А неістин – безкінечно багато. У даному випадку хибною є сама вихідна теза: протиставлення ринку та плану.

Ринок – це не одна з двох диспарантних (діалектично співвідносних) протилежностей однієї сутності, але синтезуюча, але є сама ця суперечність, є саме це відношення (згадайте на мить: «у сутності все відносне» (Гегель). Плановість – це протилежність стихійності у складі ринку.

Лише історизм, лише діалектика, лише вміння використовувати весь арсенал, весь інструментарій бездоганно-наукового пізнання може застерегти та застрахувати від створення фетишів, мислительних фантомів та симулякрів із послідуючим шаманством та теоретичним ідолопоклонством. Від тієї неймовірно високої ціни, що її потому неминуче доводиться сплачувати за наше власне, кожного, багатьох та всіх, – тотальне невігластво. За тупість несусвітню.

Точнісінько такою ж, як «ринок» у вищенаведеній інтерпретації «перебудовників» добротністю характеризуються й інші, поспіхом введені ними ж в обіг міфи та міфологеми. Серед них: «нове мислення», «правова держава», «однополюсний світ», «глобалізм», «громадянське суспільство», «демократія» і т.д., і т. п.

«Нове мислення». Не буває «нового» (покажіть «старе»). Є наукове та ненаукове. Останнє, в свою чергу: донаукове та антинаукове. От якраз «нове мислення» – це й є типовий продукт антинаукового мислення, типовий продукт індустрії духовної міфотворчості, продукт зумисного інфлювання (знецінення), зумисного фальшування та псування слів та смислів.

«Над прірвою у лжі». Саме так, майже по Селінджеру, можна лаконічно схарактеризувати нині сущу в нашому суспільстві духовну ситуацію.

Із недооцінки науки, а нерідко – й цілком свідомого ігнорування її в ті недавні часи, коли призначенням «гуманітаріїв» було – плентатись у хвості політичних, економічних тощо (і неодмінно -«історичних») рішень, що вони приймались та ухвалювались директивними та «компетентними» інституціями, поступово в країні склалась та цілком утвердилась ситуація, при якій у всіх випадках життя достатньо було керуватись та послуговуватись «положеннями і висновками» першої особи в державі та ще хіба що «почуттям глибокого задоволення». Ну, і, звісно, почуттям такої ж «глибокої вдячності».

В сучасних же умовах із цілком свідомої «установки» на духовне розтління та здичавіння суспільства та послідовного і цілеспрямованого духовного (інтелектуального) геноциду покликане до життя та небезуспішно прищеплюється почуття беззастережного довір'я до «здорового глузду».

Але то лише з точки зору здорового глузду здоровий глузд є граничним та вичерпним підґрунтям для справ практичних. Ні. Будь-який другокурсник зварювального (не кажучи вже про філософський) факультету достеменно знає, що здоровий глузд, здоровоглуздя – це рівень інтелекту, що не виходить за межі буденної свідомості. Що це пізнання та знання на рівні: «скільки бачу, стільки знаю». З точки зору здорового глузду ложечка в склянці з чаєм – зламана... Здоровоглуздя, якщо ним обмежуватись, не «дотягує» не те, що до розуму, навіть до можливостей розсудку не дотягує. Неврахування (а чи то свідоме ігнорування) цих простих істин має своїм неодмінним наслідком саме те, чому ми є сьогодні свідки: вакханалії бездуховності, цькування та переслідування будь-якої по-справжньому науково добротної спроби осягнення та вирішення проблем та питань у царині гуманітарній: економічній, політичній, історичній, соціальній, культурній...

Є політика і є політиканство. Останнє – це коли у владу йдуть виключно на запах власності, на запах чужою працею здобутого і надбаного. Коли лихоманково переписують закони та конституції, легітимізуючи та легалізуючи елементарне злодійство, елементарне крадійство – «чорний переділ».

Є економіка і є ліквідний бізнес. У нас нині немає економіки. Економіка – це органічний синтез діалектичних протилежностей: виробництва та споживання. У нас сьогодні: повне панування (очевидно, звідси «пан») ліквідного бізнесу: спекуляція, лихварство, біржові операції, комерція і т.п. – словом, злодійство у сфері обміну та розподілу.

Є естетика і є естетство. Естетство – це торгівля краденою красою. Суб'єкти естетства – це розтлівачі від «мистецтва». Завдячуючи їм в Україні ось вже понад 20 літ поспіль вирує шквал спустошуючої душу та змертвляючої свідомість «попси», «харду», «року», «порно» і т. п.

Воістину рокову роль був покликаний зіграти рок у підготовці «людського матеріалу» до наступного його політичного, економічного, духовного тощо оскоплення. І, зі всього видно, зіграв не без успіху.

Є екологія і є екологізм. Екологізм – це коли під монотонне скигління та скавчання «любителів природи» про гинуче довкілля здійснюється свідома деіндустріалізація країни, це коли «зелені» за своїм єством паскудним мало чим відрізняються від «коричневих». Є фінанси і є фінансизм. Є солідарність і є солідаризм. Є економіка і є економізм. Є прогрес і є прогресизм. Є активність і є активізм...

Але найсумнішим є те, що доводиться констатувати: є філософія і є філософство.

Філософство – це коли повна та безоглядна готовність жити в режимі духовного сервілізму, готовність до виконання виключно апологетичної функції, більш того – до повного ототожнення себе з цією та такою функцією. Філософство – це коли живеш і працюєш «на потребу», коли повна готовність «прийняти форму глечика», коли вищий пілотаж вміння «коливатись синхронно з лінією»... Коли готовий відсторонено спостерігати, як плекається шосте почуття – «почуття глибокого задоволення», а то й почуття сьоме: «почуття глибокої вдячності». А коли змінюється політична кон'юнктура – з такою ж затятістю та одержимістю, з тим же «вірнопідданим» блиском в очах готовий «філософськи» сприйняти та санкціонувати будь-який духовний «кітч» та проспівати йому осанну. Та що там «кітч». Готовий іменем та авторитетом філософії санціонувати НЛО й астрологію, релігію найекзотичнішого штибу і полтергейст, спіритизм і хіромантію, словом – будь-яку суміш із покидьків духу. Філософство – це коли взахлин (у черговий раз «прозрівши») готовий до небес підносити здоровоглуздя як граничну засаду мислення та терпимо до неможливості (толерантно) реагувати на сільовий потік «перебудовного» новоязу, методично та цілестрямовано зрушуваного нині на голови людей. Потік, що він з енергією, тотожною невігластву, підлості та підступності його носіїв змітає зі свого шляху все, на чому так чи інакше – знак та печать духовності, розуму, інтелігентності. Користі, істини, добра та краси. Творчості та свободи. Відбиток справжньої культури, включно і філософської. Філософство – це мовчання, а нерідко і – захоплено-ентузіастичний вереск свинячий від споглядання наростаючого процесу свідомої підміни «нетлінки» – «розтлінкою», від споглядання процесу свідомого каліцтва слів та смислів, від свідомої деформації та руйнації понятійного та категорійного простору науки, наукової філософії. Філософство – це абсолютна готовність зректись (по-тихому, а чи то естрадно) того, чому ще вчора служив та присягався, що свого часу цілком добровільно обрав як справу свого життя. Це – зрада себе, інших, всіх, бо зрада справи своєї. Філософство – це готовність слугувати формі перетвореній, видимості об'єктивованій. Служити власним інтелектом бодай дияволу – аби «капало». Це – насадження ірраціоналізму засобами... розуму і нещадна експлуатація «принципу лжі»: з метою насадження та закріплення експлуатації вже цілком прозової – практичної та універсальної (економічної, політичної, духовної тощо). Її, її родимої...

Філософство – це вихолощення з філософії наукової її «живої душі» – діалектики матеріалістичної, а відтак – філософське душогубство. Зречення здійснюваної діалектичної суперечності, зречення принципу субстанційності матерії, зречення принципу гуманізму, а тому зречення свободи, культури, творчості. Ницість знає єдиний спосіб самоствердження: приниження та знищення іншого та інших. І філософська ницість, філософське нікчемство, філософське убозтво – філософство лише так може «знищувати» наукову філософію.

Нині можна констатувати очевидне: науковий філософський інтелект вражений тяжкою хворобою. Різновидом своєрідного СНІДу. Дивним, і, на перший погляд, незрозумілим чином були владно, ніби за чиєюсь владною ж командою, відсунуті в глухий закут, у якісь запавучені запасники засадні принципи методологічно бездоганного науково-філософського пізнання, а продажна, вересклива, розгнуздана та гамірна біляфілософська та білякультурна братія влаштувала відносно довготривалий духовний (та, скорше – бездуховний) вертеп та стриптиз у священних залах нашої філософії, нашої культури та втинає ось уже майже двадцять літ поспіль якихось дикунських (постмодернових) теоретичних оргій у режимі філософської міфотворчості, в режимі перманентної імпровізації, в режимі джазу, в режимі калейдоскопічної зміни плюральних дискурсів та деконструктів, парадигм та наративів, пастишу та аттракторів; так, ніби й не було на світі більш аніж 2500-літньої генези та традиції поставання нездоланного поступу філософського духу в єдиному річищі загальнолюдської духовної культури. Ну і, звісно, його непересічних, класичних, неперехідних та нетлінних надбань та результатів.

Такого рівня теоретичної та методологічної розпусти, що він є характерним для нинішнього етапу «духовної розбудови» в обширах нашого суспільства, годі й пригадати.

Але саме тому й сприймається, і, відповідно – викликає рішучу відразу, спротив та категоричне несприйняття ця вакханалія «просвіченого» невігластва та дикунства, це торжище безсоромного духовного сервілізму, ця тотальна продажність нотарійно завірених свого часу «інтелігентів» та «інтелектуалів», що існують високі взірці та зразки, задані справжні, еталонні рівні культури, включно і філософської. Саме тому й не опускаються долу руки в розпачі та відчаї, що явлені світу, явлені людству ці зразки та рівні, еталони та стандарти. Саме на їх тлі теоретична пошлість є – пошлістю, духовний сервілізм – сервілізмом, зрада – зрадою, видимість та удаваність, брехня та неправда, імітація та симуляція – тим, чим вони (та їх суб'єкти) є насправді, є по єству, є по сутності своїй.

«Правова держава». Не буває держави, яка була б неправовою, де б не було права. Було право античне (афінське та римське), було середньовічне (феодальне) право, буржуазне, соціалістичне (радянське). Але завжди і в будь-якому випадку право – це «воля економічно панівного класу, зведена в ранг закону». Завважте, юридичний закон не відкривають. Його пишуть. Приймають. Голосують. А коли вже він «прийнятий» – забезпечують матеріальною силою умови для його виконання. Судом, поліцією, міліцією, армією, тюрмою, шибеницею...

«Однополярний світ». Це виморочне словосполучення (як, до слова й «багатополярний світ»), яке може вживати, яким може послуговуватись виключно людина, що вона не має найменшого уявлення про полярність, про полюси. Світ може бути, і на певному історичному відтинку є – лише полярним. Таким є він, на жаль, і нині. Це світ історії та світ передісторії. І саме цією полярністю визначається та детермінується нині майже все, що відбувається на нашій планеті. Такій маленькій та беззахисній...

«Глобалізм». Це міфологема, що вона енергійно насаджувалась та зараз ще по інерції (але вже зовсім без попереднього ентузіазму та натхнення) продовжує насаджуватись претендентами на світове панування, апологетами мондіалізму, панамериканізму, новоявленими постмальтузіанцями. Але: «фіг вам». США вдавились Росією у великому геополітичному мегапроекті, в протистоянні: «Євразія – Євратлантика». Отож, глобалізація – це доведений до свого логічного фіналу паразитизм світового капіталізму і конвульсивні намагання будь-що, будь-якою ціною віддалити термін свого скону. І саме тому, що вдавились Росією, як своїх вух не бачити їм Білорусі, Казахстану, ...совом, всіх колишніх республік-сестричок. Він, 07.02.2010 докінечний облом для них трапивсь в Україні. Все інше – то подробиці та деталі...

«Громадянське суспільство». Це – блискучий взірець того, як можна діяти без найменшої оглядки на те, що існує наука, є діалектика ну й такі інші дрібниці...

Громадянин – держава. Це – органічно. Суспільство – особистість. І це – органічно. Бо: становлять собою бездоганне відношення протилежностей однієї сутності, становлять собою здійснювану діалектичну суперечність.

Їх абсолютно довільно, навмисне розірвали і силоміць загнали, послуговуючись виключно свавіллям, у співвідношення, керуючись принципом: «здрастуй, Васю, Новий рік»...

Обиватель – вірить. Він багато чому – вірить. Йме віри. Вірує... Ну, й, звичайно ж, як водиться: тут же готовий провернути «громадянське суспільство». Тьфу, прости Господи.

Ну не можна, категорично протипоказано (для життя) жити нині, в XXI столітті не по розуму, не по істині, не по науці. Нині невігласів, нині дурнів необхідно надійно, як зіницю ока – берегти. В сенсі: охороняти. Від суспільства. А його, суспільство – від невігласів та дурнів. Інакше – дограємось. До Апокаліпсису. Рукотворного...

До якого ж цинізму та міри ницості і глумління над народом, який захистив, вивчив, виростив, вигодував – та й нині годує, – треба дійти, аби зробити ставку на таку подвійну бухгалтерію: іменем знехтуваної соціальної справедливості боротись із соціалізмом, комуністами, радянською владою, маючи за мету одне-єдине (сокровенне): легітимізувати, юридично «узаконити», баналізувати цю соціальну несправедливість.

Адже ж зовсім не випадковим збігом обставин пояснюється той факт, що саме в той час, коли оглуплені натовпи (в т.ч. безумовно і з участю люду трудового, а не одних лише «демократичних звитяжців за професією») гріли повітря на майданах і розлякували своїм ревищем «Ганьба», «Геть», «Слава» і т.п. вороння на деревах скверів, бульварів та майданів, у «парламентах» слуги народу лихоманково чинили групове зґвалтування Конституції СРСР (і не лише її), пачками приймали «закони» по «де» – денаціоналізації, дефедералізації, департизації, декомунізації, словом – по реколонізації (бо саме на тому полюсі: колонія (для початку – лімітроф) нам приготована квартирка в «загальноєвропейському домі» у випадку, якщо пройде «рекапіталізація»).

Виводили людей на вулиці та майдани майбутні пани, вказуючи пальцем на ущемлену соціальну справедливість, на привілеї номенклатури партійної та радянської, на 4-е управління, спецобслуговування, дачі в Конча-Заспі і не лише, на ковбасу в багажнику чернігівської керівної «Волги»...

Хай сьогодні той же люд, котрий ви й тоді глибоко зневажали та ненавиділи і до котрого сьогодні з презирством та погордою (бо пани) ставитесь та за люмпен тримаєте, спитає у вас: у скільки разів зріс кількісно і подорожчав ваш (вкупі з вами) управлінський апарат; де ви лікуєтесь (разом з чадами і домочадцями); де вчаться ваші діти; де і як ви відпочиваєте; яке помешкання маєте; скільки ви отримуєте (ні, не заробляєте) грошей; де і як ви відпочиваєте; в яких кабінетах сидите; в яких машинах їздите; скільки разів ви з челяддю своєю «візитували в далеке зарубіжжя»; в які комерційні (читай: злодійські) структури зав'язані. Звітуйте непоспіхом, якими величинами обчислюється реальна шкода, що ви її вже встигли заподіяти суспільству, цілеспрямовано та планомірно (так, планомірно, хоча, коли соціалізм валили, то, чуючи слово «план», аж заходились від люті), розвалюючи економіку, соціальну сферу, культуру, духовність. Виводячи його, народ трудовий, один на один зі зубожінням, злочинністю, аморалізмом, розпустою, безчестям, зрадою, що ви їх єдино здатні впровадити та впроваджуєте в життя.

А в іншу графу – занесіть зведені за останні 5-6 років вами заводи, фабрики, електростанції, школи, палаци культури, спорту, стадіони...

Ото ж бо й воно: в історію або входять, або вляпуються. Безіменний будівельник одного з семи чудес світу – храму Артеміди Ефеської – ввійшов. Герострат – вляпався.

Будівничим – хвала, шана, захоплення і пам'ять добра.

Геростратам – прокльони й забуття.

Але тії вправи в бухгалтерії ідеологічній та політичній – не для філософії (для філософства – так, для філософії – ні): дами неметушливої і маючої справу виключно зі всезагальними алгоритмами буття. Тому хай вправляються в тому ремеслі та справі заангажовані «служителі пера і мікрофону»: журналісти, історики, правники, політологи: гранти та гонорари ж бо треба відпрацьовувати. Нам – своє робить...

Саме в цих умовах надзвичайно актуальним, ми б сказали – гостро нагальним є завдання виявлення всього того потенціалу, який акумульований у феномені творчості. Допріч всього це зумовлено тим передчуттям (і передчуттям зовсім небезпідставним), що відповідь на невимовлене питання: що сьогодні в спромозі врятувати світ, може бути лише такою: світ врятує творчість. Врятує від економічного занепаду, політичного озвіріння, соціальної деструкції, духовного розпаду, морального розбещення, екологічного самовбивства, художньо-естетичного знічевлення, загалом – культурного здичавіння. А добре ж бо відомо: озвіріла людина – гірше за тварину...

[Архів 2010 року]