Моя вулиця

1
Я ненавиджу двір, куди виходять вікна мого балкону. Будь-якої пори року тут неспокій. У другу половину дня після дванадцятої години світить сонце: чи кволе весняне; чи пекуче літнє, від якого потрібно ховатися, повітря тоді ніби дзвенить від спеки; чи спокійне осіннє; чи холодне зимове – завжди тут якось по-особливому присутній тиск від сонячної енергії, ніби це місце й призначено для того, щоб можна було це відчути майже до головного болю... Дорога поряд є частиною цивілізації. Вона мені постійно заважає й не дозволяє зосередитися. Яким би не був рух, усе одно тут завжди чуєш звуки моторів машин, які піднімаються угору, ніби підкреслюючи, що спокою ніколи не буде –  ні вдень ні вночі. Втомився відчувати цей рух зовсім поряд. Повітря забруднене вихлопними відходами. Завжди знаю: поряд життя, нікуди не сховаєшся... Я не забутий, а частина цього руху. Поряд з дорогою – пішохідна доріжка. За стовбурами величезних дерев, яким уже понад 40 років, я постійно бачу людей. Не можу спокійно стояти на балконі. Вони то спускаються вниз, то підіймаються вгору, то губляться, зникаючи раптом з мого поля зору... Мені обридло дивитися на них. Це також частина життя поряд зі мною. Люди поспішають на роботу або повертаються додому – радісні чи утомлені, байдужі чи заклопотані, з парасольками чи мокрі від дощу, мовчазні чи розмовляють по телефону... Їхні розмови чутно навіть мені. Яке мені до них діло?! Зранку навесні співають птахи! Цей спів будить мене і не дає виспатися. Удень, нарешті втомившись чи здобуваючи собі їжу, вони співають не так і зазвичай, трохи цвірінькаючи, просто літають – а я змушений їх відгонити від свого балкону, бо ці літуни забруднили його. Ненавиджу, коли приходять господарі гаражів, що поставлені під самим моїм балконом. Вони не просто сідають в машини – кожен із них має настрій, свої клопоти... Деякі з них нестерпно пахнуть парфумами. Буває, вони спілкуються один з одним чи по телефону. Це нецікаво, але я мушу слухати. Мене дратує звук моторів їхніх машин. Часто вони кричать або сваряться сусіди. Звісно, усе мине, усе буде гаразд. Але зараз просто є ця хвилина – і я не знаю, куди мені подітися. Пік неспокою – день. Поряд із нашим будинком знаходяться майстерні. Удень звук циркулярки чи клепання молотка постійно випробовує силу мого терпіння. Звісно, не кожен буде на це реагувати, як я. Є спокійні люди, які, можливо, навчилися не звертати на це уваги або навіть знаходити в тому щось приємне. Але для мене це нестерпно! Руки б повикручував тим людям, які щодня там щось роблять, розливаючи навколо неймовірний шум. Мені ніби смердить різаним деревом чи мазутом... Той самий ефект мають звуки, що долітають від будівництва Паркового міста. Це позаду нашого будинку. Тому, на щастя, я можу чути роботи на будівництві тільки віддалено... Дивлячись у високе небо над кронами дерев та над будинком навпроти, я уявляю себе у тюрмі. Чому так? Не знаю. Але так явно можу це відчути. Мало повітря, мало простору. Мені здається, що ніколи не зможу вирватися звідси... Справді, це якесь негативне місце. Чи справа в мені? Може, це просто я так уявляю, відчуваю, бачу?  І все... Не знаю. У будинку навпроти – кафе. Дні народження, весілля, поминки... Здаля мені видно відвідувачів. Віддалений сміх, пісні чи музика стукотять в моїй голові, роблять моє життя на цій вулиці ще нестерпнішим. Під самим балконом набираються сил молоді дерева. Я їх посадив декілька років тому. Але більшу частину вже вкрали. Сумніваюся, що мої яблуньки колись таки виростуть, хоча й поливаю їх із шланга майже щовечора, коли сильна спека. Сусіди крутять на ці мої дії пальцями біля скронь. Опинившись тут, мабуть, зможете зразу ж відчути те,  що бачу й відчуваю я, – упевнений, що вам не сподобається.


2
Я люблю затишний двір, куди виходять вікна мого балкону. У будь-яку пору року тут спокій. Час ніби зупиняється, особливо, коли світить сонце: чи кволе та сором’язливе весняне; чи пекуче літнє, від якого потрібно ховатися, повітря тоді ніби дзвенить від спеки; чи спокійне осіннє, у його променях відчуваєш гармонію у всьому і в самому собі; чи холодне зимове – завжди тут якось по-особливому присутня енергія сонця, ніби це місце й призначено для того, щоб можна було до того торкнутися... Дорога поряд є частиною цивілізації. Вона, як не дивно, не заважає. Яким би не був рух, усе одно тут завжди панує особливий спокій. Машини, що піднімаються угору, тільки підкреслюють спокій, ніби заспокоюючи, що вони не можуть його порушити, як не намагалися б. Приємно відчувати цей рух зовсім поряд. Завжди знаю, що поряд життя. Я не залишений, а частина цього руху. Поряд з дорогою – пішохідна доріжка. За стовбурами величезних дерев, яким уже понад 40 років, я бачу людей. Вони то спускаються вниз, то підіймаються вгору, то губляться, зникаючи раптом з мого поля зору... Мені приємно дивитися на них. Це також частина життя поряд зі мною. Люди поспішають на роботу або повертаються додому – радісні чи утомлені, байдужі чи заклопотані, з парасольками чи мокрі від дощу, мовчазні чи розмовляють по телефону...  Тільки тут зранку навесні так можуть співати птахи! Удень, втомившись чи здобуваючи собі їжу, вони співають не так і зазвичай, трохи цвірінькаючи, просто літають – а мені приємно за ними спостерігати. Люблю, коли приходять господарі гаражів, що поставлені під самим моїм балконом. Вони не просто сідають в машини – кожен із них має настрій, свої клопоти... Деякі з них пахнуть парфумами. Буває, вони спілкуються один з одним чи по телефону. Це цікаво. Коли я не зайнятий, то можу собі дозволити спостерігати й за ними. Це мене заспокоює. Навіть коли вони кричать або коли сваряться сусіди, я не втрачаю спокою. Усе мине. Усе буде гаразд. А зараз просто є ця хвилина – і я дякую за неї, насолоджуюся і посміхаюся, нікуди не поспішаючи. Люблю день. Поряд із нашим будинком знаходяться майстерні. Удень звук циркулярки чи клепання молотка має в собі щось магічне. Звісно, не кожен зможе це розчути. Деяким це навіть не подобається. Але для мене це своєрідна медитація. Дякую тим натрудженим рукам, що роблять ці звуки, розливаючи навколо неймовірний спокій. Мені ніби пахне різаним деревом чи мазутом... Той самий ефект мають звуки, що долітають від будівництва Паркового міста. Це позаду нашого будинку. Тому я можу чути роботи на будівництві тільки віддалено... Але й вони мають навдивовижу чарівну силу. Дивлячись у високе небо над кронами дерев та над будинком навпроти, я уявляю себе на морі. Чому так? Не знаю. Але так явно можу почути навіть крики чайок. Повітря стає солоним. Легкий вітерець грає моїм волоссям. Справді, це якесь чарівне місце. Чи справа в мені? Може, це просто я так можу уявити, відчути, побачити?  І все... Не знаю. У будинку навпроти – кафе. Дні народження, весілля, поминки... Здаля мені видно відвідувачів. Віддалений сміх, пісні чи музика не порушують мого спокою, а навпаки, роблять його ще яскравішим. Під самим балконом набираються сил молоді дерева. Я їх посадив декілька років тому. Чекаю, коли мої яблуньки виростуть. Поливаю їх із шланга майже щовечора, коли сильна спека. Приходьте. Просто побудьте тут. Спробуйте побачити те, що бачу й відчуваю я, – упевнений, що вам сподобається.
22.08.13