Вiнок вдячностi

Світлій пам'яті відомого
українського поета-поліндроміста і
перекладача із східних мов,-
 МИКОЛІ  МІРОШНИЧЕНКОВІ, - п р и с в я ч у ю.



Вперше Миколу Мірошниченка я побачила на початку вісімдесятих років, коли завітала зі своїми перекладами поезій з іспанської мови до редакції газети «Літературна Україна», де в той час він працював.
           Щирість та доброзичливість вирізняли цю симпатичну людину поміж інших. Йому завжди хотілося зробити щось добре для тих, хто до нього звертався, розширити пізнання поета-початківця, пробудити хист до глибин творчості, відкрити скриті можливості...
           На той час я не мала своїх надрукованих   поетичних збірок. Вірші мої ще з десяток років складала в папку, не наважуючись віднайти шляхи до їхнього видання. Друкувалася лише в газетах.
           Одного разу, коли я в черговий раз завітала до «Літературної України», Микола поцікавився моїми творчими доробками, попросив почитати вірші. Моя поезія сподобалася йому. Він на той час був досить відомим в поетичному колі не тільки, як поет-поліндроміст, а й перекладач з азербайджанської мови, а також з інших східних мов, зокрема з турецької, татарської...Мав в цьому середовищі чимало друзів. Співробітничав зі східними поетами-україністами.Саме того дня, коли я почитала йому мої вірші, він зателефонував до своїх друзів-перекладачів і запропонував їм перекласти дещо з моєї поезії. Таким чином 19 жовтня 1984 року в азербайджанській газеті «Література та мистецтво»  з;явилася  з передмовою про автора підбірка моїх віршів, які переклали азербайджанські поети – Іліас Алієв та h. Мерач.
           Був у мене також ще незабутній випадок під час мого завітання до редакції газети «Літературна Україна» , пов;язаний саме з Миколою. В той день приїхав до Києва відомий азербаджанський поет і перекладач-україніст Аббас Абдулла.Микола після робочого дня мав зустрітися з ним, і несподівано запропонував мені піти разом  на  цю зустріч. Я охоче погодилася. Спілкування  з такими цікавими, щиросердешними людьми виявилося відвертим і невимушеним. Йшлося про прекладацьке мистецтво, про філіґранні тонкощі та особливості в поетичних перекладах, а також про цікаві випадки із особистого життя. Отоді-то і розповів нам Аббас досить зворушливу правдиву і, до болю щемлячу, історію із життя своєї родини, про тітоньку Зайнаб. З того часу минали дні... Минуло кілька тижнів... Вже давно  Аббас Абдулла повернувся після свого творчого відрядження додому, а ця історія, яка жила в ньому з дитинства, після його розповіді не давала мені спокою ні  вдень, ні вночі.  Вона увійшла в глибини душі і подібно, як композиторові під час задуму певного твору, не дають спокою народжувані мелодії, так було і зі мною. Я зрозуміла, що не зможу позбутися того хвилювання, якщо не напишу про це. Так народилася у мене поема «Зайнаб». Згодом ця поема була надрукована у 1992 році в моїй першій збірці поезій «Струни серця» (стор. 57).
          Згадуються  радісні травневі дні 1984 року, коли вийшла з друку перша збірка поезій Миколи Мірошниченка  «Рік-осокір»,  і він подарував мені на пам;ять один із перших примірників із дарчим написом : „ Валі Павлівні – моє Дерево Часу, де гніздяться неспокійні птахи моїх думок і настроїв...» 24.5.84 р. (М. Мірошниченко).
          Але Микола ніколи не пишався своїми успіхами і, здається, не був би самим собою, якби не поринав у глибінь пошуків, чи раптом би став байдужим до товаришів свого творчого оточення... Одного разу зайшла поміж нас розмова про поетичні жанри. Микола, помітивши, що я маю нахил до написання сонетів, відкрив мені секрети складання вінка сонетів. Я захопилася новою ідеєю.І розуміючи, що то є вершина вершин в поетичній творчості, ми тоді засперечалися, чи зможу я написати вінок сонетів... І Микола мене підбурював, підказував, настановляв на цей, новий для мене поетичний крок.
          Лише з плином часу можна усвідомити, які то були неоціненні уроки творчості і яку добру душу треба мати, щоб не триматися, як деякі інші митці лишень за своє, а щедро дарувати свої знання, майстерність, глибини таланту іншим, надихаючи на творче розкриття і появу нового, оригінального в оточуючому світі, в творчості інших поетів. Написала я таки вінок сонетів під назвою «Минає все на світі, крім любові».Спершу газета «Літературна Україна» №39, 25 вересня 1986 року надрукувала з моїм портретом мій вінок сонетів вибірково, сонети: №№1,4,8,11,13,14. Епіграфом до цьго твору  я взяла слова вірша М.Мірошниченка (поетична збірка   «Рік-осокір» , стор.86): «Доторком огняної квітки папороті відімкну ваші душі, лишившись незримим». А останній, 15 сонет, увінчує акровірш-присвята, - МІРОШНИЧЕНКОВІ. На щастя, співпала кількість літер у його прізвищі з жанровою кількістю сонетних рядків. Це стало моєю вдячністю за Миколини уроки та його щиросердешність. Мій вінок сонетів, як і поема «Зайнаб», також увійшов до моєї першої поетичної збірки «Струни серця» (стор. 61).
          Епіграф до мого вінка сонетів був досить доречним. Микола справді умів «відмикати душі, лишаючись незримим». В його особистих творах, так і в перекладах із східних мов, відчувається пісенність, філософська заглибленність, недомовленність, яка сягає корінням в дохристиянські часи, і змушує читача разом з автором занурюватися в неосяжні глибини буття. У 1993 році, коли в Києві редактор Лариса Недін запросила мене до Інформаційно-мистецької студії «Ярославів вал» з метою взяти у мене інтерв;ю для циклу передач в рубриці «Викликаємо на відвертість», в одній із бесід я доречно згадала і наводила, як приклад, поетичні рядки Миколи Мірошниченка із «Сказання про Хорста хорошого». Ці рядки яскраво підкреслюють спільність українського народу із східними народами, яким Микола віддав чималу частку свого таланту:

                Сизим курицвітом димом
                в котре квітчаю над домом
                Хорса чи Хорста, Христа.
                Ясас, Ісус та Ісса,
                Звались первіше Яса.
                О, прохили Небеса.
                Дай-но йому потойбіччя.
                Чуєш, Хоруз кукуріче.
                Аж у Хорезм, Хорасан
                Хорса Дніпрянського кличе.
          Ми не завжди помічаємо швидкоплинність часу... Розійшлися мої дороги з моїми добрими українськими друзями, у зв;язку з переїздом у 2002 році на постійне місце проживання до Німеччини, в місто Мюнхен, де я мешкаю і нині.На жаль, загубилися зв;язки і з Миколою Мірошниченком, з давнім і добрим другом, можна сказати, вчителем і наставником щодо поетичної творчості.
          І от тепер, коли я маю чималий творчий доробок, книжки, а також два сайти в інтернеті і сторінку Stihi.ru, я хотіла відшукати Миколу, і, знаючи його доброзичливість, із вдячністю розділити з ним мою радість... І, о Боже!... Нещодавно знайшла я в інтернеті записи про те, що нема вже його серед нас на Землі з 7 липня 2009 року. Неймовірний біль стиснув моє серце. Згадалося все те добре, що зробила для мене ця Людина з великої літери. І зараз, хоча із запізненням я дізналася, що Микола залишив цей світ і перейшов в інші виміри, я своїми згадками про нього покладаю вінок вдячності, вінок пам;яті на його безсмертя. Бо я вірю, що талант, доброта і щирість не помирають. Вони живуть в нашій пам“яті, в його та нашій творчості і енергетично у тому, що взяв він з собою у вічність.


Валентина  Петроченкова, журналіст.   07.06.2012


Примітка:  Інтерв“ю на радіо, які брала в мене Лариса Недін можна почути в моїх сайтах:
www.petval.net ; www.valentina-petrochenkova.narod.ru ,  в розділі «Из духовной жизни», в частині 2, в бесіді «Релігії народів світу» (в звуковому ряді 24:23).
       Поема «Зайнаб» та «Вінок сонетів» в сайтах в розділі «Книги» - із збірки «Струни серця» перенесені в книгу «На хвилях життя» ( стор. 46, 49 в обох сайтах).