Пелена

               ПЕЛЁНКА - ПЕЛЕНА - ПОКРЫВАЛО.
   Каждому этапу нашей жизни, веками предназначалось соответствующее  звучание и значение сути этого слова - ПЕЛЕНА. 
Как только мы рождались, нас начинали туго пеленать, плотно вытягивая и прижимая вдоль тела наши ручонки, словно  шины для гипсования. Весь ужас такого пеленания я увидела в шесть лет, когда привезли из роддома моего брата - Саньку. Я стояла и  буквально задыхалась от вида этого пеленания и от мысли, что я чудом выжила, коль это  проделывали и со мной.  Мои протесты никто не хотел слушать, всё продолжалось с приговариванием на каждом новом витке -" Шоб  хлопчик  був рівненький і гарненький". А я решила  - " Своих детей я так мучАть не буду ни за что".
   Санька подростал "гарненькым", а вот ножки его пошли вкривь от недостатка каких-то витаминов и микроелементов.  Теперь, Саньку стали пичкать рыбьим жиром и меня - заодно. Ведь Саньке  "дало" безвитаминье по ногам , а мне - по глазам и я ходила с опухшими,  красными по контуру глазами.
   Санька у нас  оказался парень с выдержкой к таким гадостям , а меня рвало сразу, как только открывали банку и я унюхивала животворящий продукт редкой смердючести и противности. Если учесть, что девчонкой я была  типа "глиста", а от такого лечения желудок вообще отказался что-либо принимать, то этот факт заставил родителей задуматься.  Посоветовались они с доктором и он предписал - лимоны. Тут уж наступила моя очередь  издеваться. Оказалось, что лимоны для меня слаще яблок и ела я их, без грамминочки сахара, демонстративно глядя  на искажающиеся лица родителей. Хорошая месть доброй девочки!
   Все мы рождаемся добрыми. А дальше? Спросите сами себя или кого другого - " Вы - добрый человек?".  Что услышите в ответ -"Ну, конечно же, о чём речь, я  за добро, я - добрый,добрейший!!!!".
   После этого стоит задать следующий вопрос -" Что Вы скажете о своем коллеге, соседе или т.д ?". И тут начнётся -"Если быть честным, а я человек, прежде всего - честный, то ..." . После этого захочется крикнуть - "Люди, вы слышите - мы все доб-ры-е-е-е!!!".

   В чём проблема, какая ПЕЛЕНА застилает нас, искажая наше восприятие  и мышление?  Как остаться тем, кто способен "возлюбить ближнего, как самого себя"? У кого получиться? У блаженного, у человека - "не от мира сего", который остался на уровне детского восприятия этого мира?

   Почему задаюсь этим вопросом? Я - добрая!!! Понятное дело, что сама о себе я мнение не изменю никогда. С этим всё однозначно, а почему ? А потому, что я очень люблю делать добрые дела.
   Вот недавно, еду на своей аутлендерочке с дачи - дождь, и очень хочеться кого-нибуть от него спасти. Такие люди обязательно попадаются по дороге или - я их вылавливаю и везу до самого их дома(обязательно). "Доброе дело надо делать до конца" - так говорит мой муж.
   Наверное, все предыдущие  разы, мне удивительно везло на добрых людей. Я получала удовольствие, а делов то: подвезти, не дать промокнуть, избавить от утомительно длинной дороги, уставшего человека. Мотивация же ж - добрая, как я!
Узрела я бабульку на подьеме вгору, за километр  от трассы . " Пока она до неё дойдёт, потом  ещё на автобусной остановке с часок сидеть будет, а ещё  - втиснуться  в льготный для пенсионеров автобус"- прикинула я, предстоящие ей мытарства и решила - "Беру!"  Упираясь палкой в насыпной щебень дороги, с  одним целлофановым пакетом - в  руке, а вторым - на голове, прикрывающим от дождя, бабулька  явно буксовала и видимого движения не производила.  Ну как тут, люди добрые,  не сделать доброе дело? Торможу  и улыбаясь говорю: " Дамочка, заскакивайте. Будем ехать весело, могу  радио включить."Улыбку бабудька изобразила сразу же и я подумала -" Милая, добрая".
 
   Нет у меня никакого понимания людей, это я поняла сразу, как только бабулька решила, что не надо ей моего радио, а лучше она включит своё ...и  - включила:
" Невестка оставила детей мне и  сыну, хвостом махнула и всё.."- начала она. " А девчонки то от разных отцов, а она и нашу и свою оставила" - разобьяснила она мне.
   И понеслось: какие они были непослушные и сын пить начал, а она не могла терпеть такого в своём доме, потому как с детства приучена была к порядку и дисциплине и...
   Короче - сдали девчушек не глядя, какая - своя, а какая -невесткина, в интернат на переволспитание. Проведывать она их ходила и сама  и с сыном.  Но - выросли девчонки, выпустили их из интерната и давай они  сами  к ним ходить и ходить.
" А к кому же им идти?" - спрашиваю я. " Пусть теперь сами думают, раз не слушались меня. Им не нравилась дисциплина, вот пусть и живут, как хотят "- парировала бабулька.
" Так, что же там не перевоспитали их ?" - уточняю я.
"А чему там научат в этом ихнем интернате, кому чужие дети нужны ?" - выдала она умозаключение . "Я вот на производстве всегда передовичкой была и дома у меня всегда порядок. Это сын мой бестолковый, в кого уродился не знаю. Воспитывала я его в строгости, слушался он меня, а потом, как начал пить, так и нет от него никакого толку. Вот так сама и на дачу и по дому, а помочь некому" - добавила старушка,  для  большей весомости сказаному.  Тут она задумалась на какое-то время о своём и я решила , что всё - самое важное бабулька уже подитожила. Ан, нет...
" Ту внучку , что не сынова, я бы, может взяла в дом - она  хозяйственная, помогала бы мне, а своя - та ещё штучка, стала  заявлять права  на жильё.
Задумавшись  на минуту, бабулька опомнилась:" Нет, не нужно мне никого, а то порядка в доме не будет". Вот так окончательно обьявила  она, уверенная в своей правоте.

   Как-то уж совсем не по себе мне стало от этих бабулькиных откровений и её странной рассудительности вместе с приверженностью к своему порядку.
Моё доброе дело повернулось ко мне...не стану говорить - чем. И куча мыслей полезла в мою голову, параллельно с бабулькиной тирадой.
" Вот вам и любовь к самым ближним" -чертыхнулась про себя я -" Какая ПЕЛЕНА накрыла этот "божий одуванчик", чтобы так перевернуть её восприятие добра и зла". 
Мы приходим в этот мир с заложенными в нас добром и любовью к ближнему, а попадаем в удушливые ПЕЛЁНКИ. Выростая из них - бросаемся  в познание мира,над которым собрана мощнейшая ПЕЛЕНА - ПОКРЫВАЛО из человеческих мыслей и эмоций. Как она давит на нас!!!
" Накрыть бы голову, чтобы не давило" - подсознательно понимаем мы и плотнеет, как мозоль, она - наша ПЕЛЕНА - ПОКРЫВАЛО . В этой жизни с этим  своим  ПЕЛЕНОЙ - ПОКРЫВАЛОМ  на голове мы добегаем до финишной точки, где нас окончательно   накрывают с головой, тем самым - ритуально обязательным, белым ПОКРЫВАЛОМ. Почти, как занавес, только - по горизонтали.
 
   Вот так думала я, пока ехала домой, выгрузив  бабульку под её самёхоньким подьездом. "Пусть она  такая, а я буду - ...
Буду ли я - доброй и мудрой в её возрасте ?" - встревожилась я.
Интересно , если в следующий раз эта бабулька  попадётся  мне в дождь на дороге - хватит ли мне моей доброты...?


 
  Украинский вариант, не являющийся дословным переводом, а именно - вариант.)))

 ПЕЛЕНА.

   Дивно  іноді  перебігають, закручуються  думки  і всього -  на - всього від звичайної  зустрічі з бабцею, котру я підвезла з дачі, аби вона не вимокла  під дощем.
  Стільки   всього  надумалося,  згадалося. Згадалося  дитинство. Подумалося  про доброту нашу людську  та про глибинну  і  водночас  безмежну суть простого слова – пелена.
  Пелена – пеленати….
  Раніше  було прийнято  пеленати  дітей , так щільно притискаючи  рученята  вздовж тіла і так туго,  що дитя  виглядало, мов стовпчик  і не могло  навіть поворухнутися.
  Весь  жах  такого  пеленання   стосовно  себе  я  не могла  пам`ятати,  але буквально  відчула  в шість років , коли  з роддому  привезли  мого брата – Сашка.  Я  задихалася,  споглядаючи  це  ритуальне  катування  і не могла звільнитися від думки, що в свій час – дивом вижила , а  Саньку потрібно рятувати.
  Мої   протести  ніхто не хотів чути, а  кожен   новий виток пелюшки супроводжувався  примовлянням:
- а щоб хлопчик був рівненький, а  щоб хлопчик  був  гарненький.
  Саме тоді  я  вирішила,  що  ніколи – ніколи  не   буду  так  знущатися над своїми   дітьми.

  Тим  часом, Санька  ріс гарненьким, але  ніжки його  від нестачі  певних вітамінів   «пішли колесом».
  Ото   -  пеленали, пеленали і що з того?
  Хлопаки і дівчата з  нашого двору надумали  Санькові   «кликуху»   дати «рахітік»,   так  я їм таких бамбулів  надавала за оте «тупе» слово, що вони  всі  за  раз  стулили  пельки ( дуже дієвий  вислів  з Грицькова,  звідки родом  мій  папчик/тато ).
   Лікарі  призначили  Сашкові  не  - якісь там   різнокольорові пігулки  з  карамельним присмаком, як то  зараз роблять,  а таку бридоту, що іншої  такої  ні тоді, ні  тепер не знайти  – риб`ячий жир.
 
   Але  Санька у нас - пацан  витривалий до всіляких  лікувань . Коли  руку  зламав, то ми з мамою у коридорі  травмпункту   одна за одною істерики вчиняли, доки Санька не вийшов з гіпсом на руці. Вийшов - так тихо, глянув на нас  - такими  великими-великими  оченятами і сказав :
- А я не плакав.
   Те, що він не плакав, ми і так знали, бо ж  надто тихо було  у тому кабінеті,  куди його забрали лікарі  і   саме  це  доводило нас до розпачу.
  Ото ж - риб`ячий жир  для Саньки , то   була  --  фігня, яку  треба  пити, щоб   ноги   повирівнювалися.
    І хоч   мої  ноги  були  рівні  та    нестача вітамінів  вилізла мені боком в  іншому місці.  Повіки  моїх очей -  наче хто пообводив  червоним олівцем і  схожа я була   на    вампіря – худе, бліде з червоними очима.
      Спроби  лікувати  мене  риб`ячим  жиром  виявилися   марними.   Від такого     « єдрьоного»  вітаміну  мій  шлунок  взагалі відмовився   будь-що  приймати  і повертав  усе назад.  Я  тікала , ховалася,  аби мене не  поїли тією гидотою, доки   моя бабця Валя  не заступилася за мене  і  не сказала,  що  не дасть закатувати дитину, бо вона вже схожа на привид від такого  лікування.
Тоді  лікарі  призначили  мені  їсти лимони  « скільки влізе».
     Виявилося,   що   лимони   для   мене   солодші   за   мед  і  я їла   їх,  мов папірубки  (до речі :  папірубки   -  найсмачніші  яблука  у  Грицькові ).
     Тепер  усі  тікали  і  ховалися  від  мене, аби  не  бачити,  як  я  чверть лимона  відкушую  за  раз  і   поглинаю  його  з неймовірною  пристрастю.
 А  я втішалася,   коли   лиця  батьків кривилися, як  ті папірубки  у п`єці.
Отака   я  – добра дівчинка  була ще  змалку.
 До   чого  я  все оце  варнякаю ? ( теж, між іншим  - Грицьківський   супер  - вислів).
 А  до  того,  що   всі  ми  народжуємось  добрими,  а   далі?
Запитайте  себе, або   будь  кого:
 - Ви,  добра людина?
Що  почуєте у відповідь?  Звісно: 
- Добра,  добрий,  я -  за добро  і таке інше…
Після  цього варто  запитати :
  - А  що Ви  скажете  про  свого  колегу, сусіда …?
І тут  почнеться:
- Якщо  бути  абсолютно чесним  і  відвертим, а я перш за все – чесна людина,  то….
Після  цього  захочеться  крикнути :
- Люди!  Ви  чуєте? Ви – добрі!
У  чому проблема?  Яка   пелена  накриває  наші  голови, спотворюючи   сприйняття   інших  людей   і  цей   світ.?
 Як залишитися  здатними любити  ближнього , як самого себе?
Чому  переймаюся  цим  питанням?
Я  ж – добра!  Ясна річ, що  сама  про себе  я  по іншому  мислити  не здатна і до того ж  -  я   люблю робити  добрі  справи.
Ото  їду  на своїй  авто-лялі   з дачі   і  накрапає  непоганий  дощ!
 І  так  хочеться  когось  від  нього  врятувати! 
 Згадалася  фраза  Максима Горького :
- « В жизни  всегда  есть  место  подвигу!»
  На  цій  патетичній   ноті  я  й  почала  вишукувати   об`єкт  для вчинення подвигу.
 Жіночок  з  торбами  та  відрами , що йдуть  на  автобусну  зупинку ,
 як гуси  -  розгойдуючись  у боки, завжди  пара-двійко  знайдеться.
Але  цей  раз   більшість  повтікала  раніше, бо  дощ   накрапав   ще  з  обіду.
  Узріла  я  бабульку  на  підйомі  вгору,   за    кілометр  від автобусної зупинки.
 Втикаючи палицю в насипний щебінь дороги, з одним пакетом пожитків  у руці,  а  другим – на  голові, бабця буксувала не на жарт, адже  візуального руху  практично не  здійснювала.
Ну  як тут ,  люди добрі, не зробити добре діло? Мотивація  ж  добра,  як  я сама!
Отож – «тормОзю» і посміхаючись пропоную бабці:
- Дамочко, заскакуйте. Будемо їхати  весело. Можу радіо включити для настрою.
Посмішку   бабулька   зобразила   миттєво  і я подумала :
- Мила  бабця,  добра.
Ну…нема у мене ніякої  чуйки  на  людей!
Я це зрозуміла, як тільки - но   бабця  сказала,  що  не  треба  їй  мого радіо  і  моментально ( уно  моменто)  включила своє:
-   Невістка   кинула  двох  дочок  синові, махнула хвостом і ніхто її більше не видів, - почала вона.
- А   одне  дівча не синове, а від першого  шлюбу невістки  з якимось йолопом,   - продовжила далі.
    Моя нога мимоволі натиснула на газ, аби   скоріш везти бабцю додому, а вона  зметикувала, що втрачає слухача і почала без передиху, з причитаннями  голосити  так, ніби то я тисну    їй на  мозолі  і не хочу ступитися :
- а  які  дівчата  були  неслухняні;
- а  син почав пити;
- а  вона  не могла терпіти такого у своєму домі, бо  привчена з дитинства до порядку  і  дисципліни….
    З  того  всього – здали вони  з  сином  дівчат  в  інтернат, не  дивлячись: яка – своя, а  яка – не своя.
   І   ходили   вони  з  сином  в той інтернат  - пів  хати  винесли, аби  дівчатам  раду  дати, а   ті  -  виросли  і  давай  тепер  ходити  до  них  додому,  спасу   від  них  немає.
 Тут я мало не  втормозила  свою авто-лялю , як  «коня на скаку»   з думкою :
 -  А щоб тебе шлях трафив! Дідько забирай!
А  в голос спитала:
- А  до  кого  ж  їм  ходити, як  не  до  Вас  і  до  свого  тата?   
-   Їм не подобалася  моя   дисципліна і порядок?  Тепер хай собі  живуть , як хочуть, - категорично  заявила  бабця.
- А  що,  в    інтернаті  їх  не перевиховали? – перепитую .
- А   чому  там  навчать  у  тому  інтернаті? Кому  чужі  діти  потрібні?- видала  вона  мені  у відповідь  і  я  остовпіла  від  почутого.
 -  От я  на виробництві   ударницею   була і вдома у мене завжди порядок був  і син слухав  мене, доки  оту нетямущу невістку не привів  до хати. Все  тоді пішло обертом, а тепер ось  допомогти нікому,  все сама:  і вдома   і на дачі, - додала  вона.
   На якийсь час  бабця  задумалася.  Ми вже виїхали на проспект Незалежності   і  до  спортивного магазину, поряд з яким  вона мешкає, було  дві хвилини  їзди.   Я  налаштувалася побажати їй всього доброго  та   найкращого ,  але  …
- Ось ту, яка – не наша, я би  може і взяла до  хати.  Вона тиха,   хазяйновита, допомагала б мені, а то наша почала заявляти права на  житло.  А мені що -  йти у світи?  Але краще – не треба  нікого, бо не буде порядку у домі. Дівкам же ж  гульки в голові! - остаточно виголосила вона, впевнена у своїй   правоті.
   Якось мені стало не по собі від її одкровень, від такої однобокої  розсудливості та  одержимості своїм  порядком. Було таке відчуття, ніби  добро, бабця повернула  не тим  місцем.

- Ось вам і любов до ближнього, трясця його мамі,- подумала я.
  Яка пелена  накрила  цю божу кульбабку, щоб так перевернути   її розуміння добра. Її душа  оглухла, чи що?

   Ми  ж приходимо у цей світ із добром і любов`ю, закладеними в душі.
   Виростаючи, опиняємось під  пеленою, створеною  людством  з глобальних  ідей і простих побутових думок, вірувань  і переконань, які тяжіють над нами, тиснуть на мозок і душу, намагаючись не випустити за існуючі рамки світосприйняття.      
   Підсвідомо ми, утворюємо свою захисну пелену зі свого досвіду, своїх  ідей і напрацьованих переконань. Вона, як покривало захищає  голову, аби не так тяжіло над нами  усе чуже - загальне  і  з нею ми добігаємо до фіналу,  коли нас  просто  накривають…
   Пелена – покривало ….
   Майже, як – театральна завіса, тільки  по горизонталі. Не дарма  ж Вільям сказав:
  -« Життя - театр, а люди….» 
Ось так думала я, їдучи вже сама додому:
- най  вона – така, а я  буду…
- а чи буду я  доброю і мудрою  в її віці …
- а чи вистачить мені моєї доброти, знову зустрівши її сказати :   «Дамочко, заскакуйте….»