СОН

перша година ночі. в мені ще не прокинулось бажання до сну. але фізична втома змусила виключити комп'ютер та лягти у ліжко.звісно у кожного з нас, літає в голові ціла купа думок. не всі вони потрібні. багато зайвих,пустих.кожен перед сном,уявляє собі наступний день,мріє про щось або когось. нажаль це все нереальне. а хоча трапляється і так що воно реалізовується. потрібно в це тільки вірити. вірити щиро.я так і не змогла заснути. а година вже третя ночі.я зімнкнула очі на мить. знову. знову цей сон.сон ніби вирваний з проміжку життя.переслідував мене з 13 березня.після смерті дорогої для мене людини. тобто це вже пройшов рік та 6 місяців,переслідування цим дурнуватим сном.він повторювався.переважно 2-3 разии на тиждень.зі зміною погоди чи зміною навчального закладу паралельно змінювався сон.початок завжди одинаковий.а виглядало все приблизно так:
 11 березня.я захистила науково-дослідницьку роботу.готувала я її з вересня.проте писала в останній день. точніше останню ніч,до 04:00. не виспана, але повна сил - здала. йшовши додому ( а додому пішки йти хвилин 8 ), перехожу вулицю. будучи в навушниках нечую свисту коліс по асфальті. і взлітаю. це був сріблястого кольору автомобіль. тільки піднявши на 2 сантиметри голову над теплою калюжею крові - помітила трішки розмиті кеди водія,який вибіг з криками з авто, та помітила частину номеру ВС 003. далі не бачила. знепритомніла.
далі сон продовжжується. я бачу приготування до похоронів. домовина.вінки.чорні хустки.закриті дзеркала. що б це могло означати?. я хожу по дому,але мене не помічають.так я померла. дивно спостерігати. я бачу кожну дрібницю,кожну сльозу,яких раніше не помічала. або ж не хотіла помічати.
 кладовище. стоячи осторонь,спостерігаю як мою домовину опускають у землю. не усвідомлюючи всього - оглядаюсь на людей. бачу знайомі обличчя. ось однокласник,ще один,подруга,рідні,вчителі,друзі яких у мене було мало і просто знайомі. в останніх рядах, за всіма стоїть теж багато людей. чомусь їхні обличчя опущені, ніби покинуті душею. я підхожу ближче.придивляюсь,примружуюсь.але розпізнати навіть обличчя неможу,воно ніби розпивається.
(після нових знайомств, люди в останніх рядах підіймають голову.. і так кожного разу) похорони закінчилися. поминки. туди я вирішила не йти. сівши на лавочку біля могили, обдумувала все. в погляді зникло все, навіть смуток. хоча залишився жаль.жаль до батьків.
 просиділа отак цілу ніч.на сиділа так день,два.на третій день - прийшла подруга. найкраща подруга. на її очах я помітила сльози. за все спілкування з нею я тільки 2 рази бачила як вона плаче. вона з квітами сідає біля мене - на лавочці. і говорить. говорить багато. згадує наші спільно прожиті моменти. в мені все зажалось. ніби маленька тваринка в мені заверещала,скрутилась та померла