Кав ярня

УРИВОК ІЗ НЕІСНУЮЧОГО РОМАНУ

Кав'ярня знаходилася майже в центрі міста, "вмурована" у перший поверх будинку готичного стилю. Фасад закладу викликав приємні відчуття, а особливо милувало погляд його кавове забарвлення, таке тепле і насичене, що очі не могли вдовольнитися ним. Вивіска ж українською одразу давала зрозуміти, що це місце рідне, свое, тому не дивно, що ноги самі несли відвідувачів всередину, в теплий куточок цього міста.
Андрій підійшов до дверей і закрив парасолю. В дитинстві, аби здаватися крутішим, хлопець ніколи нею не користувався; капюшон, на його думку, був більш естетичним захистом. Тепер, трохи подорослішавши, він відкинув цю дурну звичку. А от вдягався, як і раніше: у тренувальну кофтину якогось зі столичних баскетбольних клубів, хоч не був фанатом цієї гри, джинси та брудні через калюжі та багнюку кеди.
В руках хлопець тримав теку з чимось великоформатним і порожній чохол від ноутбука. І тека, і чохол трохи підмочилися, бо на вулиці була така знайома осіння погода з дощем. А тому місце  зустрічі, на думку Андрія, було вибрано дуже вдало. Зараз, як ніколи, хотілося випити горнятко запашної кави у теплій маленькій залі.
Вчора пізно ввечері йому на мобільний подзвонив дехто, що представився редактором одного з доволі відомих художніх видавництв, куди хлопець нещодавно відсилав свій роман. Здається, його твір сподобався тамтешнім літераторам, тому один з них вирішив домовитися про зустріч і, можливо, обговорення авторських нюансів чи навіть контракту. Не дивно, що Андрій цьому зрадів і погодився зустрітися будь-коли і будь-де.
До названого місця він прибув на двадцять хвилин раніше і вирішив зачекати на вулиці, бо вважав, що пунктуальність понад усе. Зрештою, ззовні було чим зацікавитися. Зокрема, Андрій помітив якогось хлопця свого віку, що на перехресті закликав купувати в нього спортивні прогнози, старі ізяславські гітари та протигеморойні свічки. Для спеціальних гостей він приторговув травою та дорогим контрабандним ромом. Покупців не було, натомість з-за рогу виїхав міліцейський «бобік», зупинився, і з нього вилізло троє «орлів». Недовго думаючи, вони пов'язали прогнозиста, що зі словами "я обожнюю Джонні Деппа та ром" почав обурливо видиратися з лап міліціянтів. Та кілька ударів палицями та ногами заспокоїли його. Як потім виявилося, він склеїв ласти у міській лікарні дві години потому.
На іншій стороні вулиці сидів чи то чоловік, чи то хлопака, вік якого неможливо було визначити через довжелезні засалені патли і таку ж бороду. Він був у футболці італійського «Мілана» і грав на гітарі поруч з розкритим чохлом. Грав щось знайоме та дуже вправно, але грошей було зібрано хіба що на горнятко кави у закладі, біля якого він і сидів. Андрій одразу згадав юність та свої музичні захоплення.
Поруч з патлатим маестро стояло дівча. В рожевих кедах, штанцях блідо-зеленого кольору і білій обтягуючій невеликі груди майці. Волосся коричневе, без сумніву фарбоване, симпатичне личко, як і фігура. Красуня одним словом. Наврядчи вона була шльондрою. Більше походила на журналістку чи документолога. Чи одну з тих сучасних нарко/алко/психо/письменниць, що мали секс виключно з ботанами чи такими ж, як і вона, поетесами-лезбійками.
Андрій знов поглянув на годинник. Ще п'ятнадцять хвилин. Якраз вистачило б часу, аби познайомитися з тою дівчиною. Дощ закінчився.
- Привіт! - сказав він, підійшовши до, як він її охрестив, маргіналки, і широко посміхнувся.
- Fuck off! - відповіло дівча, до речі, без акценту.
- Чого так грубо?
- Від'їбись. - і засмалила рожеву цигарку.
З розбитими намірами та відсутністю настрою хлопець пішов всередину кавового закладу, інтер'єр якого був ще кращим, ніж фасад. М'яке освітлення, «кімнатна» температура, ненав'язлива музика в купі з тим самим теплого кольору оздобленням і пречудовими столиками справляли надзвичайно сильне та приємне враження.
Майже біля входу сиділи дівчина, худюща, в рожевих надкоротких шортах і білій майці, та хлопець, засмаглий, але в українській вишиванці та бриджах. Здавалося, що їхнього одягу не стосувалася осіння прохолода. Вони розмовляли. Дівчина скаржилася на целюліт, а хлопець розповідав про якийсь конкурс народних танців і чомусь постійно називав свою співбесідницю Хом'яком. Дивно. На пару, до речі, вони схожі не були, а от на друзів - цілком.
У дальньому кутку зали розвалився, судячи з одягу, один з багатьох тутешніх металістів. Весь у чорному, але не гот. Волосся довге, у хвіст. Окуляри та шкіряна куртка. Тому про себе Андрій його асоціативно пов'язав з блек-металом. Він смакував пиво (пити пиво в кав'ярні?) з сушеними кальмарами і голосно відригував на все кафе.
Посередині сидів якогось приємного вигляду чи то юнак, чи вже дядя у костюмі. Чорному з сірими смужками. Піджак був йому завеликий. Та з усіх присутніх він найбільше нагадував літератора.
Андрій підсів і привітався.
- Добридень. Мене звати Богдан Юрійович. - отримав трохи суху відповідь, і чоловіки потисли руки на знак знайомства.
На грудях редактора, чи хто він там, красувався значок з написом Б. Г.
- Ви шанувальник Грєбєнщікова? - спитав Андрій, нестримавшись. - Чи ваше прізвище теж на літеру Г починається?
Б. Г. не очікував такого питання, та все ж:
- В якійсь мірі і те, і інше. - і змінив погляд з привітного на більш суворий. - Що ж, перейдемо до вашого роману. Особисто в мене він викликав зацікавлення.
Андрій дістав з теки рукопис і поклав перед літератором.
- Я трохи повиправляв, ознайомитесь?
- Це моя робота. - відповів Б. Г.
Поки літератор насолоджувався відредагованим хлопцевим творінням, Андрій замовив каву з молоком та двома кубиками рафінаду. Взагалі-то, він майже ніколи її, каву, не пив, але образ молодого талановитого письменника вимагав певних жертв. Дивно, що ці його жертви ніяк не втілилися в одязі, що найменше підходив для ділової зустрічі.
Тим часом, до кав'ярні зайшов якийсь чоловік у бєрцах, байкерських штанях та плащі. Голову увінчував капелюх, схожий на той, з вестернів. А на поясі висіли арбалет, стріли та кілька шашок динаміту. Андрія ця картина дуже здивувала. Та й Б. Г. виглядав зацікавленим. А ось бармен, що був чимось схожий на іспанця, сприйняв нового відвідувача буденно й сухо, наче сюди кожної години заходили такі ж унікуми-косплеєри.
- О! А ти хто?! - озвався з кутка зали металюга, добряче сп'янілий від чотирьох кухлів пива.
- Я - Ван Хєльсинг, - відмовив гість, гордовито додавши: - бля!
Всі відвідувачі трохи, як то кажуть, «прифігіли». У кафе стало зовсім тихо. Не чутно було слів про целюліт, танці і рокерську відрижку. Та за кілька миттєвостей блек-металіст дико заіржав на всю залу зі словами "Ой, памагітє!! Га-га! Не можу, бляяяя, зара живіт порву!". Зайвий пафос, невластивий поціновувачам металу, придавав ситуації трохи абсурдності.
- Тоді я - вовкулака! - підриваючись на ноги, кинув він, продовжуючи реготати.
Після цієї репліки дивний гість блискавично дістав арбалета й однією стрілою прибив металіста до стіни, наче ботанік голкою метелика для своєї колекції. Використавши останні можливості вдихнути повітря, хлопець безсило повис, битий пневматорексом.
- Ааа! Твою мать! - загорланив Андрій, скакуючи зі стільця. - Ти шо робиш?!
Б. Г., як і патріот у вишиванці, здоровецькими від жаху очами дивилися на цю ситацію, Хом'як по-кіношному скиглив, і лиш зовсім спокійний бармен тяжко зітхнув.
- Пане Грінка, ну скільки разів казати вам, що ви ніякий не Ван Хєльсінг, і вбивати відвідувачів мого кафе проти правил? Мені ж це все прибирати тепер. - буденним тоном доповнив своє зітхання власник закладу і бармен водночас.
- Не ****и. Бо й тобі зара руку до стойки прихуячу. - відповів пан у бєрцах, жуючи зубочистку, наче сигару.
Тільки тепер Андрій, нажаханий та отетерівший, заглушаючи тахікардичні вибухи страху, розгледів антилоп на футболці цього психа. Ціле стадо антилоп, що стоячи на задніх кінцівках, цими ж кінцівками гамселили леопарда, наче гопніки молодика в окулярах та зі скрипочкою під пахвою. На мордах тварин-хуліганів була посмішка, у вухах - дешеві навушники, на головах - кєпки, а на стегнах - шорти «Адідас».
Дівчина - Хом'як ридала все затятіше та голосніше. Патріот та Б. Г. продовжували сидіти нерухомо. Бармен налив Грінці рому.
У момент, коли той вже підносив чарку до рота, з дверей кав'ярні донісся голос:
- Hey, stop this shit!
На порозі стояв чоловік років сорока. Вигляд його був більш, ніж дивним: гавайська сорочка, шорти, панамка, великі окуляри, а головне - цигарка у мундштуку. Та найбільш чудернацьким був півень, якого цей відвідувач тримав під пахвою, та стара друкарська машинка.
Він, чоловік, вільною рукою дістав з кишені кавалик "кислоти", закинувся ним і підійшов до Ван Хєльсінга.
- This rum is mine. - сказав хазяїн півня і, забравши чарку, перекинув її вміст до своєї горлянки.
- Ти шо, бля, припух? Чи шо? - спромігся вимовити здивований від такої нахабності Грінка.
На це невідомий гість підняв птаха на рівень панового обличчя, і півень дзьобнув арбалетчика в око.
- Ах ти бляяяяяя!!! Сука!!! Вбью паскуду!! - заверещав Грінка і від болю аж присів. А поки він приходив до тями, гість зник, прихопивши з собою так необережно залишену барменом пляшку рому та рукопис Андрієвого роману зі словами: «Якось почитаю».
Андрію ж було не до роману. Він сів на місце і зачаровано споглядав усі ці події.
Грінка піднявся, трусячись від гніву, розтулив здорового ока  і грізно подивився на присутніх. Його погляд спинився на Б. Г.
- А ну. Ти. Так ти. Шо, в баті пінджака с****ив? Давай його сюди. Ато арбалєта заряджу.
Б. Г., зсунувши брови, та все ж вирішивши не сперечатися із психом, зняв піджак та віддав його псевдоХєльсінгу. Той же одразу відірвав від одежини шмат шовкової підкладки і перев'язав ним хворе око.
- Тепер ще і пірат, бля. - пробурмотів він і замовив стакан горілки. - Зара знайду цього підара з півнем і всьо: Пес Дець йому.
Але несподівано до кав'ярні зайшла та сама письменниця-маргіналка, яку Андрій півгодини тому бачив на вулиці, та от вдягнена вона була у вогнестійкий костюм пожежника. У зубах тліла нова цигарка, а в руці з'явилася повна каністра бензину.
- Ось і ти, гівнюк. - сказала вона і рвучким рухом, прочинивши ємкість з паливом, облила Грінку високооктановою рідиною.
- Бля, шо знову за параша?! - невдоволено заричав бєрцовий пан.
- Зараз ти відповіси за всі свої вчинки, - пояснила маргіналка і, взявши цигарку, кинула її на облитого бензином Грінку.
Андрій встиг лише підскочити і крикнути: "Ні!", як пролунав вибух.
Біль і темінь.
Пил та порожнеча.
Він прочинив очі і не впізнав місця, в якому провів останні півгодини. Пил потроху осідав, та уся кав'ярня була розбита вщент. Зі стелі, що тріскалася на очах, звисали чиїсь кишки, а вся підлога була у крові. Лежачи на спині, Андрій роздивився скривавлені тіла дівчини та патріота за сусіднім столиком. Їх убило уламками скляних пляшок, деревини та розкуроченою каністрою.
На підлозі, поруч з ними, валялася відірвана рука літератора, а його голова, себто творча голова Б. Г., відлетіла аж до вхідних дверей.
Андрій почув дикий крик болю та жаху. Кричала дивом ще жива маргіналка. Хлопець захотів піднятися та допомогти дівчині, але лише зараз усвідомив, що йому начисто відірвало ноги аж по самі коліна. Дякуючи больовому шоку, Андрій, не звертаючи уваги на свої кінцівки, що лежали неподалік, підповз до молодої терористки і поглянув на те, що від неї лишилося. Ноги їй відірвало теж, та в цьому випадку повністю. Живіт, обличчя, груди - все було всіяно скалками дерева і скла, а руки, хоч і лишилися, але трималися на декількох нитках м'язів. Дівчина кричала, стогнала і важко дихала. Вона була прекрасна, навіть попри понівечене обличчя та тіло. Очі її були сповнені тваринного жаху та відчаю. А за мить з красивих губ зірвався останній розчарований подих. Андрій по-кіношному опустив повіки померлої і лише тепер відчув скажений біль. Його стогони та верески наповнили розтріщену залу.
Він відкинувся на спину та, взявши перший-ліпший шмат деревини, затис його в зубах. Всі думки хлопця були спрямовані на боротьбу із втратою свідомості та те, що він згадав з того самого кіно. Треба було зупинити кров. Тобто припекти рану. І лиш тепер він зрозумів, що навколо був не пил, а дим від вогню, який вже охопив половину приміщення. Найближча палаюча головешка була всього в метрі від хлопця, і той вирішив повзти до неї. Біль стимулював. А надія полишала.
Коли ж, нарешті, Андрій досяг мети і притис вуглину до свого кривавого обрубка, колишня кав'ярня почула такий крик, який до цього не чув жоден в цьому місті. М'ясо скварчало, понесло смаженим. Хлопець потроху відмикався. Та замість того, щоб це зробити, він, зібравши останні зусилля, притулив жарину до другого коліна, даючи новий, ще відчайдушніший крик, після якого спрацював больовий вимикач, і хлопець втратив свідомість. Останнім, що довелося побачити хлопчачим очам, були напівзгорілі бєрци і тулуб бармена поруч із ними.

Епілог

«Все. Треба валить до Польщі, бо діла не буде!» - подумав Павло, почісуючи засалені патли та рахуючи свій скромний заробіток. Ті роки, коли він вчився у польській консерваторії, все частіше відроджували в пам’яті ностальгічні поривання. Згадувалося і те, як його вигнали за куріння маріхуани та антисоціальну поведінку, викликану травою. Та все це лишилося в минулому, а тепер, повернувшись на батьківщину, перспективний музикант став ніким. Єдиним, чим він заробляв на життя, була гра на гітарі на вулицях міста за смішні копійки. І це те, що трапилось з його мрією.
За кілька хвилин хлопчина запакував гітару до чохла і пішов геть. А стеля кав’ярні, біля якої він сидів останні дві години, з гуркотом обвалилась, поховавши під собою усіх вцілілих після дурного вибуху.