Герцена, 9

СУМБУРНА ПОСТПАНКОВА КОМЕДІЯ

- Що далі, га? Що далі?
  Б. Г. скрушно хитав головою. Відчай стояв у його очах, горів як ліхтар серед ночі. Мене також трусило. Я був на грані. В граничному положенні, аби моя палітурка/шифер на даху/макіяж не потік.
- Ти ж не підар? - Діма також не викликав довіри.
- Це я в неї взяв. Для бойового татуажу. - і тремтячою рукою показав туш Гретхен, що непритомна лежала метрах в п'яти від мене.
- Тоді добре. Слухай, треба щось робити. Бо він - Діма вказав на Б. Г., що, охопивши голову руками, почав всхлипувати. - взагалі поїхав. Ти ж знаєш, він завжди був холоднокровним та раціональним. А зараз подивись.
Як ми тут опинились, ніхто з нас не знав. Ба більше: навіть ДЕ ми були - я не здогадувався. Це місце скидалось на горище старої п'ятиповерхівки, та от явних джерел світла чи свіжого повітря тут; не було. Через це приміщення здавалося дуже великим, темним та неосяжним. Діма примудрився розвести невеличке вогнище з якихось дощок, що знайшов поруч та запальнички, яку носив у кишені. Щоправда, вона не працювала. Натомість у себе я знайшов сірники. Хоч і вогкі, та працездатні.
Вогонь палахкотів, а ми стримували себе.
Дівчина ж убитого горем Б. Г. не дихала вже близько двадцяти хвилин. Це вона вчилась на лікаря, а не я. Від мене не було жодної користі, окрім матметафор і цитування сучукрліту. А вона, могутнє кохання Б. Г.,  могла б порятувати нам усім життя. Та не судилось.
Як мені здалося, вона померла від падіння головою на асфальт... чи бетон... чи що тут було. Звідки ж вона летіла і сам момент зіткнення з підлогою мені не запам'ятався. На моє прохання Діма накрив її своєю картатою сорочкою і тепер сидів навпроти мене з таким же шоком в очах, який, напевно, читався і в моїх. Гретхен же була жива, я перевірив. Просто непритомна.
- Де ми? - спитав я кудись у пітьму.
- Ах. - Гретхен опритомніла і здивовано спитала, - Що таке? Чому я в крові? Де ми?
Діма щиро посміхнувся, а потім розреготався. Тільки зараз він помітив, що і сам пурпурово пофарбований.
- Слухай, здається, в тебе щось із боку стирчить. - вказав я на Дімину майку.
Він же, в свою чергу, ще більше розреготався, кривлячись від болю і затискаючи рукою місце поранення. Діма сміявся і сміявся, безупинно, наче істерика психічнохворого, ширився його сміх порожнечою місця нашого знаходження.
Насправді, з його боку стирчав величезний шмат арматури, який просто неможливо було не помітити.
- Ахаха, як же боляче! Ахаха! - і Діма помер.
Пітьма навколо озвалася риданнями Б. Г.
Я втратив свідомість.
- Гей, прокинься. – Гретхен трусила мене за плече, стоячи поряд на колінах.
- Що? Га? Я надовго відімкнувся?
Мій питальний погляд, спрямований на неї, змінився на здивований. Вона була занадто спокійна.
- Що далі, га? Що далі? Невже, я знову хвора, і це мені все здається? – по щоці Гретхен текла сльоза. – Я ж пила пігулки сьогодні. Чому вони не діють? Я не хочу знову повертатись до нього. Він же не може перемогти!  Я занадто багато сил доклала, аби замкнути його десь далеко в собі. – Гретхен закрила обличчя руками. Вона втратила свої окуляри десь у пітьми нашої спільної в'язниці. Без них вона була безпомічна, наче паралізована жертва маніяка - гвалтівника.
- Слухай, мила моя, це все насправді. Я не знаю де ми, та все буде гаразд, я гарантую. Ми знайдемо вихід.
- А як же вони? – Гретхен невпевненно показала кудись в порожнечу, - Що з ними?
- Їм важко допомогти. Двоє мертві, а третій схиблений, - відповів я й здивувався власному спокою. Та одразу списав його на шок. - До речі, ти казала, що вся в крові. Ти поранена?
- Не знаю. Я не можу знайти, звідки кровоточить.
Я підійнявся й повів її ближче до вогнища.
- Потрібно зняти одіж. - і Гретхен слухняно почала роздягатися.
За кілька секунд вона стояла оголена переді мною. Жодного сорому чи паніки. Психоз. Я оглянув її й не знайшов жодних поранень, тільки величезний синець на животі.
- Болить? - спитав я, тиснучи на нього.
- Не дуже. Та хвилину назад зовсім не боліло. - навіть зараз. Жодного неспокою чи паніки. Мені це дуже не подобалося.
- Це не твоя кров. Чия - не знаю, та не твоя. - я сказав Гретхен одягтись, а сам у пошуках відповіді пішов до Б. Г.
Ці кілька метрів давалися вкрай тяжко. Наче підошви в мене були з надважкої сталі. Крок за кроком. Б. Г. мовчав у своєму апатичному трансі, дивлячись на вогонь байдужими скляними очима. В руках у нього був музичний плеєр, а у вухах – навушники.
- Слухай, ти бачиш вихід з цього лайна?
Б.Г. не відповів, тільки уважно поглянув на мене, піднявши очі, наче чув все попри музику, і мовчки похитав головою.
Я дістав з кишені телефон. Дивно, що ця ідея прийшла до мене тільки зараз. Зарядка була майже на нулі, та мережа ловила. Я набрав номер міліційського відділку.
- Міліція, слухаю вас. - озвався на тому кінці гидкий чоловічий голос.
- Добридень. Мене звати Андрій. Я та ще кілька людей знаходимося в якомусь замкненому приміщенні. Тут дуже темно. Є загиблі.
- В якому саме приміщенні? - гидкий голос озвався легкою недовірою.
- Не знаю, - відповів я. - Ніхто з нас не розуміє, де ми. В мене паморочиться голова, і я зовсім не пам'ятаю останні двадцять годин свого життя.
- А скільки вам років?
- За місяць буде двадцять один.
- Ахаха! - зареготав гидкий голос, - Довбойоби обкурені! - і повісив слухавку.
- От сука. - спокійно сказав я.
За кілька секунд я вже набирав номер матері.
- Привіт, мамо, це я.
- Хто це? Що за дурні жарти?! - у слухавці чулися ридання немолодої жінки. - Як ви смієте? Мого сина вчора ввечері збила машина!
І телефон вимкнувся, безнадійно розряджений.
А мій мозок став стерильним, як підлога в інфекційному. Номер ТОЧНО був правильним, а в слухавці я ТОЧНО чув материн голос. Та все одно не розумів, якого біса тут коїлося. Невже ми всі померли?
Я посадив Гретхен поруч з Б. Г. і розповів те, що тільки-но почув. А потім додав до цього свої здогади.
- То ти думаєш, ми в чистилищі? - замріяно та спустошено озвалася Гретхен.
- Не знаю.
- Як ти тоді зателефонував?
- Не знаю.
- І чому тут гинуть люди?
- Та не знаю я! - закричало щось всередині мене - і приміщенням пішла луна.
"Я... Я... я... я..."
Запала тиша.
- Я? Що значить "Я"? - вперше за весь час Б. Г. сказав хоч слово. З присутнім йому останнім часом флегматизмом, він витяг навушники, викинув кудись у темряву розряджений плеєр й знову поглянув на мене. - Ти правий, друже. Це чистилище. А, може, навіть пекло. Та мало віриться, що у ньому так темно й можна розводити вогнище.
- Чому ж тоді вони... - недоговорила Гретхен, показуючи в ту сторону, де я востаннє бачив Діму. - Стоп. А де тіла?
- Що? - здивувався я.
- Де тіла? - повторила Гретхен.
- Що це значить? То це не ти перетягла тіло, поки я був непритомний?
- Ні, - відповіла вона з ледь чутними нотами переляку у голосі. - Я не                чіпали нічого. Чула тільки легке шарудіння та потріскування дров на вогнищі, поки намагалася розбудити тебе.
Знову тиша. Я намагався хоч якось прилаштувати здоровий глузд до ситуації, що склалася.
- А ти думаєш, все так просто? - перервав мої роздуми Б. Г. - Це ж чистилище! Їх двох ніхто не забирав. Вони просто зникли. Бо наша фізична оболонка - лише умовність. І це легко довести.
По цих словах він підійнявся, тримаючи в руці револьвер.
- Дивно, та я надибав його буквально пару хвилин тому. І тут один патрон.
Б. Г. прокрутив барабан.
- От я і подумав...
Він широко посміхнувся.
- ... що досить. - пролунав постріл.
Гретхен похитнулася і опустилася на коліна, вся у крові та мізках Б. Г.
- Бляяядь! - загорланив я, не витримуючи та вкотре втрачаючи свідомість.
Не знаю, скільки часу я проспав, та коли прокинувся, вогнище починало згасати. Гретхен лежала на підлозі неподалік та вся тремтіла. Тіла Б. Г. не було. Я, не підіймаючись на ноги, підповз до неї.
- Чуєш, милий? Мені дуже боляче. Нестерпно. - Гретхен ридала не в змозі спинитися і притискала руки до того великого синця на животі. - Допоможи мені! Будь-ласка! Я більше не можу терпіти!
Серце моє зупинялося кожної миті. І знову починало битися. Я не знав, як врятувати її. Певно, то внутрішня кровотеча. І я безсилий. Вона сконає за годину у страшних муках. А я не можу допомогти.
Я сів й притис Гретхен до себе. Вона вся горіла й нестримно тремтіла. Я дивився в її налякані очі, що прохали порятунку, і мій панічний страх лишав мене наодинці з моїм коханням.
- Вибач, мила. - сказав я й, не маючи сили стримувати сльози та крики болю, зімкнув долоні на її шиї. Гретхен рефлекторно вхопила мене за руки, та це було марним кроком. За кілька секунд її очі закотилися, а руки безсило впали на підлогу.
Це був кінець.
Вогнище остаточно згасло.
Зовсім скоро чорну навколишню порожнечу заповнило яскраве світло, від якого я, певно, осліп. Та за мить, коли очі звикли, на білому фоні з'явилася постать. Жіноча постать. У діловому костюмі. А поряд з нею промалювався силует тілоохоронця. Жінка підійшла впритул до мене з мертвою Гретхен на руках.
- Вітаю, пане А. С.! Ви пройшли наше випробування.

Кінець