великий Кир Булычёв - и его Золотые рыбки на ук...

   
 
 
 
             Видатні майстри світової фантастики  –  дітям та дорослим! 



Кір Буличьов 

        (Переклад українською мовою та скорочення – Андрій Рябоконь) 


               
                ЗОЛОТІ РИБКИ ЗНОВ У ПРОДАЖІ


                (Вниманию киевского издателя: 
                все права на произведение принадлежат
                правопреемникам Игоря Всеволодовича Можейко)
          

       Розумні люди говорять – ніколи не повертайся на місце, де ти відчув щастя або зустрів кохання. Бо в такому випадку тебе може спіткати (чому „може”? -   напевно, так і станеться) гірке розчарування. 

       Колись, років двадцять вже пройшло з тих часів, Удалов поїхав у Дальні Зубрілки на озеро Кочове. З собою була у нього лише одна вудочка та крючок, вибачте за вислів, хліпкий, мов м’язи у шахматиста. І що ж ви думаєте – клювало, мов почалося велике переселення рибнародів або крючок було змащено риб’ячим героїном!..
   За годину, поки велетенська щука не відкусила крючок разом із поплавком, Удалов витягнув майже шість кіло різної риби, серед них трьох лящів та підлящиків, одного миня, піскарів, карася у дві долоні завширшки та вугрів - а вугрів, до речі, у цьому озері ніколи й не бачили.

   Мало хто навіть з друзів у Гуслярі повірив у таке везіння, щасливу вдачу – Удалов і не наполягав, бо й сам не до кінця повірив своєму щастю. Удалову б тут й спочивати на лаврах, але захотілося ще раз випробувати долю.
Три тижні по тому він знов поїхав до озера, узявши з собою вже три вудочки, набір гачків, ще й спецгачок (що позичив у колекціонера Ю.К.Глядача), призначенний для полювання на крокодилів – спецзамовлення, колумбійський варіант.  А ще узяв різноманітні вишукані наживи та величезні черевики – тільки що не до підборіддя.
   Прибув до озера, зайняв те саме місце, зосоредився та підштовхнув ближче до себе відро для здобичі.
   Він просидів там цілий день.
   Підходили місцеві мешканці та умовляли не витрачата часу, тому що у цьому місці риба не клює. Удалов посміхався, але залишався, мов його приклеяли.
Пішов він тільки у темряві, коли звечоріло. Навіть відро залишив, забув. Та й нащо людині порожнє відро?
   Хоча б головастик попався (варианты: "спіймався", "вловився")!

   Наведений приклад яскраво демонструє:  будь-яка принципова думка чудово ілюструється на конкретному життєвому рівні. Не стільки важливо, приніс рибалка додому вугря чи піскаря. Головне інше -  не повертайся на місце щастя!
Ще раніше, років тридцять від сучасних днів, коли всі ми були молоді, а чиновники, яких підкоряло марнославство та порожній гонор, ще не призначили місто Великий Гусляр батьківщиною Снігуроньки з тривалими наслідками, у місті відбулася фантастична подія, про яку багато писали у газетах та навіть зняли майже голівудську кінострічку. 
   В зоокрамницю завезли, скоріше за все помилково, партію золотих рибок. Місцеві мешканці, які відрізнялися (що нагадує птаха Говоруна) розумом та кмітливістю, швиденько розкусили, що до чого, та спритненько розібрали увесь товар.
   Золоті рибки походили з братнього Китаю. Вони виявилися класичними мешканцями казок та анекдотів. Тобто були в змозі (спроможні) розмовляти східнослов’янськіми мовами – окрім давньослов’янської – ще й кожна була здатна виконати три бажання, у більш-менш розумних межах.
   Раптовий збіг обставин – казкових можливостей підводних мешканців та життєвих потреб гуслярців – призвів до ланцюжку комічних й трагічних ситуацій. Але, на щастя, в решті решт все минулося без особливих наслідків. Тому що володарям золотих рибок ще не була властива розбещена уява, їх запити ще знаходилися у розумних межах. 

   У ті роки, повинен вам розповісти, мешканці райцентру (безумовно, зовсім не „райського”, а районного) Вологодської області за кордоном не бували, американських стрічок не дивилися, про іноземну валюту чули тільки у фельєтонах, та свято вірили у безсмертя радянської влади. То ж їх бажання знаходили досить спокійне або соціальнокорисне втілення. Частіше дорослі гуслярці бажали водку у величезних кількостях, тому що дефіцит ковбаси ще можна як-небудь пережити, а гостру нестачу водки, характерну для епохи будівництва соціалізму в окремій взятій у когось державі, переживали важкувато. 
   Отож, вже через півгодини після легалізації рибок у зоокрамниці міста з водопроводних кранів лилася справжня горілка найвищої якості, мрія будь-якого чоловіка (це перебільшення) та алкоголіка (це правда). Доки прогресивні громадяне приходили до тями та побажали зробити навпаки, перетворивши водку в кранах на воду, можна було назбирати дефіцитного напою відрами з-під крану, що й встигли зробити окремі найкмітливіщі з мешканців Гусляра.
   Коли рибки, чесно виконавши прохання та мольби своїх тимчасових власників, попливли мітати ікру в Саргасове море, гуслярці схопилися за непутящі голови: що ж ми накоїли! Ми ж не те бажали та прохали! Ми ж залишилися без автомобілів та нових квартир, без чудових роялів та вродливих наречених!.. Нове корито – це не межа мрій.
   Гуслярці почували себе... скажімо так, майже погано. Важко передати розчарування, що їх охопило.
   Але прийшлося змиритися, зробивши вигляд, мов іншого й не чекали.
Золоті рибки зробили (виконали) свою справу, люди використали їх, як змогли.    Жодна хвостата чарівниця не постраждала.
   Великий Гусляр поринувся у чекання.
Тим більше, що фильм, який був присвячений цієй видатній події, на широкий екран не випустили, тому що як раз у цей час розпочалася відчайдушна та безнадійна, місцями безглузда боротьба проти алкоголізму, а стрічку вожді признали пропагандою пагубної звички.
   Отже, пройшло тридцять років з того дня, коли з’явилися рибки, та п’ятнадцять з початку позабутої антіалкогольної кампанії.

   Як і першого разу, золоті рибки потрапили у Великий Гусляр помилково.
Є різні думки щодо їх призначення – тобто, для кого та для чого вони були призначені, у чому полягала їх місія. Цю загадку можна вирішити, якщо з’ясувати потолок риб’ячих можливостей. Наприклад, чи зможе золота рибка встановити мир на Близькому Сході? Або хоча б вказати місцезнаходження Усами бен Ладена? Друге важливе питання: якщо в Гусляр привезли цілий акваріум золотих рибок, то ж, десь існує розсадник рибок, риб’ячий „інкубатор”, де лежить їх ікра?
   Коли тридцять років тому гуслярці загадували свої бажання, сили Зла ще дрімали, не встигли вчасно відреагувати...
Вступ до цікавої історії трішечки затягнувся, та він потрібен був, щоб підготувати читача до розуміння – пригоди не повторюються. Якщо вам одного разу щось зійшло з рук, то другого разу – не минеться. На милість долі краще не розраховувати.

   Зоокрамничка у Великому Гуслярі, як і багато років тому, ділить невелике приміщення з канцтоварами. Але тепер значно вигідніше торгувати продуктами, ніж тваринками. Правий кут займають полиці з кормом для кішок та собак, який часто бачимо у телевізорі, де породисті добермани вихваляються перед звичайними „дворянами” своєю блискучою шорсткою та гладкістю морд, тому що віддають перевагу чомусь, що схоже на козячі „горішки”.
   Крамниця, звичайно, давно вже приватна, та належить, здається, Оксані Косих, яка мешкає на Кіпрі, а працюють у ньому сестри Олена та Оля, зовні дуже схожі, тому що близнята. Стороння людина розпізнати їх не спроможня, але мати знає, що у однієї з близнят родимка на правій щоці. А в іншої сестри – на лівій.
Є ще важлива різниця – одна з них, Олена, вагітна, вже на шостому місяці, а інша, вибачте, ще дівчина.
   Того чудового червневого дня, коли все почалося, біля другої сестри, Олі, стояв Мирослав Галкін, її шанувальник. Олена, яка на шостому місяці, залишилася без шанувальника та без коханця, тому що він поїхав за кордон заробляти гроші. Офіційна версія – заробляти гроші на весілля. Там, за кордоном, і зник, безслідно.
   Біля дверей загальмувала машина „Газель”, зазирнув шофер Нікодим, весь у заклепках та модній шкірі, та запитав:
       - Товар приймати будемо? 
   Мирослав, повністю поголений, без жодних залишків волосся, плечистий, але ще не заробивший собі золотого ланцюга, пішов допомагати. Вони удвох занесли спочатку десятилітровий бідон з мотилем, а потім великий ящик, у щілинках між досок якого вимальовувалися стружка та поблискувало скло. Ящик був важкуватий.
       - Що там? – запитала Ольга.
   Олена, яка була в цікавому положенні, торгувала авторучками, папіром та олівцями, висловила випадкову думку:
       - Може, що-небудь інопланетне?
   Як вам відомо, особливість Великого Гусляра є у тому, що він розташований на височині, яку не можна побачити з самої Землі, але абсолютно очевидної будь-якому погляду з космічних просторів. Це й приваблює до Гусляра інопланетян, які роблять зупинки в околицях міста й навіть інколи спілкуються з найдопитливішими, на їх думку, туземцями. А з туземців їм більш ніж інші прийшовся до вподоби Корнелій Удалов, він неодноразово навіть бував за межами Сонячної системи у тимчасових справах.
   Тому, чи можна дивуватися, що якщо в будь-якому іншому місті слова Олени зустріли б щирий сміх та були б сприйняті за гумор, у Великому Гуслярі ніхто не здивувався. Тільки розумна Ольга запитала:
       - А накладні у порядку?
       - Тримай, - сказав Нікодим, який, до речі, був засланим з планети Два-ікс шпигуном та затаївся під маскою шофера у Гуслярі, чекаючи сигналу до початку вторгнення. Поки сигналу не поступало, він залишався зовні звичайнісенькою людиною та нікому – поки що – шкоди не робив. Коли він отримає сигнал, звичайно ж, стане чудовиськом, але, можливо, це станеться ще не скоро.
Документи були в нормі. 
       В них можна було прочитати: 
„23 золоті рибки. Конфіскат. Надходження з таможні 24-го травня ц.р.”

Там ще багато чого було написано, наприклад, ціна за штуку, постанова санітарної карантинної служби, навіть непримітна печатка ФСБ. 
   Взагалі-то, діло звичайнісіньке, товар як товар. Хоча й цікавий. Вже багато років у крамницю золотих рибок не привозили. Може, були вони в Архангельську, або у Вологді, обласному центрі. Але ж Великий Гусляр – надто маленький та периферічний у порівнянні з великою країною. Сюди навіть попугайчиків не завозять.
        - Конфіскат, -  сказав Нікодим, - отже, за низькою ціною. Так завжди буває.
     Подивилися у цінник. Рибки були оцінені по 60 карбованців з копійками. Майже безкоштовно, за нинішніми цінами.
        - А шо, -  сказав Мирослав за прізвиськом Славка Шкет, - якщо з них уху зварити, не збідніємо. 
       Та голосно розреготався. 
За його іржанням не було чути гул обурення, що лунав з ящику.
Тим часом Нікодим приніс молоток із кліщима, повільно та обережно, бо істотою був розважливою, інакше його б у шпіони й не узяли, відламав дошки. У стружках стояла величезна 50-літрова бутиль темно-зеленого скла. У середині поблискували іскорки-рибки.
        - У тебе акваріум був, - сказала сестрі Олена. 
        - Так, - пригадала Ольга та наказала чоловікам принести акваріум з підсобного приміщення. Акваріум був великий, з нього вистрибнули великою дружньою родиною ображені павуки. Олена принесла вологу ганчірку. У неї вже з’явилася м’якість та солідність у рухах, що властиві майбутній матері, хоча при тому всьому виявилася й похмурість, характерна для молодих дівчат і жінок, які зовсім не збиралися народжувати будь-кого у найближчі 5-6 років.
   Ольга протерла акваріум, а Мирослав з Нікодимом натягали води. Нікодим повинен був їхати далі, але щось затримувало його у крамниці, якесь шосте почуття. Він, як досвідчений розвідник зі стажем вирішив не сперечатися з внутрішнім голосом.
   Нарешті, акваріум підготували для переселення тварин.   

   У цей час в крамниці з’явилися деякі покупці. Можливо, дехто з них теж почув внутрішній голос.
   Прийшов старий Ложкін. Він був одним з небагатьох гуслярців, хто 30 років тому, вже у похилому віці, придбав розмовляючу золоту рибку. З тих часів він чекав, коли знову завезуть рибок, але тримав свою мрію глибоко в собі. Бо ж засміють – або почнуть вартувати біля крамнички, щоб йому зашкодити.
   Зазирнув до зоокрамниці Корнелій Удалов. Йому потрібен був мотиль. Він теж зовсім не поспішав.
   Громадянка Гаврілова підгледіла, яка чудова бутиль з’явилася у крамничці – це була бутиль її мрії, кілька ведер огірків можна було в ній засолити. Та ще згодилася б для багато чого... 
   Отже, навкруги зібралися свідки.   
   Оля сачком на довгій ручці перекладувала тваринок до акваріуму. Ловити рибок не було потреби. Вони самі організовано підпливали до сачка, мовби щось розуміли. Наче вони скучили за нормальними життєвими умовами існування.
   І все ж таки у цю хвилину ніхто з глядачів навіть не підозрював, що до міста Великий Гусляр знову завітало диво, яке принесло з собою випробування та для декого навіть трагедію.
   Дозволю собі нагадати, що стан справ у місті, в країні, у братніх країнах та в усьому світі за 30 років значно змінився. Кардинально. Деякі явища та події, що здавалися край важливими, нікого вже не лякали, та інші деякі наче дрібнички перетворилися у надто важливі ситуації.
   Ще нічого не відбулося, але у повітрі відчувалося якесь напруження. Миттєво зникли усі комарі, та ще у одної жіночки за річковим технікумом майже не трапився викидиш. Слава Богу, все обійшлося. Тому що вагітність виявилася ложною.
Хмари набігли з усіх боків. Зтемніло. Майже не зірвався на голови мешканців град.
        Вперед вийшла Гаврілова із запитанням:
        - Бутиль скільки коштує? 
        - Її треба повертать, - відповів Нікодим, - це державна власність.
        - А якщо не повертати?
       Олена з Ольгою розвели руками. Гаврілова образилася.
       І тоді старий Ложкін запитав:
        - Парочку загорніть.
        - 121 карбованець, - зходу підрахувала Ольга.
   Ложкін почав копирсатися у гаманці. Всі розуміли, що навіть якщо у нього назбирається карбованців 50, він їх намагатиметься не віддавати. Він копирсався та промовляв:
        - Ціна явно завищена. Мені вчора поштою пропонували 5 штук по 22 карбованця.
   Тим часом Удалов купив собі одну рибку, Ольга дала йому банку.
        - Корнелій Іванович, - звернувся до нього Ложкін, - може, даси мені сотню до пенсії?
        - Нема в мене сотні, - чесно зізнався Удалов. 
       Він поніс рибку до виходу. 
   Він дивився на неї, а перед очима промайнули спогади про ту, іншу, яка виконала для нього три бажання...
   Тому чи дивно, що біля дверей вже він раптово запитав:
        - Ти, випадково, може, вмієшь розмовляти? 
   Хоча розумів, звісно, що вдруге у ту ж саму ріку людина не увійде. Це ще Демокріт казав у давньогрецькі часи.
   Рибка підпливла до поверхні й тихенько промовила:
        - Сперше треба мене погодувати. 
   Інший на місці Удалова міг впасти на підлогу або в істерику, але життєвий досвід цього гуслярського мешканця такий, що риби його не здивують цілком грунтовним проханням. Хоча б і вголос. Тому він спокійнісенько відповів: 
        - Зараз додому прийдемо, погодую.
   Ложкін, який чалапав слідом, пестуючи надію виканючити у сусіда сотню карбованців, почув ці слова. І все зрозумів. 

   Ви гадаєте, що старий бухнувся на коліна перед Корнелієм та почав слізно благати грошей у борг? Чи може ви гадаєте, що він кинувся бігти, шкандибаючи, додому просити у дружини гроші? 
   Зовсім ні! 
   Ложкін розвернувся та рушив стройовим кроком, зупинившися лише на хвилинку, щоб дістати з правого носка /з правої шкарпетки/ заховану сотню, прострибав на одній нозі до прилавку та гукнув: 
        - Мені дві штуки, пенсіонерам знижка! 
        - У нас знижок нема, - повідомив бритоголовий Мирослав.
   І в цю мить одна з рибок в акваріумі підпливла до поверхні води та промовила чітко, щоб її на всю крамницю було чути:
        - Нема сенсу купувати дві рибки в одні руки. Три бажання на власника, хоч усіх нас візьмеш!
        - У пакет її! В пластиковий пакет! – зкомандував Ложкін.
   Ольга підкорилась, рибка перекочувала у пластиковий пакет, і Ложкін суворо сказав продавщиці:
        - Зараз дружину пришлю! 
        - Нічого не вийде, - відповіла йому рибка, - занадто кмітливий. Хитрун.
   Ці розмови не пройшли безслідно. Рибки мов провокували людей. Звісно, в їх інтересах було скоріше розквітатися з бажаннями та упливти в Саргасове море мітати ікру. 
   У мить виросла черга й почався загальний галас /гамір/. Бо в нас золотих рибок без галасу не продають. 
   Безумовно, золоту рибку придбав Сашко Грубін, ще одна потрапила до чутливих кореспондентських рук співробітника „Гуслярського краю” Михайло Стендаля.   Прибігла на шум /галас/ Ванда Казимирівна, теж взяла одну – на щастя, Гаврілова їй чергу зайняла. Олена, сестра Ольги, відлила одну рибку з водою у склянку для олівців. Мирослав, схопивши ще одну, побіг на вулицю повідомити кому слід. А Нікодим зробив крок убік та натиснув собі на ногіть правого мізинця, де було заховано міжпланетного сотового, й зробив виклик резидента, повідомив. Той наказав узяти риб скільки зможе та прикласти всіх зусиль, щоб отруїти всіх інших. Всіх інших золотих рибок.
   Щоб не дісталися ворогам. 
   Поступово новина розповсюджувалася містом та викликала до життя „кола на воді” міського існування. Михайло Стендаль тільки виходив з крамниці, а біля дверей вже гальмували, клацнувши один одного бамперами, джип Армена Лаубазанца та джип цигана Миколи, зовсім однакові джипи, навіть у дрібницях, хоча тримали зовсім різні „дахи”. 
   У цю ж хвилину, розкидав їх, пригальмувала чорна „Волга” Іраїди Тихонівни, міської голови. Їй теж дехто повідомив. 
   Власники автомобілів чекали, що золотих рибок їм винесуть з крамнички на підносиках, або тарілочках з блакитною смужкою /смужечкою, облямівочкою/. Але нічого такого не відбулося, бо в крамниці закінчувався розподіл останніх екземплярів.
   То ж, не витримавши чекання, Армен, Микола та міський голова Іраїда Тихонівна, влаштувавши короткочасну але енергійну бійку в дверях, увірвалися в крамницю. Першим до прилавка, усіх розпихавши, підстрибнув Армен Лаубазанц та суворо наказав:
        - Усіх загорнути! Чуєш, що кажу? 
        - А ти його не слухай, - з’явився поряд Микола. – Відро тягни. Я всіх беру, бакси даю.
   Це була брехня, тому що Микола контролював усіх нищих в районі, отже прибутки були у нього тільки в карбованцях.
   За спиною Іраїди горою виріс старшина Пилипенко-молодший.
        - Де товар? – спитала Іраїда.
   На жаль, в цю хвилину Марта Вікторівна Посольська, бібліотекарша з дитячого будинку, намагалася вийти з крамниці, притискаючи до себе баночку з останньою золотою рибкою. 
        - Громадянка! – наказала Іраїда. – Терміново поверніть товар! Є підгрунтя для підозри, що товар продається без наявності сертифікату якості. А ну, старшина, вжити необхідних заходів! 
   Пилипенко вихопив банку з рук бібліотекарши, але тут відбулося якесь колихання повітря, й баночка в руках старшини зпорожніла, а золота рибка тихесенько прошепотіла із сумочки до Марти Вікторівни:
        - Біжимо до найближчого крану, там змочи носовий платок та загорни мене, щоб я не померла, ясно?
        - Ясно, - пискнула бібліотекарша та побігла до водопроводної колонки.
   Найгірше становище було у Ольги та Олени. Тому що бандити разом з Іраїдою та старшиною влаштували в крамниці справжнісенький шмон, добре ще рибку сестри надійно сховали у склянку з-під олівців. 
   До того ж ображені правителі містечка заважали один одному та Пилипенку.
Звісно ж, нічого не знайшли. Та почали вимагати від дівчат список покупців, якого Оля дати не могла, тому що сама не помітила у сутолочці, хто й що купував. І не хотіла вона зізнаватися, врешті решт, підводити людей. 
   Отже, минуло ще кілька хвилин й автомобілі розлетілися від крамниці та помчали по вулицям міста – Лаубвзанц, Микола та Іраїда поспішали відшукати хоч когось з покупців, може пощастить кого-небудь схопити /зловити/. 

       Першим загадав бажання Мирослав. 
       Він був людиною простою. Але із запитами.
        - Слухай, ти у натурі виконуєш, теє, бажання? – запитав цей допитливий молодой чолов’яго, знайшовши тихеньке місце у сквері та розвалившися на лавочці. 
        - А ти випробуй, - запропонувала рибка. 
        - А шо? Випробую. 
   І Мирослав почав думати. Та незабаром придумав, бо ж у нього, як у кожної молодої людини сучасності, була рожева чи блакитна мрія.
        - Ланцюг бажаю, - замовив він, - як у Миколи. 
        - А хто такий Микола? – запитала рибка. 
        - Не проблема, - відповів Мирослав. – Я про ланцюг. 
        - Метал? 
        - А то. Золото. 
        - Вага яка? 
        - Від пуза, - сказав Мирослав. 
   Уява в нього була, безумовно, дуже примітивна. Як у неандертальця. Або ще гірше. Але була вона – уява - бурна. 
        - Довжина? – рибка дісталася Мирославу сурйозна, конкретно з’ясовувала.
Мирослав широко розкинув руки. 
Рибка була ще й недовірлива. 
        - А відпустиш? – запитала вона. 
        - Куди тебе відпустити? 
        - У річку. 
        - А скільки бажань? 
        - Давай так домовимося, - сказала хитра рибка, - бажання буде одне, але потрійне. Такого ланцюга, ланцюганіща, у жодного крутого не буде. 
        - У натурі? 
        - Питаєшь! 
        - Тоді згоден! Давай. 
        - На берегу річки. 
   Мирослав розкинув мозгами (мізками), скільки там їх було, та вирішив – поки не з’явиться ланцюг, у воду її не кине. 
       До річки було недалеко. 
   Мирослав затиснув рибку у кулаці та сказав: 
        - Давай ланцюг! 
   В цю ж мить величезна сила потягнула його до землі. 
        - Кидай! – пискнула рибка. 
   Мирослав мимоволі розтиснув руку, і рибка, підстрибнувши, полетіла у річку, легенько та мелодійно сміючись.   
   А Мирослав сів на берегу та більше піднятися не зумів. 
   Золотий ланцюг, мовби якорний за розмірами та довжиною, тягнув шию молодого чоловіка, навалившися на живіт та ноги. Мирослав зробив останню спробу підвестися, але його зад не зміг відірватися від землі, й ланцюг повалив бритого хлопця на зелену травичку.
   У такому скрутному становищі побачила його Ліка Пілігрімова, могутня красуня, наїзниця /ред. – не вершниця!/ та пловчиха брасом, істота цинічна, спритна та дотепна. Для неї рибки не вистачило – але ж вона до цієї хвилини й не підозрювала про існування такої малечі /таких крихіток/. 
        - Це що за бутафорія? – запитала жіночка. – Ти що думаєш, якщо у тебе ланцюг з пап’є-маше або дитячого пластика, то тебе будуть за крутого тримати? Годі вже, хлопче, вставай!
   І з усією своєю силою могутня Ліка рванула на себе золотий ланцюг.
   На щастя для Мирослава, ланцюг був настільки важкий, що Ліка не змогла підняти та задушити хлопця. Навпаки – її, Ліку, мов підхопило у повітря, та вона брякнулася на травичку поряд з Мирославом.
        - Ти що, - зойкнула вона, - прикував її, чи що?
   І тільки зараз Мирослав зміг зібратися з духом, щоб промовити нелітературне:
        - Ким мені бути!.. 
           І таке інше.
   Своєю дуже простою мовою він повідав красуні та наїзниці про те, як виконалося його бажання. 
   Ліка була жінкою значно розумнішою, отже вона одразу запитала головне: 
        - Ще два бажання, де вони? 
        - Тю-тю, - сказав Мирослав, ніжно торкаючись ланцюга, як мати гладить по голівці свого чарівного малюка. – Я її відпустив. 
        - Ти що, кретин? 
        - А шо? – Мирослав не міг зрозуміти, чим він прогнівив жінку, до якої відчував найдобріші почуття, тобто хотів полежати з нею на сіновалі. – Я – їй, вона – мені.
        - А ще два бажання! Боже ж, скільки мені усього не вистачає!
        - А ти попрохай, - сказав Мирослав, - може, вона ще не упливла.
            Ліка метнулася до берегу. 
        - Рибка, ти де? – гукнула вона.
              Аніякої відповіді.
        - Слухай, якщо тобі щось треба, - промовила у порожнечу Ліка, - я тобі забезпечу, я не остання людина у цьому містечку. Кажи, що треба.
                Мовчання.
    Мовби Ліка з рибою розмовляє, а та мовчить як риба.
    - Думаєш, я вірю, що ти мене не чуєш? Нікуди ти не ділася. Ти своїх подруг чекаєш. Гадаєш, сачканула, та й з кінцями? Фігушки! Я тебе з-під води дістану! А ну, відкликайся – й до роботи, негайно!
                Мовчання. 
   Але потім тривалий глибокий подих, мовби корова позіхнула, а не золота рибка.
        - Соромно? – запитала настирна Ліка.
   Недалеко від берега водою пішли кола, з’явився невеличкий рибій ротик, щось золотеньке блиснуло крізь водорості. 
        - Як домовлялися, - нагадала рибка. 
        - З кретином домовляйся, не домовляйся – угода не дійсна. Кожен психіатр підтвердить. 
        - Ну я ж не можу на тебе працювати, - промовила рибка, - мій хазяїн сидить під гнітом злата.
   Рибка замовкла на деякий час, бо річкою пролетів-провоняв-прогрохотав катер.
   Ліка повернулася до Мирослава, який покірно сидів, опутаний золотим ланцюгом.
        - Ну, давай, мислитель, - підганяла Ліка, - загадуй для мене два бажання.
        - А мені? – прохрипів мислитель.
        - Ти вже маєш, у валюті, - відповіла Ліка.
        - Я краще сам іще замовлю.
        - Я тобі, блін, замовлю!
        - А в натурі! – Мирослав зробив спробу випрямитися та гукнув у бік річки, - Ти, золота, блін! Давай мені друге бажання.
        Ліка зрозуміла, що її починають грабувати.
   Вона пантерою стрибнула на Мирослава та міцними пальцями стиснула йому челюсті. Мирослав, звісно, спробував чинити опір, хоча й був прикован, мов Прометей.
        - Бажаю! – репетував він. – Бажаю, розумієш, бажаю... -  І в цю мить його охопила тупість. Людині треба за секунду, під час важкої боротьби з вродливою й сильною бабою придумати таке бажання, щоб усі офігіли. Нарешті, ось – зформулювалося! З відкритого рота вистрибнули слова, - Бажаю ще один ланцюг, ще більший! Отаке! 
   І тому що новий ланцюг утворився й звалився йому на бриту голову, Мирослав зник під горою золота. 
   Але в цю гору забралася права рука Ліки, яка міцно тримала молодого чоловіка за глотку. 
    - Придушу, -  досить переконливо сказала вона, - якщо зараз же не вимовиш...
    - Боляче!
    - Повторюй.
   Мирослав з-під золотих ланцюгів луною повторював за Лікою, голос його лунав мов здалеку, тьмяно та хрипло: 
    - Бажаю подарувати громадянці Леокадії Семенівні Пілігрімовій „шестисотий” „Мерседес” коліру срібла, з дарчим документом...
   „Мерседес” з’явився, бажаного коліру, а Ліка почала роздивлятися офіційний папір – дарчий документ – тому що свято вірила у непереможну силу офіційного папіру.
    - Дякую, - промовила вона до золотої гірки.

   Ложкін, бадьорий ветеран 86-и років, увірвався додому, пробіг до кухні та вивалив рибку у великий мідний таз для варення. Залив її водою з-під крану – поки що з крану, як і раніше, текла вода - та почав милуватися.
Диво було, дійсно, дивним – золота рибка у майже золотому тазі, ще й під золотими промінями сонця.
 - Ну прям картина Шишкіна, - сказав старий.
Його дружина дивилася на рибку з тугою, тому що була позбавлена естетичного почуття, але мала гарну пам’ять та не чекала від усього цього нічого доброго.
Скільки років її чоловік чекав повернення золотих рибок у Великий Гусляр, майже кожного дня відвідував зоокрамничку, робив на папірцях нотатки – списки бажань – палив папірці у попільничці, жував цей попіл, щоб ніхто ніколи не здогадався, а рибок все не привозили. Дружина Ложкіна надіялась, що їй пощастить дожити не дочекавшися нових рибок та нових переживань.
Напевно, її думки викличуть у вас здивування. В решті решт нічого поганого ті, перші рибки Ложкіним не зробили. Але часи змінюються. Змінилася не тільки країна, змінився й старий Ложкін. Якщо все життя він був політично активною людиною, тепер він перетворився на борця за ідеали минулого. А ви розумієте, що між ідеалами майбутнього та ідеалами минулого є велика різниця.
Програмою-мінімум для Ложкіна стала публікація його зібрання творів, починая з заміток у стінгазету „Бухаринським шляхом” до характеристик на сусідів, що він писав за дорученням домового комітету.
 - Бажання замовляти будеш? – позіхнула дружина.
 - У мене все вже розкладено по полицям, - відповів старий.
Він випрямився, задерши угору гостре підборіддя, сиви пасми косо впали на лоб – колись вони називалися чубом – груди колесом, в очах лютий, шалений  вираз. Все життя Ложкін провів на передньому краї оборони соціалізму від численних ворогів, але зберіг головне – життя, здоров’я та відданість ідеалам.
 - Перше бажання, - вимовив старий, - зібрання творів. У однотомнику.
 - І нащо тобі така слава? - знову позіхнула його дружина.
 - Народ повинен знати своїх героїв, - пояснив Ложкін, - а от про інші два бажання знати тобі не треба.
 - Може, що по хазяйству? – запитала стара жінка, - у нас корито вже з дірками.
 - Прошу без натяків! - звився Ложкін. – як ми знаємо з історичного досвіду, бажань усього три, а побажань десятки. Не дарма я все своє свідоме життя віддав ідеалам!
Він обійняв мідний таз і поніс у кімнату, поставив на підвіконня, щоб не відводити очей з дорогоцінної рибки, яка зрозуміла, з якою ціллю її будуть використовувати, й мовчала, рота не сміла відкрити.
А Ложкін почав діставати з ящиків столу й розкладати перед собою зошити, листи й папірці, квітанції та ще папірці, з яких складалося його свідоме життя.
Ще в дитячому садочку Ложкіна навчили ябедничати. Вважалося, що це головний обов’язок кожної дитинки Країни Рад. І першим героєм цієї країни був ябеда Павлік Морозов, який так наябедничав на рідного батька, що батька розстріляли без усілякої пощади.
У старшій групі дитячого садочку маленький Ложкін вже так добре засвоїв цю істину, що коли вихователька Клава Селезньова залишила його без компоту за те, що він пустував та щипав дівчаток, він у розпалі „мертвої” години залишив своє ліжечко, вибрався крізь дірку в паркані на вулицю й побіг до редакції газети „Гуслярський прапор”. А там розповів редакторові, що вихователька тітонька Клава є небезпечним шкідником, тому що морить голодом пролетарських дітей. А якщо Плохіши нападуть на радянську країну, наші Мальчіши-Кібальчіши будуть такими слабенькими, що не зможуть дати їм відсіч.
В іншій ситуації редактор посміявся би та відвів хлопчика в садочок, але як раз за день до того у газеті був заарештований головний редактор, начебто він підсипав голки у корм худобі. Чи дивно, що молодий редактор Малюжкін відчув – хлопчисько недарма прийшов саме до нього, це його шанс. Головний іспит. Від того, як Малюжкін його витримає, залежить його, молодого редактора, доля та життя.
 - Молодець, хлопчик, - сказав Малюжкін. – Так тримати.
Він дав йому іриску та зателефонував до органів.
Коли керівництво дитячого садочка було змінено, постало питання, чи приймати хлопчика Ложкіна у піонери зараз, чи почекати до потрібного віку. Прийняли. Написали про те у журналі „Піонер”. Так виник Рух ложкінців під лозунгом „Скажи сувору правду!”.
Коли всі ложкінці сказали один про одного сувору правду, рух виснажився, зник якось непомітно.
Потім Ложкін пішов у школу.
Ходив він туди нечасто /рідко/. Тому що був дуже зайнятий у справах: шукав шпіонів та шкідників. Їх тоді в країні розвелося!.. Чимало.
Репутація у Ложкіна була така бойова, що коли він нарешті приходив у школу, школа порожніла. Хто не вспівав втекти через двері, вистрибував через вікна.
Інколи й вулиці порожніли, коли ними проходив юний піонер Ложкін.
Особливо коли комуніст Ернст Тельман прислав йому барабан і палички. Щоб краще стучати, напевно.
Навчатися далі у Ложкіна можливостей не було, тому що він працював на вибірних посадах. Але й там великої кар’єри не зробив, бо його направляла пристрасть до найвищої досконалісті, що знаходила вихід, власно, у графоманськім зуді /свербіжі/. Кожен день він писав ще один опус – наклепський життєпис того чи іншого свого колеги або сусіда. Йому тривалий час вірили, придумані змови нищили, змовників карали та, може, й усе місто покарали, якщо б одного дня Ложкін не написав чудовий та вельми грунтовний наклеп на себе.
Ложкіна не заарештували, але перевели на творчу роботу. Його призначили дитячим письменником.
У кінці тридцятих років Ложкін випустив першу збірку переобміркованих у дусі марксизму та сучасної політичної обстановці народних казок.


*****************
фрагмент „Золотих...” переклав українською Андрій Олександрович Рябоконь