Путь к победе

ТЕРЕВЕНІ
Абрамович Станіслав Йосифович
1937г.р.

Жарко в тіні, та на сонечку ще жаркіше. Старе зламане коліно болить, не встояти на
ньому. Незручно міряти деревопліту у кухні на хазяйській дачі. А тут ще діти вередують,
ніяк мати не нагодує.
Підіймається, розпрямляє заклякле коліно.
-Ні, нас мати так не годувала. Що зварить, усе їли. А то й огірок  із шматком хліба
 схопиш, та гойда на цілий день.
-А я  послевоенная. Тоже достатка не было. А помните, при Хрущеве хлеб и крупу по карточкам давали? Родители на работу, а я с раннего утра по очередям бегаю. Караулю, когда привезут, чтоб хватило.
Было у нас в районе два магазина. Один на горе, другой под горой. С утра займу, запишу на руках номера очереди и бегаю отмечаться то в один, то в другой. Вовремя не отметишься, опять в конце очереди окажешься.
Одежда на мне тоже была вся из маминой перешита: выходное платье- из маминой коричневой юбки, а выпускное- из бабушкиного чесучового пальто.
-Я вже тоді  на заводі «Малишева» робив...
-Станіславе Йосифовичу, а з якого  Ви року?
-Та мені вже сімдесят п*ять було. То Ви набагато мене старіші. Може, ще й за війну набідкалися?
-Ні, ми гарно жили за німців. Були ми тоді в селі на Житомірщині. Батька там у підпіллі залишили, ну й ми з ним. Я тоді ще малим був. Німці все в людей грабували. А в нас корівка була. Сама маненька, а роги великі. Хто зна, якої породи. А молока давала за день до 25 літрів. От ми її на горище затягли і сховали від німців. А сіно їй теж потай від них потроху на горище зносили.
Самих нас було семеро діточок та мати з тіткою. От корівка нас усіх і прогодувала. І не тільки нас. А доїти себе підпускала тільки мене, мати та тітку. Більш нікого.
Як війна в нас скінчилася, усі в селі в черзі стояли за її теличками. А бичків колгосп забирав. З неї усю разнарядку виплачували.
Вона мені і вивчитися допомогла. Вчитись мені дуже кортіло. Я і у школі першим був, і до інституту прийняли. Тільки за квартиру пішов робити слюсарем на завод. До мене і з інших установ зверталися, щоб я щось виточив чи вигадав. Розповідуть, що їм треба, а я вже сам розрахую та зроблю, а коли й щось інше запропоную, краще та простіше.
Я вже на пенсії, коли усіх звільняли, робив там . І відпускати мене начальник не хотів. Та вже не сила, скільки ж можна?
От тепер тут людям допомагаю, бо сумно без роботи сидіти.
Сьогодні ввечорі зробимо з онуками нову сіжу, там і відпочину.
12.06.2013