Осiннiй Коан

 Накладаєм на себе обмеження. Тлумимо почуття. Сліпимо зір блискучимим бряцалками
 езотеричних  знань, екзотичних вір. Живемо у вигаданому просторі: 3D plus T, себто час.
 І чекаємо Різдва, Великодня, відпустки...
 А насправді падає дощ.
 Диво води з неба, напування трави і дерев.
 Зрошення зачерствілих душ.
 Святовиде, ти ще з нами? Перуне, видибни! Ярило, засвіти.
 Стишився вітер, пропливли хмари, блищать краплі на горіхові та вишеньках.
 З вуликів вилітають бджоли, з нірок джмелі.
 Вересневий передполудень. Шшшша!!!
 Літо ще не скінчилося.
 Воно стало іншим: солодшим,
 як молодиця в соку, як легінь налитий силою, як очі матері, переповнені ніжністю,
 що пестять світлом своїм немовля, а воно не випускає з рота ожину перса хоча і наїлося доста.
 Ви можете назвати це дією окситоцину, переповненням дофаміну чи ще чогось.
 А що це змінює?
 Хіба від цього диво життя маліє, а його таємниця зника?