Тіло її здригалося від нестримних вже сліз. Не в змозі стояти на ногах, вона впала колінами на підлогу, стискаючи скроні холодними пальцями рук.
Вона плакала.
Цього разу - настільки невимушено, що навіть роботи навколо, здавалось, розчулилися...
Та ненадовго.
Пролунав перший вистріл.
Промах!
Ще один...
Вони оточили її.
А вона все плакала.
А система все перенавантажувалась...
Із кожною секундою... Із кожним пострілом... Кожною сльозинкою, що скочувалась по її заіржавілим щокам...
Вона переставала бути машиною.
Вона більше не була нею!..
Свобода!
Нарешті!..
Вистріл... Кома...
.
.
.
Простір довкола забруднений кров'ю та якимись мікро-частинками... Голова нестерпно боліла.
Але вона підвелась.
Підняла очі до темного беззоряного неба.
І, прокричавши щось нерозбірливе, полетіла у височінь, запаливши одну-єдину крихітну зірку цієї хмарної ночі...
Машина 4. Зiрка. Кiнець
© Copyright: Харухи Даисэкихан, 2013
Свидетельство о публикации №213091001316
Свидетельство о публикации №213091001316
Рецензии