Гадання

-  Чур-чур мене, - швидко вимовила вона, та відчуття присутності не зникало, а зі дзеркального коридору на неї продовжувало пильно дивилося чоловіче обличчя.
Страх оволодів нею, вмить захопив її удушливою хвилею і міцно стиснув в своїх клешнях. Не дивлячись на прохолоду від кондиціонера, вона відчула як по скроні пробігла капля поту.

Крик завмер десь посередині стиснутого в спазмі горла, а серце пустилось в шалений пляс.
Та від крику нічого б не змінилося, в одинокій квартирі її все одно ніхто не почув. Але ця думка була десь на підсвідомості, як і картини минулого дня.

Був канун дня Андрія, в вечірніх новинах як завжди показували короткометражки про різні гадання. Вона не придавала ніколи цьому ніякого значення, але тут почався репортаж про дзеркала, в яких можна побачити свого судженого. «А чом би і ні» - майнуло їй тоді в думках. « Хоч це і дитяча забавка, чом би себе не розвеселити?»
Зараз вона так не думала, а рука, що в відображені стискала її плече, і чию силу вона відчувала, вже не була дитячою забавкою.
 - Х-х-хто Ви? – від страху у неї відразу не вийшло вимовити слова, складалося таке враження, що її губи були приклеєні одна до одної, а вона силоміць намагалася їх розтулити.

Вона не відриваючи погляду, дивилася в дзеркало напроти, а в голові крутилася відчайдушна думка: « не повертайся, не повертайся».
В нерівному світі трьох свічок в його очах полихало живе жовте полум’я, і чомусь їй здавалося, що він знає її думки. Його блудлива крива посмішка, що не сходила з його обличчя з самого початку появи в неї в квартирі, довершували образ демона.
-  Як хто?  Я твоя доля. Хіба ти не це хотіла дізнатися? Адже ти мені була обіцяна ще з самого свого народження. І весь час я чекав, доки ти покличеш мене…
Ранок виявився таким, як і сотні і тисячі ранків до цього – самим звичайнісіньким. Самотнім, холодним. Ніхто не чекав на її пробудження, не приніс вранішній поцілунок і подушки пахли лише її шампунем. Слухаючи передзвін будильника, вона думала про це, але вже без жалю, як то було раніше, а з якимось невідворотнім сумом і жалем про те, що змінити це занадто пізно. 

Раптом майнула задка про наповнені полум’ям очі. Сон. І нічого більшого.

А що ще вона мала подумати під промінням сонця, коли нічні страхи відходять у глибину інстинктів і все здається надуманим та смішним? Достатньо цинічна у свої тридцять дев’ять, звикла до того, що життя ніколи не благоволило до неї своєю прихильністю, вона вірила лише у свої сили, залишивши позаду і надії, і молитви.

Робота сьогодні не принесла їй звичайного забуття. Весь час в її уяві поставали оті нелюдські очі, які все більше і більше притягували її до себе; і слова, сказані сильним з сексуальною хрипкістю голосом. Як би вона хотіла почути його голос знову… Та натомість:
 - Маргарито, я бачу у вас є час літати десь в піднебесній. То будьте люб’язні закінчити звіт, - голос злого шефа не то щоб дуже приємний спосіб повернутися до реальності.
 - Через пів години буде зроблено, - пообіцяла Марго, чудово розуміючи, що за такий короткий термін просто не встигне, але зараз було головне заспокоїти шефа, а там вже можна буде викрутитися.   

У підступі роздратованості, швидко друкуючі нескінченні колонки холодних цифр, вона подумала: « А бодай тебе чорти візьмуть, старий козел».

 Не очікувала вона від себе такої сприті, але звіт був закінчений вчасно. Однак слухаючи звук документів, що листок за листком вискакували з принтера, Марго ще  перебувала у владі незвичної для неї роздратованості.
Як і мільйон разів до цього, секретарка зайшла до кабінету свого начальника. Його на місці не виявилося, тому Марго поклала папку на стіл, і вже хотіла повертатися на робоче місце, коли її погляд затримався на темній плямі, якої раніше не було. Як і для всього  жіночого плем’я, цікавість була для неї невід’ємною суттю. Тому слідуючи своїм незрадливим інстинктам, вона заглянула за стіл і побачила красний слід, що тягнувся до ноги.

Невідомо чия кінцівка ще кровоточила, але так не вписувалась в діловий інтер’єр кабінету, що Марго прийняла це за дешевий дурний розіграш, і хоча внутрішній голос кричав їй про реальність того, що відбувається, вона не вірила.
Не вірила до тієї самої миті, доки не обвела поглядом весь кабінет. Кров. Нею були забризкані стіни, наче хтось навмисне полив їх з розпилювача, побачила відірваний палець під стільцем, але верхом творіння цього божевільного творіння була голова тепер уже її колишнього начальника, вмощена на журнальний столик як трофей, в якої в передсмертних конвульсіях здригались повіки.

Але і тоді вона не закричала. Кровава містерія, що розвернулася на її очах була не настільки страхітлива, як відображення в дзеркалі, очі якого горіли жовтим вогнем, а чутливий рот був скривлений від реготу. І тоді вона закричала, і кричала до тих пір, доки в кабінет не збіглися всі співробітники.
Хтось викликав поліцію, але вона помічала суєти навколо себе, крику і шуму бігаючих людей, лише жовті очі нестерпно пекли її знівечену душу.
Отямилася вона коли її за плече потряс поліцейський, представившись детективом, ім’я якого вона так і не запам’ятала. Він задавав і задавав їй питання, зміст яких все вислизав з її розгарячілого мозку.

Марго не пам’ятала, як опинилася вдома, мабуть хтось з офіцерів завіз її додому, де вона
і просиділа на дивані до наступного ранку, коли двері її квартири були знесені з петель і  руки були защипнуті в наручники.
Не пам’ятала вона  того, як опинилася в суді, перебуваючи в стані, схожому на сомнамбулізм, і не перечила коли її відвезли до психіатричної лікарні. 

Однак і там не залишали її в спокої. Щось розпитували, про те як вона змогла розірвати людину на шматки, хто її наставляв чи, може, і допомагав. Але Маргарита мовчала. Оточуюче здавалось таким неважливим і далеким, що сприймалося її свідомістю як надоїдливе дзижчання.

І ніхто не здогадувався, що весь цей час вона намагалася зрозуміти, як невідоме створіння з палючими очима і привабливими кораловими губами, демона, якого вона щоразу бачила  у дзеркалі біля себе, зміг вгадати її потаємні бажання, які щоночі снились їй, і на ранок про які вона забувала.
 
Жага крові спалювала її душу кожної миті до тих пір, доки не перетворила її серце на попіл і не вирвала з коренем все людське, припалюючи кровоточиві рани жовтим вогнем.
І вже не залишилось нічого, що б тримало її. Якоїсь миті свобода заполонила в її тілові те, що раніше можна було назвати граалем людської сутності. Поглянувши останнє в дзеркало, Марго не впізнала себе: двадцяти річна красуня з гордою постаттю, без жодного сліду прожитих років, з колючим поглядом жовтих пломеніючих очей. І лише тоді вона відчула ким і для чого була народжена.

Віддавшись на милість своїй новій і справжній сутності, вона розбила дзеркало, і, вперше обійнявши свого демона наяву, зникла з історії і пам’яті...

На ранок, коли няня робить щоденний обхід, тіло Марарити було знайдено серед уламків розбитого скла,і в незвичнії, так і не встановленії причині смерті,найдивнішою особливістю була усмішка на старіючому обличчі.