Европа навколо мене

Що для мене Європа? Як вона впливає на мій кругозір і міжнародне бачення світу? Яка картина постає переді мною, коли говорю про Європу? Безперечно, говорити можна багато й довго, але існує одне «але». Щоб позбутися цієї невимушеності в нашій розмові, я хочу дещо трішки розповісти про свій край і про себе, щоб ви, дорогі мої читачі, зрозуміли, в чому полягає суть даного питання.   
Життя моє проходить в мальовничому селі, що під Конотопом, де колись в далекі часи знімали відому на весь світ картину «Конотопська відьма». Бере початок моє існування з далекого, але вже незалежного 95-го… Тоді, в звичайній сім’ї народилася маленька дівчинка, якій дали ім’я - Юлія. З тих маленьких, ще зовсім юних хвилин розпочалося моє знайомство з великим і шанованим світом. Ще з ранніх літ вчилася розуміти добро і зло, розрізняти правду й кривду, любити й ненавидіти. Вже в чотири роки вміла читати і писати, й сама для себе знаходила розуміння в дарах природи й рідного краю. Неначе зовсім нещодавно вела мене маленьку за руку в перший клас мама, аж ось, вже так швидко минули літа, і я на порозі дорослого й самостійного життя. З кожним прожитим днем розумієш, що того часу, де ми були маленькими, кумедними й забавними вже не повернеш. Але залишаються спогади, котрі все частіше і частіше нагадують про своє існування.
Моя країна змінювалась разом зі мною. Також як і я підростала в незалежних обіймах долі, вчилася розуміти й пробачати, намагалася й намагається до цих пір іти в ногу з часом.  Змінювалась не лише країна, змінювався весь світ. Люди ставали все більш досвідченішими, обізнанішими, розуміли, що зміни в суспільстві – це поштовх до нових звершень, немовби ковток свіжого повітря в легені нації. Відчуття того, що скоро все стане новим не зникає з моєї уяви не на мить. Ми, - українці, хочемо бачити нашу країну молодою й довершеною, витонченою й граціозною. Ми намагаємося рівнятися на інші європейські країни, дізнаємося більше про нові винаходи, щиро радіємо за наших співвітчизників та їх досягнення. Та саме в цей момент моїх роздумів постає оте невимушене єдине «але», про яке я говорила на початку. 
На мою особисту думку не європейці повинні показувати нам, яке воно життя, а ми їм і всьому світові. Як на мене, то гарним початком цього стало Євро-2012, яке проходило в нашій країні. Ми гідно показали себе, хоча й не зайняли призового місця. Цей початок став початком із початків всіх наших спільних перемог і навіть поразок. Те «але», що постало на початку мало б зникнути, та як говорять: «Із пісні слів не викинеш», так і я, і наш весь народ не можемо позбутися того «але». В чому його причина? В тому, що ми для когось гірші, а для когось кращі? Думаю, ні! Причиною цьому є європейська «солідарність», котра на даному етапі диктує свої поняття. А Європа… Ми, всі жителі нашої держави, наша ненька-Україна, - ось Європа! Ми нічим не гірші від тих самих росіян чи білорусів. В цих країнах просто своя особиста політика життя. І вони цією політикою хочуть сказати нам, українцям, що десь ми не допрацювали, десь не додивилися. Але це ж не особиста провина нашого президента, це провина всього українського народу.
І хоча я ще не зовсім доросла, може ще не розумію деяких законів чи понять, я твердо і впевнено хочу сказати, що для мене Європа – це моя Батьківщина зелених лугів і чистих джерел, це моя рідна оселя, моя домівка, мій край, в якому живу, росту, творю. Тому відкиньте стереотипи, що українська держава – це посміховисько, в порівнянні з міжнародним європейським рівнем! Це зовсім не так! Стереотипи треба ламати й довіряти лише собі!
І говорила відома українська письменниця Ліна Костенко: « В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім – Батьківщина».
Я з гордим йменням Українка
Повторюю прості слова.
Моя Європа – це домівка,
Моє село, - де я жива!