Всiм вистачить мiсця на свiтi

Ліворуч:  СЕРХІО  ЛОПЕС  БРІЕЛЬ, Посол республіки Куба в Україні; поруч: ПАСАК  ВІКТОР  ВОЛОДИМИРОВИЧ, Президент асоціації дружби “Україна — Куба”; праворуч:  СЕРХІО  КОРРІЕРІ  ЕРНАНДЕС, Президент Кубинського інституту дружби народів. (Посольство України в республіці Куба).


Из книги "Остановись, мгновенье!" (книга вторая).


Газета «Вісті з України” 9 жовтня 1997.

      За п’ять мiсяцiв перебування на Кубi я мала можливiсть спiлкуватися з рiзними людьми. Вони розповiли менi чимало цiкавого. Здавалося, що особливого ще можна чекати, коли стiльки побачено i почуто.
      Проте життя, як завжди, повне несподiванок. 1 нинi, вже в Киевi, щойно повернулася пiсля бесiдй, щирої, невимушеної... Нiби пiд час роз мови i настрiй був веселий. А от прийшла додому, увiмкнула магнiтофон, поставила тiльки-но записану касету, якийсь щем оповив серце. Що стало- ся, не розумiю. За все свое досить нелегке житгя я майже нiколи не плакала. А тут раптом сльози мимоволi полилися на одiж, додолу. Не вдалося їх стримати. Спершу не могла эбагнути, що дiеться зi мною. Вiдчувала одне, що це сльози очищення, душевної сповiдi перед самою собою за довгий час невимовного болю. Якщо ж висловитися точнiше, цього дня переплелися в моїм серцi двi сповiдi: моя — безсловесна
— з цiлющим джерелом — Серхiо Лопеса Брiеля, Посла Республiки Куба в Українi. Коли я заспокоїлася, замислилася над тим, що саме викликало в моїй душi таке потрясiння. Нiби звичайнiсiньке iнтерв’ю, нiчого особливого, проте Серхiо з такою любов’ю говорив про Україну, її iсторю, про гiднiсть її народу, з такою турботою опiкувався нашими дiтьми, що коли б не знати, що вiн кубинець, то можна було б подумати, що Серхio — найвiдданiший, люблячий син України i я пiймала себе на думцi, як всiлякi нашi негаразди та деякi пройдисвiти, якi вперто намагаються проникнути до вищих ешелонiв влади, вiдбирають вiру в добро, розкрадають нашу любов до святих речей, ошукують нас духовно. І ми, пробираючись крiзь завали псевдоiдейного смiття, часом буваємо неспроможнi розгледiти фрески на стiнах нашого храму, iм’я якому — Україна. Та цього разу сталося так, що Серхiо допомiг менi серед  смiття роздивитися тi фрески. Джерельною чистотою своїх почутгiв вiн розтопив мою зневiру. Вiн дав менi урок любовi до рiдного краю. Сльози змили з серця бiль розчарувань, i в моему життi нiби розвиднiлося.Саме тому, лишивши осторонь глобальнi подiї та деякi подробицi, я хочу розповiсти про те, що найглибше вразило мене в цiй Людинi, а також дещо про Кубу, про мирний подвиг народу, якому не було i поки що немає рiвних у цiлому свiтi.
       Прибула я в цей райський куточок землi у вереснi минулого року працювати вихователем. Роботи вистачало, отже, купатися в морi я могла лише на свiтаннi, коли дiти ще спали.
       Моя дорога до моря пролягала крiзь вiчнозеленi кущi з розлогими вiтами, заквiтчаними рiзнобарвним цвiтiнням. По всiй територiї, помiж височенних кокосових пальм ростуть стрункi, широколистi дерева, що цвiтуть, як у Криму магнолї, проте їхнi квiти—жовтi, рожевi, фiолетовi, оранжевi — схожi на лiлеї. Помiж дерев срiбляться пахучi трави, серед яких по всiй одинадцятикiлометровiй територiї розкиданi будиночки, де живуть українськi дiти. Величезне сонце пiднiмаеться над обрiєм i нiжним вранiшнiм промiнням заливає пляж iз пальмами та солом’ яними стрiхами грибкiв. Нiжно дихає прозоре, тепле, ласкаве море. Поринаю на кiлька хвилин у його кришталеву, чисту воду i повертаюся до свого будиночка.
       У цей час весь лiкувально-оздорончий комплекс прокидається. Більше двадцяти автобусiв з Гавани щодня привозять на роботу в Тарара лiкарiв, медсестер, перекладачiв, робiтникiв, обслуговуючий персонал. Цi люди йдуть менi назустрiч — рiзнокольоровi, веселi, дехто наспiвує... Знайомi й незнайомi всi вони, радiсно посмiхаючись, вiтаються, дехто запитуе:
      “Як справи?”. Кубинцi сяють оптимiзмом, доброзичливiстю. У них вiдсутня будь-яка закомплексованiсть. Простi, щирi, вони завжди поспiшають на допомогу кожному, хто її потребує. Серхiо Лопес пригадує, як усе починалося. На початку лютого 1990 року Україна через засоби масової iнформацiї звернулася до свiтової громадськостi з проханням допомогти дiтям, якi постраждали вiд наслiдкiв катастрофи на ЧАЕС. Серхiо Лопес Брiель (вiн тодi був генеральним консулом Куби в Українi), занепокоений тривожним станом здоров‘я українських дiтей, негайно зв’язався по телефону з урядом своєї країни. Наступного дня йому повiдомили, що уряд Куби прийняв рiшення вiдрядити на Україну трьох вчених-медикiв.
       Куба була першою i понинi лишаеться єдиною країною, яка на державному рiвнi здiйснює таку довготривалу благодiйну акцiю.
       Через тиждень з Гавани до Киева прибули:головний онколог Куби професор Марта Лонгчонг, директор Iнституту гематологiї та iмунологiї, професор Хосе Мануель Бальєстер Сантовенiя, директор Нацiонального iнституту ендокринологiї, професор Рiкардо Гюель. Разом iз Мiнiстерством охорони здоров’я України ними були проведенi рейди по всiх забруднених районах України.
       У березнi штаб з надзвичайних ситуацiй, очолюваний О. Ф. Божко, нинiшнiм президентом Українського молодiжного чорнобильського фонду, був готовий вiдправити хворих дiтей на Кубу, але не знайшлося коштiв на перелiт. Серхiо знову негайно зв’язався зГаваною i, за особистим розпорядженням Фiделя Кастро, до Києва прибули два лiтаки для вiдправлення дiтей за рахунок Куби. 29 березня 1990 р. 139 дiтей (дехто у супроводi батькiв) вилетiли з Києва до Гавани.
       Кубинським урядом була прийнята державна програма “Дiти Чернобиля”. За 45 дiб сiм тисяч робiтникiв, якi щоденно приїздили в Тарара з Гавани, працювали цiлодобово, без вихiдних, i чимало з них — безкоштовно, — перебудували пiонерське мiсто у санаторiй. Пiдготували 521 будинок для проживання дiтей, 8 лiкарень з найновiтнiшим обладнанням, пункти харчування, iгровi будинки, спортивнi майданчики, культурний центр для проведення масових заходiв, свят i концертiв. 502 кращих медичних працiвникiв за розпорядженням Мiнiстерства охорони здоров’я Куби прибули в Тарара для лiкування українських дiтей.
Можна було б написати сотнi сторiнок про цей дивовижний народ, який у найтяжчу годину, опинившись у кiльцi блокади, дiлиться, сказати, останнiм шматком хлiба. Дiагностика, оздоровлення, лiкування, проживання, харчування, найскладнiшi операцiї вартiстю вiд 60 до 80 тисяч доларiв — усе за рахунок Куби.  Є чимало дiтей, яких хвороба затримала разом з батьками до двох, а то й чотирьох рокiв. Вiд початку цiєї благодiйної акцiї Куба витратила на наших дiтей 300 мiльйонв доларiв США та 4 мiльярди кубинських песо. 1 все це робиться з такою вiдданiстю й любов’ю, як для рiдних дiтей.
       Здавалося б, як спiлкуватися, коли iснуе мовний бар’єр... Але я мала змо- гу споглядати це диво щодня. Тiльки-но прибуває лiтак з України, як культпрацiвники разом ‘з перекладачами влаштовують цiкавi iгри, спортивнi эмагання, дискотеки, конкурси, вечори гумору та поезiї в культурному центрi або бiля вогнища з приготуванням нацiональних страв i солодощiв. Менi часто доводиться бачити, як звичайний робiтник — столяр чи електрик, спiлкуючись з нашими дiтьми, намагався вивчити українську мову, щоб без перекладача сказати добрi слова, розвеселити, приголубити дитину. Покоївка нашого будинку Мiрелья Уiльтрес Дiас допомагала дiтям-сиротам iз моеї групи прати бiлизну. Коли директор нашої дiльницi № 4 Мiгель Мачиано Рамiрес Бiгнотi дiзнався, що прибуло кiлька груп дiтей-сирiт, вiн розпорядився годувати цих дiтей не 4, а 5 разiв на день. Щодня об 11-й годинi (мiж снiданком i обiдом) до нашого будиночку приносили йогурт, булочки, апельсини, грейпфрути, солодкi напої. Вiд кожного працiвника Тарара випромiнюється дивовижна енергiя любовi та оптимiзму, яка допомагає нашим дiтям одужувати.
       Дiти з України прибувають на Кубу з тяжкими захворюваннями: рiзними пухлинами, раком кровi, невилiковними (на Українi) хворобами шкiри та iншими патологiями, якi потребують негайного багаторазового, поетапного оперативного втручання.
Серхiо пригадує перше вiдправлення тяжко хворих дiтей до Гавани. деяких iз них навiть кубинськi лiкарi не хотiли брати — боялися, що вони не житимуть. А для батьків то була остання надiя... І тодi Серхiо умовив лiкарiв, узяв вiдповiдальнiсть на себе.
       — Я був переконаний, — розказує Серхiо, — що наші лiкарi (такі висококвалiфiкованi) врятують цих дітей. Через три мiсяцi я прилетiв до Гавани у вiдпустку. 1 наступного дня приїхав до лiкарнi. Я не впiзнав цих дiтей
— вони бiгали, гралися, їхнi обличчя сяяли радiстю. Ці хвилини були найщасливiшими в моему життi. Я тодi сказав своїй дружинi, що тепер мiг би померти спокiйно. Тепер тi дiти виросли, стали здоровi. Але тодi їх було всього 139. Сьогоднi кiлькiсть оздоровлених i вилiкуваних на Кубi українських дiтей сягае 16 тисяч. 1, я гадаю, що лишень задля цього менi варто було народитися, житии i працювати. Українськi дiвчата, жiнки дуже гарнi. 1 не тiльки зовнi, а й внутрiшньо, духовно. Я пригадую кiлька випадкiв, коли дівчатка у вiцi 14-16 рокiв, хворi на алопецiю (облисiння), iхали на Кубу без волосся. По їхнiх обличчях було видно, що їм не хотiлося жити. А потiм я побачив їх через пiвроку, життєрадiсних, з гарним волоссям i усмiхненими обличчями...
        Я знаю, що дітям Куби гарантоване безкоштовне  i висококвалiфiковане лiкування. За них я спокiйний. Проте я не можу не хвилюватися за здоров’я дітей України. Адже український народ стiльки допомагав нам у найтяжчi години. Ми нiколи-ніколи цього не забудемо. І тому зробити хоч краплину для майбутньюго української нації дуже важливо...   
       Коли 1994- го року на Кубi було досить важке становище i харчування у лiкувально-оздоровчому центрi Тарара трохи погiршилося, я дуже хвилювався стосовно програми “Діти Чєрнобиля”, чи буде вона продовжуватися. Але сьогоднi я щасливий з того, що ми эможемо не тiльки продовжити, а й удосконалити цю програму. Мають додатково відкритися центри, подiбні до такого, як Тарара, також в Українi. Куба допоможе обладнанням, спецiалiстами, натуральними лiками для лiкування алопецiї, ветелiго, псорiазу,  гепатиту та інших захворювань, що виготовляються тiльки на Кубi.
       Серхiо багато зробив для нашого народу. І, звичайно, робота посла далеко не обмежуеться програмою “Дiти Чорнобиля”.
       — Уперше я побував на Українi, — згадує Серхiо, — у 1978 роцi, пiд час наради СОД (Союз обществ дружбы). Була весна, цвiли каштани. Вiдтодi я назавжди закохався в Україну, у Київ, у його людей... І коли вже я знаходив друга, то на все житгя. У 1984 роцi мене призначили першим секретарем посольства Куби у Москвi. А через п’ять рокiв мене направили генеральним консулом Куби в Україну. Це було для мене поверненням. Я дуже радiю з того, що моя мрiя збулася.
       Якби довелося менi писати книгу, я розповів би про Україну, про героїчну iсторiю її народу. Про свiй особистий досвiд як людини, котра працювала в Українi, коли ще не було незалежностi, i тепер, коли Україна стала незалежною. Гадаю, що це дуже важливо для будь-якого народу. Я знаю, народ України, хочу ще раз пiдкреслити, який я дуже люблю, має великi резерви і здiбностi. І тепер, коли вiн сам вирiшує свою долю, такий народ знайде сили пiднятися до рівня життя, якого вiн гiдний.
       Останнiм часом нерiдко можна почути iдеї побудови плюралiстичного свiту. Коли так, то всi повиннi мати мiсце в цьому свiтi. Нехай кожна краї- на будує суспiльство, яке вона бажає. Нехай всi мови стануть мовами взаєморозумiння. Доречi, я, а також мої дiти і моя дружина Грiсельда Мiранда Бланко, яка зараз працює консулом і другим секретарем посольства Куби в Українi, дуже любимо українську мову. Менi навiть здається, що вона чимось близька до iспанської. Двое моїх синiв Янко i Серхiо-молодший вивчають українську мову у Київському унiверситетi та школi, а маленька донька Грiсельда — у дитячому садку.
       Я дуже люблю дiтей, маю власних п’ятеро, двоє дорослих — Серхiо старший та донька Єлена — живуть на Кубi. Хочу, щоб у жоднiй країнi дiти не помирали вiд голоду та хвороб. Щоб майбутнi поколiння усiх народiв свiту, незалежно вiд полiтично-економiчного устрою їхнiх держав, разом прийшли до кращого життя.