Iсторiя мiста Львова в його полiтичних памятниках

Вступ
 
 Якщо розглядати історію пам’ятників Львова в синхронному і діахронному
плані, доречними видаються метафори “джунґлі” або “палімпсест”. Ущільнення
пам’ятників у певні періоди, так само як їхнє накопичення в період потрясінь та
пов’язаних з ними змін свідчать про численні символіко
- політичні завоювання міського простору, що змінювали одне одне, а також про емоційне налаштування львів’ян до
свого міста.
 У цій статті пам’ятники розглядатимуться як об’єкти в публічному просторі, які
або нагадують про певну політичну подію чи особу, або безпосередньо символізують
певну політичну ідею та легітимують її істинність без посилання на події чи
особистості.
 Після Французької революції пам’ятники перестали бути інструментом
самозвеличення правителів, тож відтоді їх переважно використовують різноманітні
групи як історико - політичний засіб виховання “народу”.
 З часом, особливо з 1880-х років, емансипаторське самовиховання мас дедалі більше оберталося на конструювання власного “я” за допомогою свого героїчного минулого – явище, яке можна спостерегти зокрема за щораз ширшими плечима героїв європейських пам’ятників. Водночас модерна політична й особливо націоналістична пам’ятникова архітектура, незважаючи на дедалі ширший процес європейської секуляризаці від часу Французької революції, і далі послуговувалася релігійними елементами.
 Пам'ятники, як носії історико-політичного змісту, спрямовані на людей
майбутнього. Вони нагадують про минуле й наділяють його певним сенсом, аби в такий
спосіб чинити вплив на теперішнє і майбутнє.
 Героїчні пам’ятники споруджувалися для того, щоб за допомогою історії й естетики, а також впорядкування публічного простору
 сформувати маси в чітко означену спільноту, таку як нація, окрема частина
держави або “автономний” регіон.
 За винятком монументів, встановлених “згори” авторитарними режимами, пам’ятники виступають продуктом певних груп інтересів,
які, комбінуючи символіку, естетику і дидактику, чинять формуючий вплив на
суспільство з метою культурного відтворення.
 Окрім того пам’ятники є частиною  культурно - політичного процесу заснування традиції.
 Вони сприяють культурно - визначеним суспільним групам в розбудові традиції й поміщають в ній самих себе.
 Пам’ятники характеризуються матеріальною довготривалістю, адже зазвичай
виготовляються з металу або каменю. Це вказує на намір ініціаторів їхнього
встановлення, реалізовувати свої політичні плани в необмеженому майбутньому. Проте
у Львові, як і в багатьох інших містах, ця воля засновників пам’ятників не була
зреалізована. Причиною тут є політичні трансформації, внаслідок яких пам’ятники
наділялися новим, позірно тривалим символічним значенням.
 Вибір місця спорудження в певному місті підкреслює публічно - політичний
намір, пов’язаний зі встановленням пам’ятника.
 Пам’ятники переважно споруджують на центральних, велелюдних місцях, аби ті були добре видними й сприяли тривалому впливові на громадськість. Улюбленими місцями спорудження пам’ятників були велелюдні площі, центральні вулиці й бульвари, а також найпримітніші місця в публічних парках. Чи справді спрацьовувало таке бажане запам’ятовуюче суспільне
сприйняття, цим питанням у свій психологічно
- філософсько - літературний спосіб вже задавався Роберт Музіль, відомий як дуже спостережливий письменник: “Окрім того, що невідомо, як правильно німецькою вживати це слово в множині, пам’ятники маю ще купу інших особливостей. Найважливіша з них – їх не
помічають. На світі немає нічого більш невидимого, ніж пам’ятники. Безперечно,
пам’ятники встановлюють для того, щоб на них дивилися, саме для того, щоб
привертати увагу; та водночас вони просочені чимось, що захищає їх від уваги, яка відбиває від них, ніби дощові краплі від проолієної поверхні, не спиняючись ні на
мить”.
 Завдяки своєму географічному становищу Львів був центром регіону, в якому
зустрічалися західноєвропейська та східноєвропейська культури. Багато століть
співжиття поляків, українців, євреїв, німців, вірмен та інших етнічних і релігійних груп
перетворили місто на місце проживання гетерогенного населення та осідок своєрідної
міської культури. Між 1772 та 1939 роками населення Львова складалося з 50-55 %
поляків та 30-35 % євреїв, 15-20 % українців, тоді як з 1945 по 1989 рік – з 60-80 %
українців, 16-27 % росіян, 1,6-6 % євреїв, 1,2-4 % поляків.
 В ході XIX століття, а особливо з 1867 року політизація цієї гетерогенності львівського міського населення призводила до політичних конфліктів та суперечностей насамперед між поляками й українцями.
 На історії Львова позначилася також часта зміна його приналежності до різних
центрів влади. Перебуваючи спершу під владою Рюриковичів у Галицько
- Волинському князівстві, місто в 1340 році перейшло до Польсько - Литовської держави й залишалося в цьому домодерному державному утворенні до першого поділу Польщі в 1772 році. До 1914 року Львів був столицею коронної землі Галичини і Лодомерії (Regnum Galiciae et Lodomeriae), східної провінції Габзбурзької імперії. Після Першої світової війни в Другій Польській республіці Львів став столицею воєводства. Після Другої світової
війни місто спершу входило до Української Радянської Соціалістичної Республіки, а з
1991 року Львів – один з найважливіших культурних і політичних центрів західної
частини Української держави.
 
 Час святих і гетьманів
 
Перш ніж у Львові на постамент стали піднімати “простих смертних”, на
їхньому місці знаходилися “небожителі”, що було типовою практикою католицької
Європи Раннього модерну. У 1746 році, більш ніж через десять років після зарахування до лику святих перед Бенедиктинським монастирем було вшановано скульптурою Яна
з Дуклі, що мало нагадувати про його благодіяння під час польсько - козацько - турецької
війни та осади Львова. Також з XVIII століття походить пам’ятник святому
Христофору, встановлений на колоні поряд з Вірменським собором.
 Перший секулярний пам’ятник у Львові було встановлено, напевне в 1752-1754
на честь гетьмана Станіслава Яна Яблоновського (пом. 1702).
Яблоновський був воєводою у воєводстві Рутенія (лат. Palatinatus russiae) Польсько
- Литовського королівства та гетьманом війська Яна III Собеського. Його було вшановано
позолоченою скульптурою в стилі бароко, оскільки в 1695 році він захищав Львів від
татарського нападу. Тож спорудження пам’ятника Яблоновському слід розуміти як
жест подяки. Цей пам’ятник ще не був частиною історико - политичного проекту в
модерному розумінні, з феноменологічного погляду він скорше нагадував пам’ятник
чудотворному Яну з Дуклі. Пам’ятник Яблоновському у Львові належить до найраніших секулярних пам’ятників в регіоні. До кінця XVIII століття на теренах польської аристократичної республіки та Великого князівства Литовського можна назвати лише три інших приклади: пам’ятник Стефану Чарнецькому, військовому ватажку, що боровся проти
шведів, споруджений в 1760 році в Тикоціні, статуя короля Сигизмунда III Васа, що
височить на 20 метровій колоні перед Варшавським королівським палацом, король тримає в правиці шаблю, а в лівій руці хрест; і нарешті пам’ятник Йоганну III
Собеському, споруджений в 1778 році з ініціативи короля Станіслава Августа
Понятовського, перед воротами Варшави в парку Лазєнки. Собеський з гордо піднятою
головою басує над поверженим турком.

Ефемерні імітації тріумфу Габсбурги, які в 1772 році з інкорпорованих Дунайською монархією регіонів Речі Посполитої та Великого Князівства Литовського створили Коронну землю Галичини і Лодомерії (Regnum Galiciae et Lodomeriae),не споруджували у Львові жодних нових політичних пам’ятників, що з одного боку було пов’язане з
недостатньою рецепцією Французької революції, а з другого з епохою політики
 реставрації у Відні. Окрім скульптури Франца - Йозефа у ніші 3-ої Львівської гімназії
імені Франца-Йозефа, фонтанної статуї галицького губернатора ерцгерцога
Фердинанда Карла Йозефа д’Есте на площі Фердинанда (у 1862 році замінена статуєю Марії) та меморіальної таблиці, встановленої у 1898 році на Старій синагозі на згадку
про відвідини цісаря у 1880 році, мені не відомо жодних інших задокументованих
символів габсбурзького панування у Львові.
Натомість для Габсбургів було споруджено Тріумфальну браму, зведення яких
знову ввійшло в моду з часів Ренесансу й епохи Бароко. Йшлося про те, щоб
скористатися відвідинами столиці провінції цісарем як приводом продемонструвати
певний ритуал влади. Напротивагу до розрахованих на догий вік Тріумфальних арок
(arcus triumphalis), таких як Тріумфальна арка в Парижі (1836), Зовнішіня замкова
брама у Відні (1824) або Бранденбурзькі ворота в Берліні (1788-1791), львівська
Тріумфальна або Почесна брама(porta triumphalis), незважаючи на монументальний
вигляд, була скорше ефемерною спорудою. Споруджено її було не з довготривалого
матеріалу, такого як камінь, а з матеріалів недовговічних, таких як дерево, картон і гіпс. Вона правила ефектними лаштунками для помпезно-театрального акту віншування
монарха. В’їзд цісаря стилізувався під тріумф переможця й слугував легітимації його
правління в галицькій провінції. Встановлена Тріумфальна брама давала населенню
можливість виразити прибулому монархові відповідне пошанування. Монарший представник бога на землі, сповнений відчуття, що народ його боготворить, мав
в’їздити до міста з тріумфом, наслідуючи в цьому звичаї римських імператорів. Обидві сторони – цісар і народ – за допомогою Тріумфальної брами розігрували театральне
дійство символічного уславлення монарха, яке таким чином набувало свого значення.
У Львові існувало принаймні три Тріумфальні брами, споруджені з нагоди відвідин цісаря. Перша з них була споруджена, коли цісар Франц I з своєю дружиною Кароліною Авґустою відвідав Львів 10 липня 1817 року. 1851 року у Львові у такий спосіб було вшановано молодого цісаря Франца Йозефа, що вперше прибув до міста.
Третій візит цісаря відбувся в 1880 році, коли 11 вересня о 9 годині Франц Йозеф
потягом з Мостиська прибув на Львівський вокзал.
На світлинах та шкіцах, що збереглися, ефемерний характер Тріумфальної брами не помітний. Брама була переобтяжена численними символами й видавалася доволі монументальною.
Доскіпливе спостереження дозволяє побачити тут поєднання місцевих галицько-польських та габсбурзько-імпераільних символічних елементів, а також певний спектр
значень у сфері символічної мови. Так, наприклад, на Тріумфальній брамі 1851 року,
перед якою цісарю Францу Йозефу було вручено ключі від міста, був напис „Viribus
Unitis“ (З об’єднаними силами), австрійський двоголовий орел та біло-червоний польський прапор.

Небажана ідентичність
 
Напевне найцікавіший пам’ятник Львова, в якому в алегоричній формі була
виражена габсбурзька ідея королівської землі Галичини і Лодомерії, розташовувався у
вигляді алегоричного ансамблю на головному фасаді будівлі Галицького сейму,
спорудженого в 1877-1881 роках архітектором Юліушем Гохбергером.
Алегоричну групу Вісла-Галичина-Дністер було споруджено Леонардом Марконі, який через 20
 років створив пам’ятник Александерові Фредро. “Галичина” була зображена у вигляді
жінки, що стояла з розпростертими руками та з зоряною короною на голові. Ліворуч від
неї була відображена жінка, що сидить – “Вісла”. У польській національній міфології Вісла, витоки якої знаходяться у Західній Галичині, заселеної переважно поляками,
вважається найголовнішою польською річкою. Скульптура праворуч відображала
чоловіка, що сидить, – він уособлював “Дністер”. Витоки Дністра знаходяться біля
Дрогобича, у Східній Галичині, переважно заселеній українцями, а впадає Дністер у
 Чорне море. Розпростерті на “Віслою” і “Дністром” руки “Галичини” ніби поєднують
обидві річки і водночас нагадують жест правителя.
 Цей алегоричний ансамбль цікавий з двох причин. По-перше, тут йдеться про
типову в той час алегорію країни в образі ідеалізованої жіночої постаті. В багатьох
країнах Європи XIX століття такий спосіб зображення свідчив про пошук національної
та регіональної ідентичності: у Баварії – Баваріа, в Пруссії – Боруссія, у Франції –
Маріанна, в Берліні – Бероліна.
По-друге, варто зауважити, що на час спорудження цього монументу галицької ідентичності ще майже не існувало. Польські й українські активісти спиралися на етнічну національну концепцію і, здавалося, не мали жодного інтересу до формування таких регіональних проявів габсбурзької державної ідентичності, як згадані тут фігури на аттику Галицького сейму.
 
Перша “пам’ятникова чума”
 
Нова фаза в історії пам’ятників, на яку можна сміливо начепити ярлик
“пам’ятникова чума”, розпочалася в кінці XIX століття й тривала до початку Першої
світової війни. Цей феномен також можна було спостерегти в багатьох європейських
містах того часу. Скрізь ішли пошуки національних символів та міфів, з яких
“майструвалися” національні ідентичності та кодувався певний “етнічний простір”. Всі
пам’ятники, встановлені у цей час у Львові, були присвячені особам, які вважалися
важливими в польській національній міфології, то була певна суміш “героїчного”:
солдати й мученики, письменники й поети, а також політики нового чи давнішого
часу. Перша “пам’ятникова чума” розпочалася з віднайденням загубленого в кінці XVIII
століття пам’ятника Яблоновського. Після того, як в 1850-х роках його заново
відкрили, він став інструментом історико-політичних стратегій полонізації Львова.
Водночас з ініціативою відбудови пам’ятника Яблоновському розпочалися роботи по
насипанню на Замковій горі великого кургану на згадку про Люблінську унію 1569
 року між Польщею і Литвою, що став найбільшим пам’ятником Львова. 1883 року на
терасі Замкової гори було встановлено меморіальну таблицю, яка нагадувала про
паремогу Яна III Собеського над Османською армією.
З 1890-х років пам’ятниковий ландшафт Львова доволі ущільнився: 1894 рік – пам’ятник Янові Кілінському, повстанцю й командирові Повстання Костюшка; 1895 рік – пам’ятники Теофілю Вісньовському та Йозефові Капучинському, повстанцям 1846 року; 1897 рік –
 пам’ятник письменникові Александру Фредро; 1898 – пам’ятник королеві Яну III
Собеському; 1901 – пам’ятники управителю Галичини Агенорові Голуховському, а
таклж поетові й публіцисту Корнелію Уєйському; 1904 рік – пам’ятник Адаму Міцкевичу; 1906 – повстанцеві Бартошу Гловацькому; 1913 рік – політикові Францішеку Смолці.
 
Було заплановано, але не споруджено пам’ятник польському голові Галицького
сейму Анджею Казимежу Потоцькому, який загинув від кулі українського студента
Львівського університету Мирослава Січинського. Так само нереалізованим залишився
проект пам’ятника Тадеушеві Костюшку, провідникові повстання 1794 року проти
поділу Польщі, як і пам’ятник поетові Юліушу Словацькому, для якого в 1909 році
навіть вже було закладено камінь неподілік від Оперного театру.

Окрім того, у холлах публічних будівель було споруджено ряд бюстів, як наприклад, у 1871 році бюст Яна Скарбека в приміщенні однойменного театру, 1895 року бюст політика Францішека Смолки у Львівській ратуші або 1913 року бюст архітектора Яна Захаревича у Львівській політехніці. Використовувалися також мотиви нових національних та локальних героїв, найпопулярнішим з яких був Адам Міцкевич, аби, відтворивши їх у гіпсі, як барельєф, як алегорію або як скульптуру, використовувати для оздоблення фасадів житлових будинків чи громадських закладів.

Окрім того до 1936 року у Львові набралося принаймні 27 меморіальних дощок, що
мали польське патріотичне підґрунтя.
Як уже наголошувалося, українці, що конкурували з польськими націоналістами,
не мали можливості зайняти публічний простір власними пам’ятниками. Центр міста та
публічний простір Львова було заповнено виключно пам’ятниками з польськими
конотаціями. У червні 1914 року у Винниках, передмісті Львова, був споруджений
пам’ятник на честь Тараса Шевченка, перший і єдиний український пам’ятник у
публічному просторі. Додатково можна згадати, що перед входом до будинку
Галицького Сейму знаходилися дві статуї, що зображали постаті з української
національної міфології: Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого.
Від романтично - громадянського націоналізму до військового культу
 Романтично-національні компоненти польського націоналізму у Львові після
Першої світової війни загалом замінила героїзація “успішної” боротьби за Львів та
Східну Галичину.
Новими культовими об’єктами, увічненими в камені і бронзі, були содати, що полягли за батьківщину та за вільний польський Львів, частина з яких була ще дітьми або підлітками і
 подвиги яких патетично прославлялися. Цим солдатам, які за тогочасними уявленнями “полягли смертю хоробрих”, було споруджено два пам’ятники. Перший постав неподілік від вокзалу, де проходили численні бойові дії, а інший – у дворі Політехніки, де польські вояки поховали під час війни своїх товаришів.
Найважливіше культове місце загиблих героїв “Меморіал Львівських Орлят”, було споруджене біля Личаківського цвинтаря, де вже розташовувалися два старіших польських пам’ятники загиблим героям з XIX століття: учасникам Листопадового і Січневого повстань.
 Як і в часи “галицької автономії” не всі проекти було реалізовано. Існували
плани таки спорудити пам’ятник Юліушу Словацькому. Так само мали бути пошановані пам’ятниками письменниця Марія Конопіцька та єпископ Владислав Бандурський, статую якого скульпторка Яніна Райхерг-Тотова вже була підготувала для відливання. Було утворено комітети зі спорудження пам’ятників військовим керівникам Тадеушу Розвадовському і Чеславу Мачинському. 1935 року відбувся конкурс на пам’ятник Йозефу Пілсудському. Найважливішою причиною того, що пам’ятник так і не було споруджено, очевидно, була проблема з фінансуванням.
Українська сторона також і в міжвоєнний час мала набагато менше можливостей
культивувати своїх героїв, адже піблічний простір залишався для українців майже
повністю закритим. Українських захисників Львова та Східної Галичини було поховано
на малопрестижному Янівському кладовищі. Їхні могили були значно бідніше оздоблені в порівнянні з меморіальним комплексом польских захисників.
Культивування українських героїв відбувалося не у Львові з його малочисельною
українською громадою, а в густо заселеній українцями сільській місцевості. Тут серед
іншого споруджувалися невеликі кургани на честь полеглих солдатів Української Галицької Армії, які проте заборонялися й розрівнювалися польською владою.

 Повернення до ефемерного
 
У Другу Світову війну у Львові знову з’явилися ефемерні пам’ятники. Спочатку
Радянська імперія намагалася легітимізувати захоплення в 1939 році влади в місті
через спорудження тимчасових пам’ятників з гіпсу і картону. На бульварі, що сьогодні
називаєтсья Проспектом Свободи був споруджений пам’ятник возз’єднання Західної та
Східної України. 17 вересня 1940 року, з нагоди першої річниці вступу радянських
військ
 у Львів неподалік від першого радянського пам’ятника було закладено камінь
пам’ятника Леніну, спорудженню якого перешкодила німецько-радянська війна.

Націонал-соціалісти, що увійшли у Львів разом зі своїми союзниками з кола
українських націоналістів, знесли ефемерні радянські пам’ятники. Немає жодних
свідчень про те, щоб члени ОУН-Б, які 30 червня 1941 року проголосили незалежну
українську державу, за короткий час вакууму влади у Львові спорудили який-небудь
пам’ятник, що легітимізував би їхній національно-фашистський державний проект.
Проте не можна виключити, що населення у місті чи передмістях встановило
символічні знаки, вітаючи німецьких і українських солдатів. На початку радянсько -німецької війни спонтанне спорудження для німецьких солдатів та батальйону
Бандери "Нахтігаль".
 Тріумфальної брами з написом “Слава Адольфу Гітлеру і Степану Бандері”
або “Слава Україні – слава Степану Бандері” було типовим для багатьох
західноукраїнських сіл і містечок.

Якщо не брати до уваги пишних парадів – як, наприклад, парад з нагоди
формування 14-ої гренадирської дивізії Ваффен СС “Галичина” – створюється
враження, що німці не особливо переймалися питанням символічного заповнення
простору. У Львові вони встановили лише пам’ятник Адольфу Гітлеру, очевидно,
вони більше переймалися веденням війни, ніж символічно-політичним захопленням
міста.
 Внаслідок Другої світової війни, а також повоєнних переселень на 80-90 % змінився склад населення міста.
Кількість євреїв, які до Другої світової війни становили 30-35 % міського населення, зменшилася внаслідок Голокосту на 98 %.
Польске населення, що складало 50-55% жителів, у період з 1944 по 1946 роки на 95 %
переселене у “новоповернуті” райони Західної Польщі.
Українці, що залишилися в місті, становили 10-15 % довоєнного міського населення.
Вакуум було заповнено частково радянськими громадянами зі Східної України, Росії та інших регіонів Радянського Союзу, а частково переселенцями з навколишніх сіл і містечок.

Радянсько-українське братерство в пам’ятниках
 
У липні 1944 року Львів знову зайняли радянські війська. Після завершення
бойових дій було розгорнуто новий план радянізації Львова. Місто ще мало багато
польських і австрійських ознак, адже загалом Львів не постраждав у ході війни. Деякі
пам’ятники під час радянізації було знищено, так, наприклад, вже у 1944 році це
сталося з пам’ятником Яблоновського. Інші монументи після війни було перевезено до
Польщі, де вони далі виконували свою функцію. Пам’ятник Александру Фредро у 1956
 році був встановлений на кільцевому бульварі у Вроцлаві, пам’ятник Корнелія
Уєйського того ж року було заново відкрито в Щеціні. Пам’ятник Яну Собеському в
1950 році було демонтовано, й він довгий час зберігався у замковому парку Вілянов
біля Варшави, аж поки в 1965 році його було встановлено у Ґданську.
Деякі інші польські пам’ятники залишились у місті, як, наприклад, пам’ятник Міцкевичу або
Кілінському.
 Радянізація назв вулиць, площ і громадських установ відбулася доволі швидко.
Проте мав збігти деякий час, поки у місті з’явилися перші нові пам’ятники, що
пов’язано зокрема з проектами ґрунтовного перепланування майже неушкодженого у
Другу світову війну Львова з метою надати місту радянського вигляду. Саме це було
головною метою другого генерального плану Анатолія Натальченка.

Ще в липні 1945 року на вулиці Городоцькій було встановлено ефемерну радянську Тріумфальну браму, яка дещо нагадувала габсбурзьку тріумфальну браму XIX століття. Лише через сім років, у 1952 році, було споруджено перший пам’ятник, який уособлював нову радянську владу. Це був пам’ятник Леніну на головному
бульварі перед Оперним театром. Того ж таки року було відкрито меморіал загиблих у
Другій світовій війні радянських воїнів, де було поховано героїв радянської армії, таких
як Ніколай Кузнєцов, який власне не був солдатом, а співробітником НКВС.
Цвинтар було названо Пагорбом слави, який водночас правив за меморіальний комплекс. На
площі 0,73 гектари було розташовано 26 могил загиблих Героїв Радянського Союзу та
235 могильних каменів загиблим радянським солдатам, яких було ідентифіковано.
Окрім того меморіал складався з імпозантної вхідної брами, пам’ятника невідомому
солдату з радянським прапором в руках та радянської п’єти, скульптури матері із
загиблим солдатом на руках. Цвинтар став водночас місцем проведення численних
 ритуалізованих радянських свят, таких як День Радянської армії 23 лютого, День
Перемоги 9 травня або День звільнення Львова 27 липня.
За своєю функцією цей меморіал був подібний до польського меморіального комплексу, де після Першої світової війни було поховано польських вояків.
 У 60-х, 70-х і 80-х роках XX століття у Львові постали численні пам’ятники, які
за характером були або радянськими, або ж радянськість поєднувалася у них з
локальним західноукраїнським. 1962 року було відкрито пам’яник герою Радянського
Союзу Ніколаю Кузнєцову, 1964 року – пам’ятник Іванові Франку, у 1970 році було
споруджено наймонументальніший - 30 - метровий пам’ятник на території меморіалу на
честь Радянської Армії (Монумент Слави). У 1971 році пам’ятником було пошановано
Василя Стефаника, 1972 року – Ярослава Галана, вбитого у Львові в 1949 році. 1975
 року споруджено пам’ятник лікарям, що брали участь у Другій світовій війні, 1977 року
 – першодрукареві Іванові Федорову, у 1981 році з’явилося два пам’ятники –
Стефанов Тудору та Олександрові Гаврилюку, нарешті у 1982 році – пам’ятник козакові Івану
Підкові, страченому у Львові в 1578 році. На 1990 рік, час переходу до українського
Львова, припадає спорудження шанованого ще у XIX столітті Маркіяна Шашкевича.
Окрім того за радянського часу з метою “наочної агітації і пропаганди” було встановлено більше 30 меморіальних таблиць. Для письменика Ярослава Галана та розвідника Ніколая Кузнєцова, окрім пам’ятників, було споруджено музеї, де на
прикладі цих мучеників, вбитих представниками УПА, мав плекатися радянський
патріотизм та ворожість до “українсько-німецьких фашистів” і “буржуазних націоналістів”.

 “Пам’ятникова чума” триває
 
З розпадом Радянського Союзу та проголошенням української держави прийшла
нова хвиля спорудження пам’ятників, яка, здається, не вляглася й до сьогодні. Вже
згаданий пам’ятник Маркіяну Шашкевичу 1990 року, а також демонстративний, емоційно-
насичений демонтаж пам’ятника Леніну 14 жовтня 1990 року слугують тут
відправними точками. 1992 року посеред проспекту Леніна переіменованого в
проспект Свободи було встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку. 1996 року до
пам’ятника було прибудовано “хвилю” з епізодами української історії, споруджену
завдяки допомозі української діаспори Аргентини.
1992 року було споруджено пам’ятник жертвам Львівського гетто; 1993 року з’явився пам’ятник Просвіті; 1994 року було відкрито пам’ятник українському політику й історику Михайлові Грушевському; 1995 року було споруджено тимчасовий пам’ятник на згадку про
вбитих нацистами 4 вересня 1941 року польських професорів. 1996 року відкрито бюст
Богдана Хмельницького, який в XVII столітті зі своїми козаками тримав місто в осаді.
Того ж року таким самим символічним чином був пошанований художник Іван Труш.
1997 року постав пам’ятник жертвам комуністичних злочинів. 1999 року – пам’ятник
загиблим українським правоохоронцям, 2002 – князеві Данилу Галицькому та
Вячеславові Чорноволу, що загинув за нез’ясованих обставин у 1999 році, 2006 року –
лемківському народному художнику Никифору Епіфанію Дворняку. У 2007 році в
рамках меморіального комплексу було відкрито пам’ятник Степану Бандері,
планувалося також і відкриття пам’ятника Романові Шухевичу, командирові
батальйону вармахту “Нахтігаль”.
Також було заплановано спорудження пам’ятника композитору і співаку, що загинув у травні 1979 року, як припускають, від рук КДБ.
 Ще 23 листопада 2002 року організація “Меморіал” заклала камінь ще досі не
спорудженого пам’ятника на згадку про жертви Голодомору 1932-1933 років, внаслідок
якого загинуло близько 3 мільйонів людей. Окрім того, як і в польський чи радянський
періоди, на будинках було встановлено ряд меморіальних таблиць, точну кількість яких
важко визначити.
 Окрім вельми дорогого “умеблювання” міста українськими пам’ятниками, останньою подією культурно-політичного упорядкування міського простору було
спорудження двох комплексів аналогічних до польського меморіального цвинтаря
“Львівські Орлята”. Цвинтар “Львівські Орлята”, після його майже цілковитого
зруйнування під час світової війни, з 1990 року був відреставрований Польщею.
Обидва нових українських меморіали були споруджені поряд з польським –  один на
честь українських захисників Львова в 1918-1919 роках, інший на честь тих, хто “віддав
своє життя за волю України”.
Хоча польські й українські пам’ятники на перший погляд здаються конкуруючими, вони виконували, особливо під час урочистого відкриття польського меморіалу в 2005 році протилежну мету: ці пам’ятники уможливили через ритуали примирення процес зближення українських і польських політиків, а також священиків та інтелектуалів, які заявили про визнання патріотично-героїчної боротьби та жертв протилежної сторони.

Аналогічно до вже згаданих музеїв на честь локальних радянських героїв
Ніколая Кузнєцова і Ярослава Галана у Львові було споруджено два музеї для героїв
українських, в яких з аналогічною догматикою, проте з протележним політичним
спрямуванням пропагується ворожість до євреїв, поляків і росіян і любов до
українського націоналізму. Перший музей присвячений командантові УПА Роману
Шухевичу, який загинув у 1950 році під час спроби його арешту аґентами КДБ. Другий
музей було споруджено на честь батька “української національної революції” та
керівника ОУН Степана Бандери, якого також знищило КДБ. Обидва музеї
знаходяться, на відміну від радянських аналогів, не в центрі міста, а в “автентичних”
передмістях Львова. Музей Шухевича знаходиться у селі Білогорща, де той загинув під час арешту КДБ. Музей Бандери – в Дублянах, де Бандера навчався в Аграрній академії
і проживав на протязі пів року.

Неіснуючі пам’ятники жертвам львівських погромів 1918 і 1941 року
 
Враховуючи велику кількість пам’ятників, споруджених у Львові за останні 200
 років, постає питання про пам’ятники, які не було споруджено. Постановку такого
питання слід розуміти не як заклик до спорудження нових героїчних монументів, а як
закид щодо неіснування пам’ятників жертвам цих героїчних процесів. Двома такими
безславними подіями є львівські погроми 1918 і 1941 років, підґрунтям яких є зокрема
успішна спроба державотворення поляків та в тривалішій перспективі – неуспішна
спроба українців. Проте тут слід вказати на те, що обидва погроми жодним чином не
можна ототожнювати насамперед через структуру їхніх учасників, їхній перебіг та
відмінні політичні обставини, за яких ці погроми відбулися. Неспорудження
пам’ятників жертвам обох погромів, як з іншого боку спорудження пам’ятників таким
політикам як Степан Бандера, з яким ототожнювали себе учасники погрому, сигналізує
експліцитну і демонстративну відсутність тематизації та активне витіснення ганебних
подій з колективної пам’яті, а також певну безпомічність в обходженні з цим минулим.
 
Перший погром відбувся у Львові 22-24 листопада 1918 року, оскільки польська
міліція, яка відповідала за порядок у місті, не втрутилася, коли випущені з тюрем
в’язні, а також міліціонери, солдати і офіцери почали плюндрувати вулиці, на яких
проживали євреї, а також підпалювати школи, будинки і синагоги.
Припускають, що в ході погрому загинуло 73 євреї, а 463 було поранено. За припущеннями, загалом від погрому потерпіло 13 375 осіб, переважно, внаслідок плюндрування.

Учасниками погрому були переважно поляки з різних суспільних прошарків.

 Погром відбувся безпосередньо після того, як поляки в боротьбі за місто перемогли українців, і в місті стали поширюватися чутки, які пізніше не були підтверджені, що євреї та насамперед єврейська міліція допомогала українській стороні під час польсько-
української громадянської війни.

Другий погром відбувся в перші дні після початку “Української національної
 революції” під проводом ОУН-Б та вступу в місто внаслідок операції Барбаросса
нацистських військ. Погром був зініційований нацистами та активістами ОУН-Б, які в
підвалах трьох львівських в’язниць знайшли трупи українських, польських і єврейських
в’язнів, що їх при відступі знищило НКВД. Цих загиблих в’язнів нацисти і активісти
ОУН-Б інтерпретували як жертв “єврейського більшовизму” і нацьковували українських і польських жителів міста дати насильницьку відповідь львівським євреям.
Погром тривав три дні і призвив до бл. 4000 жертв.

 Було невипадковим, що проголошення української держави антисемітською і фашістською
 ОУН-Б і ця перша велика хвиля погромів розділені в часі всього кількома годинами.
Під час погрому Львів було прикрашено свастиками та синьо-жовтими прапорами, а також плакатами та закликами на кшталт “Слава українській національній революції та її вождеві Степану Бандері” або “Сметь євреям і комуністам”. Існують також свідчення, що українська
міліція, організована ОУН-Б, брала активну участь у цьому та інших погромах.
У міжвоєнний час, після першого погрому польські владні еліти були зайняті
тим, щоб спорудити пам’ятники і меморіальні комплекси для своїх загиблих героїв.
Для критичного аналізу погрому 1918 року, а також українських жертв громадянської
війни 1918 року в політичних львівських фантазіях поляків не знайшлося місця. Також
і після 1990 року, коли Польська народна республіка стала справді демократичною,
поляки взялися за реставрацію зруйнованого меморіалу польських захисників Львова, а
не за критичний аналіз погрому 1918 року разом з пошануванням єврейських жертв
того часу.
 
Так само поводяться сьогодні українські політики, а також і більшість
інтелектуалів, які скорше займаються героїзацією історії своєї власної нації, ніж
критично-рефлексивним аналізом. У героїзуючому пам’ятниковому ландшафті Львова
погроми 1918 і 1941 року не згадуються. Опосередковано погром 1941 року
представлений з позитивного боку тим, що споруджуються пам’ятники таким особам
як Степан Бандера, до якого були лояльними учасники погрому і який уособлює
 радикально-антисемітський український націоналізм з його уявленнями про
“єврейський більшовизм”.
 
Висновки
 
Коли розглядати пам’ятники як історичне джерело, що містить інформацію про
простір, ідентичність, естетику, освіту, пропаганду і політику, то з викладеного вище
можна сформулювати чотири відмінні цивілізаційні проекти, які намагаються
представити чотири уявні реальності у вигляді візуальних проявів цих наративів.
Продуктом першого проекту має стати homo habsburgicus або galicianus, другого –
 homo polonus, третього – homo sovieticus і останнього – homo ucrainicus. Хоча проекти
були різними і мають розглядатися окремо, та всі вони мають телеологічно-легітимаційний характер. Особливо другий і четвертий, обидва національних проекти,
внаслідок іманентної віри в прородну етнічність групи, її автентичність, а також
есенціалістично-телеологічне спрямування відповідних уявлень про минуле, жодним
чином не відповідали гетерогенності львівського суспільства.
 
Також і запропоновані у вступі метафори ідеологічних “пам’ятникових джунглів” та ідеологічного “пам’ятникового палімпсесту” видаються у випадку Львова доречними.
 
За останні 200 років у Львові проходили два імперіальних і два
національних процеси винайдення традицій. У всіх чотирьох випадках пам’ятники
використовувалися зокрема для того, щоб кодувати міський простір й таким чином легітимізувати приналежність міста до певної країни чи імперії. В ході короткочасної
окупації міста під час світових воєн можна відзначити лише наявність дуже умовних
процесів пошуку традицій. Внаслідок неповного, а також надто регіонально орієнтованого політично-символічного привласнення Львова під час Дунайської
монархії, можна говорити про три з половиною, а не чотири хвилі пам’ятників.

 Перше привласнення в “модерному” розумінні і пов’язане з ним кодування і
політизування простору та пов’язане з цим містифікаторське зачарування місць
почалося у Львові після того, як 1867 року Галичина здобула автономію, яка в
гетерогенній Галичині була монополізована польською елітою, що можна легко
довести, аналізуючи пам’ятники та публічний простір. Перше захоплення простору
відбулося після фази невдалого творення “галицької” ідентичності, яка б означала
 регіональну і ненаціональну ідентичність східної коронної землі Дунайської монархії.
 
На пам’ятниках можна добре побачити, в якому обсязі відповідне теперішнє
було насичене міфічною історією. Ініціатори спорудження пам’ятників, такі як
політики чи члени міських організацій у своїй історико-політичній діяльності дуже
орієнтуються на тлумачення минулого, розроблені істориками. Це часто голістичне
тлумачення історії мотивує активістів спорудження пам’ятників провадити орієнтовані
на майбутнє історико-політичні голістичні проекти. Заповнення відповідного
теперішнього політично-легітимаційними міфами, оберненими в минуле, свідчить
також про страх перед втратою. У той час, як національні проекти відкривала уявне
 етнічне і автентичне, імперіальні проекти були спрямовані на те, щоб Львів, як центр
галицької чи радянсько-західноукраїнської периферії, за допомогою відповідних
історико-політичних заходів прив’язати до відповідної імперії.
 
Внаслідок ряду захоплень міського простору у Львові з’явилося багато
політичних і міфологічних місць, які з часом ущільнилися. Пам’ятники відігравали тут
особливу роль. У той час, як таблички з назвами вулиць, площ та громадських установ
можна швидко змінити, демонтаж пам’ятників пов’язаний з більшими зусиллями. Деякі
з пам’ятників, незважаючи на зміни влади, залишилися неторкнутими, як, наприклад,
пам’ятники Кілінському і Міцкевичу або радянський монумент Слави. Проте ці пам’ятники втратили своє історико-політичне завдання. Вони або перебувають в
забутті, використовуються як розвага для туристів, або ж стають місцями ностальгії чи місцями ненависних символів в очах політично радикальних організацій. Інші
пам’ятники, такі як пам’ятники Собеському, Фредро чи Уєйському переїхали разом з
переселеним населенням і виконують свою культурно-політичну функцію в інших
містах.
 
Сучасні тенденції в місті вказують на “неодночасність одночасного” і свідчать
про спробу перетворити Львів в українське місто також і на символічно-політичному
 рівні. Для проекту, який має мало спільного з минулим Львова і часом набуває
абсурдних форм, створюються відповідні пам’ятники. Це зайняття простору добре
нагадує польсько-національне “умеблювання” міста польськими пам’ятниками, що
відбувалося близько 100 років тому, звідси враження “неодночасності”, а також
повторення легітимаційно-символічного захоплення міста. Відмежування від
 радянського, але і від польського Львова вказує на натужні зусилля, створити
український Львів і в його глибинно історичному вимірі, тобто створити у Львові
українську історичну ідентичність. Ностальгічне звернення до габсбурзької історії, яке
можна спостерегти у створенні “галицьких” і “австріяцьких” кав’ярень чи шинків слід
 розуміти як використання символічно не зайнятого Львова.
 
Пам’ятники, що розглядалися в останньому розділі, показують, як може
проявлятися у публічному просторі проблематична історія. Але ця історія є
проблематичною лише тому, що не відбулося її аналізу. Два, постульованих тут
приклади неіснуючих пам’ятників жертвам погромів 1918 і 1941 років можна зрозуміти
лише тоді, коли розглядати їх в контексті героїчно-національного заповнення міста.
Героїзація неминуче повязана з витісненням негероїчних моментів у дискурсі панівної
групи. Зараз вона вже породила традицію заідеологізованого поводження з львівським
міським простором, яка не потребує жодної критики ідеології та постановки подібних
питань.

 Ґжеґож Россолінскі-Ліебе закінчив культурологічні студії  університету Віадріна
Франкфурт(Одер). В даний час є аспірантом в університеті Гамбурга і науковим
співробітником Інституту дослідження історії  Голокосту ім. C.Візенталя у Відні.
http://www.academia.edu/530732/_
Переклад з німецької на замовлення Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів).08.04.2011р.