Забув згадати

 Заскрипіли двері …  На мить, прийшла в себе, рука відірвалась від нікчемного аркуша паперу і все без винятків, всі деталі в примарній кімнатці були нікчемними, настільна лампа готувала мене до новини , що скоро перегорить спалахи стомленого світла розривали миті . Не кваплячись і як тоді здавалося, розкуто повернулася до дверей, я побачила Володимира. Він був досить п’яний щоб рухнути на порозі затемненої кімнати і  доволі скромно  випив для того щоб заподіяти мені не зручності , перервати мій всепоглинаючий прозаїчний порив. «Іди в ліжко, проспись інакше тут впадеш на холодний  мармур» Володимир нахилившись ніби Пізанська вежа простояв біля дверей хвилин п’ять або навіть шість споглядав на мене вивчаючим поглядом  потім рішуче, але погойдуючись спустився вниз по сходах, ті від несподіваного нашестя невпевнених кроків . Подразливий ультразвуковий супровід, провів його до надійного ламінату налякавши цим лише метушливих щурів котрі панували на сходах уночі . Я ж продовжувала  натхненно працювати  не перериваючи задуманого. Але мою музу злякали дванадцять ударів настінного  годинника ( подарунок  бабусі  у день нашого весілля). Довелося відволіктися.  Вийшла з кімнати не забувши прихопити з шкіряного пуфа коробочку недоїденого чорносливу. У сусідній кімнаті тітонька, Марія жадібно поглинала світові новини газет. Бо жила вона за принципом «Написаному беззастережно вірити» Не заглянувши до неї, тому що і так з кімнати долинали тимчасові  вигуки: « Да!  Да ! Это точно подмечено!», «Я  даже не самневалась!», «Вот так и нужно!» Та багато інших. Як і зажована  касета повторювалися і її  дивакуваті вигуки. Доїдаючи корисний , проте, як на мене цілком  специфічний  за смаком чорнослив (вибачте , обожнювачі  чорносливу) .Спустилася тим часом до чоловіка  котрий  дрімав біля  розпаленого каміна. А думки  в моїй голові душили втому і навздогін мчали за слідам музи, навчилася я не кричати, не сердитьсь, а чітко віддавати накази чи то настрою, чи то самій собі. Був вираз  котрий завжди заспокоював і до того розтягнуті нерви: «Все вирішу вранці» Присіла на кушетку улюбленого сапфірового кольору стоменна , майже щезаюча тінь, дивилася пильно на пом’ятий рукав вельветової піджака за 300 $ який визирав з  доволі важкої туші живого тіла Володимира. Несподівано Володимир відкрив очі:
-   У цьому будинку все так ,як ти хотіла , планувала …. - Прошепотів він хриплим голосом - тоді чому ми не  щасливі маючи все для щастя?! Не приховуючи свого здивування від раптового пробудження сказала:
- Не знаю і взагалі ти п’яний, спи  і краще в ліжку нагорі, а то шия затече. - Неквапливо прийнялась за в’язання  минулого четверга, довелося  здвинути пусти пляшки коньяку з вишневого лакового столика. У великих вікнах  майоріли крижані зірки, потріскували в каміні дрова, червоний вогник ніжно поглинав залишки газет, вугілля …
- Ми всі сп’яніли, все наше життя ми п’яні …
- Про що це  ти невгамовний?
- Наприклад я був з юності п’яний мрією бути архітектором, коли мрія збулася ,  ненадовго протверезів, але незабаром сп’янів тобою не протистояв твоїм чарам.
- Дурниці і тільки!
- Чому ти зав’язуєш волосся в пучок, твої розкішне руде волосся із золотим блиском, не ховай їх! І очі теж не ховайся!
- Та нічого я не ховаю від тебе, так точно.
- Очі твої зелені , ніби казковий хвойний ліс, завжди в мені я розумію тебе з першого погляду, адже очі твої зелені манять мене.
- Ото дурниці , як можна ховати очі?  Казки ти розповідаєш на пізнаю твої реалізовані погляди на життя та буття , невже й дійсно сьогодні перебрав ?! – почала я  не витримавши кричати.
- Зазвичай … коли ми перетинаємося в коридорах будинку ти дивишся тільки  на свій  улюблений новий  мармур , за вечерею літаєш в іншому просторі обдумуєш, напевно ,нові романи. - його серйозність  и в той же час легковажність пробуджувала від сп’яніння ночі  навіть мене, але я дозволила собі  втрутитись…
- Просто …
- В житті  немає нічого простого ми це знаємо! Камін  димковим  покривалом  засинав припиняло розливатись в простору вітальню. Швидко і одночасно ми схопилися за поліно і кинули його в жертву вогню. Нерішуче я почала говорити і мій голос тремтів:
- У мене сірі очі …
- Що? Вигукнув Володимир
- У твоїй матері зелені! Все ж ти неймовірно п’яний, проте не від алкоголю, а від втоми і одноманітності , моєї байдужості , а волосся в мене каштанове, це в тебе і в доньки рудого вона навчається в Брюселі  неймовірні п’ять років. Після протвережуючої дози  пояснювальної правди , вимовила наступне з проникливою ніжністю:
- Я спасти, чекаю тебе в ліжку, інакше не засну без твоїх звичних обійм і не забудь завтра 25 років нашого шлюбу, забери мій подарунок з ювелірного салону «У братів Рижевських»
- Ось воно як, я  скоро прийду … Покинувши вітальню я не припиняла  усміхатись . Напевно він забув, не тому що не  кохав , а тому що забув згадати! Але я  відчуття, що ми досі  від один одного сп’янілі не залишали  21 грам моєї душі !