Самотн сть Одиночество

;;;
Інколи в моменти самотності вона переростає в самостійний організм, який стає частиною тебе самого. Неначе шизофренія. Певне роздвоєння особистості. Ти бачиш цю тьотку в дзеркалі, відчуваєш її подих у себе за спиною! Ви разом п`єте ранкову каву чи зелений чай, готуєте разом їжу, дивитесь тєлік, слухаєте музику. Вона розмовляє з тобою подумки і завжди розуміє. Хоча іноді протестує, виказуючи альтернативний погляд на твої псевдопроблеми.
Спочатку ти ненавидиш самотність, потім оту свою частину, в яку вона переросла. Пізніше-звикаєш. Ділишся з нею таємницями, так як немає вибору. Слухаєш тиради її (своєї?)хворої маячні. Можливо вона тобі подобається, а можливо від безвиході. Та цей в`їдливий голосок, рано чи пізно, починає наводити на тебе паніку. Бісить! Бісить! Бісить,бл*,тебе!!!
Ти йдеш в кіно. Дзвониш знайомим, біжиш до маркету, вмикаєш нову(не вашу) музику. Тікаєш від своєї Самотності. Вона ображається і йде від тебе...
Ось воно, щастя! Насолоджуючись свободою, забуваєш про цей нюанс свого життя. Живеш.
Приходить момент, коли ти знову один. Ввімкнеш фільм. Та якось воно не так. З`їси анчоусів з пивом. Сп`я нієш. Все одно сумно і пусто...
Де ж ти? Повернись до мене! Мені без тебе одиноко.
Вона прийде. Розкаже пару анекдотів. Запропонує разом почитати. Ти й забув, як воно, бути з нею поряд.
Посварились. Дістала. Йди геть! Не хочу не можу криєїдедахГЕТЬ!!!
Як би ти не хотів позбутися цієї часточки, неможливо просто викинути її на смітник. Вона в твоїй голові побудувала міцний будинок, який не здує жоден вовк, не зруйнує жодна машина, не накриє жодна хвиля.
Псіхуєш. Знову дзвінки, зустрічі... Меркне світло в її вікні. Ти бачиш валізи. Одного разу приїжджає величезна вантажівка і забирає їх. Вона з`їжджає, забираючи з собою твої секрети, думки, ідеї, сльози в баночці, соплі в тюбику, рулони туалетного паперу твоїх «геніальних» творів. Махає «па-па», сідає за кермо і вдавлює педаль газу . Зі швидкістю світла покидає тебе...
Радієш. Бувай, дорогенька...

Самотність... Чотири стіни.. Навіть на вулиці їх чотири. Незмінне явище, де б не знаходилось твоє фізичне тіло. І з «друзями» їх не більшає, ні меншає, тих стін. Чотири. Неначе прозора квадратна колба навколо твого тіла. Дивишся, посміхаєшся. Слухаєш, та не чуєш.
Заходиш додому. Кладеш ключі на тумбу біля дверей. Заглядаєш у дзеркало. Ти там? Але звичайне відображення.. Ставиш вашу улюблену каву. Ні. Не виходить як в рекламі. Тихенько, крадучись, підходиш до її хатинки. Тук тук. Нікого. Замкнені двері. Мозок викидає тебе в суху реальність. Не знаєш про що й думати. Не вмієш. Розівчився думати... Не знаходиш собі місця. Телефонуєш. Та не допомагає.
Вмикаєш той самий фільм, та не допомагає..
Сідаєш і тихо плачеш. Не ридаєш не схлипуєш, просто котяться сльози болю, сльози самотності. Не твоєї частинки, а повної відсутності будь-чого...
Тоді й розумієш... А чи Самотність то була? Може я прогнав небайдужу музу?...

Илонка Лось

Не покидай меня, мне без тебя еще хуже чем с тобой. ©