У пошуках Дорiана

У пошуках Доріана
Дійові особи:
Наталі – головна героїн,дівчина 23-25 років, митець
Рене- знайомий парижанин
Анна- подруга Наталі
Марі – подруга Наталі, психолог
Бастіан (Доріан)- художник
Валєрі- модель
Лєа- модель
Івет- модель
Священник, фотографи, масівка

                ПРОЛОГ
Темна кімната. Поступово (від тихої до помірно голосної) починає звучати музика, щось на кшталт гарного церковного гімну на латині у виконанні хлопчачого хору. Людина у чорному повільно запалює свічки. Музика стає фоновою. На сцені двоє у темному одязі – чоловік і жінка.
Жінка (Наталі).: Простіть мої гріхи, падре!
Чоловік (священник).: Що трапилось, дочко?
Ж.: J'aime tellement la vie (Я надто люблю життя – франц.)
Ч.: Хіба любов до життя, то гріх?
Ж.: Так, якщо вона сильніша за все!
Ч.: Іди з миром, дитя. [Полум’я твоєї душі надто пекельне для скромного служителя дому Божого].
Ж.: Але ж мені потрібна допомога.
Ч.: Шукай її у серці своєї отрути…
Музика стихає…темрява.
Сцена 1
ВІДЬМА
Крісло, невеликий круглий столик, камін, квіти у вазі, кілька стільців, годинник (трохи під ретро). Грає гарна мелодійна французька музика(щось шансонне, але не дуже відоме). В кріслі сидить дівчина років 23-25. Волосся розпущене, легкий макіяж, довга мережана нічна сорочка і шалик пастельних тонів. Вона читає книгу з гарним старовинним переплетом. Музика стихає. З-за сцени лунає жіночий голос (дівчина Анна):
А.: Наталі, мені завжди здавалось, що кава – то щось на кшталт відьомського напою, але твій чай…це щось неймовірне! – з чашки в руках в Анни йде пара. – Ти точно не хочеш?
Н.: Поки що ні.
А.: Але ж чайник щойно закипів! Може, за компанію?
Н.: Робити потрібно лише те, що приносить задоволення і те, чого прагне душа.
А.: А випити чаю разом зі мною вона не прагне?
Наталі хитає головою у знак відмови.
А.: Може, це якась отрута чи відьомське зілля?
Н.: А я відьма! Хіба тебе не вчили прислухатись до думки інших? Послухай, що говорять люди…
Обидві сміються.
А.: До речі, чому тебе називають відьмою? Я не бачила в тебе ні склянок з жаб’ячими лапками, ні сушених змій, ні…
Н.: Ч-ш-ш, це живодерство. І не мисли так стереотипно. На вогнищах у свій час спалювали не тільки за відьомські надприродні вміння(більше того, це було досить рідко). До святих рук інквізиції потрапляли і ті нахаби, які мали сміливість просто бути собою і не суперечити своїй природі.
А.: І звідки в тебе такі думки?
Наталі загадково посміхається.
Н.: Одного разу мене навчили, що життя варте того, аби жити. З тих пір все інше сприймається мною, як єресь і відкидається безапеляційно. Caest la vie, дорогенька.
А.: Якось надто поетично.
Н.: Paris, ton air m'inspire tant de pensees.(Повітря Парижу корисне для творчості).
Пауза.
Н.: Так?
А.: Що?
Н.: Тепер я б випила трохи чаю, Анно.
А.: ?
Н.: Я хочу розповісти тобі невеличку історію. А це краще робити в сутінках, біля живого полум’я і, бажано, з чашкою гарячого чаю чи кави. Ходімо. Ця кімната прагне трохи спокою…від минулого.






Сцена 2.
ДИЯВОЛ
Напівтемрява, музика. Голос Наталі за сценою.
Н.: Наше навчання завжди починається з втрати : втрати спокою, незнання, сил, грошей, цноти, дорогої для нас речі чи людини. А інколи весь світ сходиться у якійсь критичній аварійній точці, котра знаходиться десь у тебе всередині, і щосили б’є тебе по всіх можливих больових місцях…
На сцені стіл, кілька стільців. Тужливо грає музика…Щось попсове чи глем-рокове…На підлозі сидить Наталі. Розпущене волосся. Навколо неї книжки, листки паперу, чашка. Наталі то відкриває книжку, щоб читати, то передивляється листки, то лягає на підлогу і підспівує виконавцям аудіо запису.
Н.: Чорт, як же це все…Пф-ф-ф-ф...Слова, слова…але без змісту. Порожньо! - рве папір. Лежить на підлозі, похитуючи ногою в такт музики.
Заходить дівчина. Оглядає стан кімнати.
Марі: Творчий хаос?
Н.: Звичайний безлад.
М.: Є успіхи?
Н.: Хіба що у поступовому знищенні себе.
М.: М-м-м…Самоїдство? Знов? І як, смачно?
Н.: До біса!
М.: Тобі треба розвіятись.
Н.: Чорт, яке «розвіятись»?! У мене не те, що «чорна» смуга, у мене не життя,а якась готична зебра!
М.: Ти перебільшуєш.
Н. підхоплюється, у М. спокійний вираз обличчя, хіба що трохи при піднята брова від різкого руху Н.
Н.: Перебільшую? Подивись на мене!
М.: Трохи розчесати, підфарбувати і все буде гаразд.
Н.: Стерво!
М.: І я тебе люблю. Так, все, сядь, заспокойся і дай думкам волю. Розказую, що тебе мучить.
Н. сідає на або під стілець, кладе голову на руки, згодом обхоплює руками голову…
Н.: Я не можу писати… Усі думки якісь хаотичні і надто нереальні. Все втратило смак. За останній місяці – кілька нервових зривів і занадто багато смертей на клаптик часу. Інколи мені здається, що я не витримаю…
М.: Може якісь ліки чи заспокійливі чаї попий.
Н.: Я не псих, Марі! Мені не потрібне амбулаторне промивання мозку чи отрута у пігулках! Хоча…про отруту я інколи думаю…так…
М.: А може щось більш природне? Адреналін, закоханість,секс?
Н. здивовано і навіть трохи усміхнено дивиться на подругу.
Н.: Пропонуєш стрибати по парканам і трахати все живе і більш-менш симпатичне?
М.: Не настільки радикально. Тобі треба переключитись! Життя-то триває. Не зациклюйся на поганому. Розумію, що мої слова для тебе зараз мало що означають і ти б з радістю послала мене під три чорти, якби до конвульсій не боялася цілковитої депресивної самотності…
Пауза. Обмін поглядами.
М.: Але я раджу тобі трохи розширити бачення світу.
Н.: Мені потрібна нова Муза, а не урок медитації і дзенська мудрість.
М.: А я не пропоную медитацію.
Н.: Тоді що?
М.: Я чула, що повітря Парижу корисне для творчості і пошуку сенсу життя.
Н.: П-ф-ф-ф…Париж?! І кого мені вбити, щоб…
Не встигає договорити, як М. протягує їй квиток до Парижу і паспорт з візою.
М.: Я ненадовго позичила твій паспорт. Сподіваюсь, що ти не проти. Виліт через тиждень, так що починай поволі збиратись. І…не бери багато речей, вони там будуть зайві.
Н.: Але ж…Як..?
М.: Потім якось розрахуєшся. Вважай мене своєю хрещеною феєю.
Н.: Але ж у мене справи : статті, навчання, робота і я….я…я не можу так просто зникнути…
М.: Можеш! - (безапеляційно і строго).
Н.: Ти диявол! - (бере квиток і візу).
М.: А ти щойно продала мені душу – посміхається. – Тільки давай без пактів, підписаних кров’ю! Просто насолоджуйся, mon amie. Сподіваюсь, ти знайдеш там Музу…і навіть не одну.
Сміється. Робить ковток кави/чаю з чашки, що принесла з собою. Н. розгублено дивиться на неї , але посмішка починає з’являтися на обличчі. Затемнення сцени.


Сцена 3
MONTMARTR
Звучить приємна французька музика. Наталі сидить на стільці, зігнувши одну ногу і малює чорною ручкою в блокноті. Вона так захоплена процесом, що не помічає, як ззаду підходить юнак і, ставши у неї за плечем, спостерігає за її роботою. Коли Н. завершує черговий елемент малюнку і відриває ручку від паперу, він з легкою невимушеною посмішкою, бере в неї з рук блокнот і роздивляється зображене.
Рене : Цікаво. Ти б могла їх продавати й заробляти непогані гроші на туристах.
Н.: Не гарно заробляти гроші на собі подібних.
Р.: Навпаки. Саме так і треба. А щодо малюнків подумай. На Монмартрі й за гіршу графіку дадуть купу євро.
Н.: Знаю. Я ж живу там неподалік…
Р.: А так…Отой маленький готельчик на Rue Chevalier-de-la-Barre…
Н.: Саме він.
Р.: Не розумію…Я ж пропонував переїхати до мене. Чому ти вперто не бажаєш залишати той тісний готельний номер у не найтихішому, на мій погляд, кварталі?
Н.: Мені там подобається. Крім того, у готель я можу прийти коли і з ким завгодно, номер завжди прибирають і за ті кошти, що я плачу за свій маленький прихисток майже на даху готелю, я можу щоночі крадькома вилазити з вікна і дивитись на нічний Париж!
Р.: Це все можна організувати і тут.
Н.: Рене, мені надто подобається заходити до тебе на каву, щоб псувати це щоденним проживанням.
Р.: Ти надто незрозуміла.
Н.: Але ж саме це тобі в мені і подобається, чи не так? Тобі не до смаку жінки-прочитані книги, ти любиш цікаву літературу, котра здатна зламати тобі черепну коробку і приготувати суфле з мозку…Але ж і дивне гастрономічне захоплення.
Рене цілує руку Наталі.
Р.: Лише такі книги заслуговують моєї уваги, Наталі. Лиш те, що варто розгадувати, за що варто боротися, гідне уваги.
Н.: Ми ж зараз не про літературу говоримо, так? – з посмішкою.
Р.: Ні, хоча цей принцип підходить до всього, mon amie.
Н.: Ти не менш дивний, ніж я, le soleil.
Р.: Мабуть саме тому я і підійшов до тебе тоді на де Кліші…
Н.: Ха-ха…Так…Надто дивний, свавільний юнак з яким, тим не менш, було якось на диво легко розмовляти.
Р.: Bonjour chere…
Н.: Natali, Bonjour, monsieur…
Р.: Rene.
Сміх. Розіграш знайомства. Легка невимушена атмосфера.
Р.: До речі, я так і не дізнався, що тебе привело в Париж. Кохання?
Інтерес до надто популярного європейського міста? Пошук пригод?
Н.: Все разом…і нічого з перерахованого. Я шукаю la muse.
Р.: Музу? О, у Парижі можна знайти все, що завгодно! Прогуляємось?..
Сцену швидко заставляють мольбертами, стільцями, картинами… Художники малюють пейзажі, людей, котрих попередньо розсаджують то боком, то спиною до глядача. На задньому плані проектується картинка-фото Монмартра (або «Зоряна ніч» Ван Гога). Наталі і Рене під ручку прогулюються по Монмартру, розглядають картини, спілкуються… Зупиняються біля однієї картини. Рене помічає, що Наталі уважно її роздивляється.
Р.: Сподобалась картина?
Н.: Очі.
Р.: Що?
Н.: Не стільки картина, як…От подивись сам! Які сумні очі. У них наче увесь смуток світу. Як художник зміг це зобразити?
Р.: Напевно гарний художник.
Н.: Або у нього надто гарна і дуже скривджена кимось душа.
Р.: Чому ти так думаєш?
Н.: Тільки прекрасна душа може створювати прекрасне. І лише той, хто пізнав біль, може його так майстерно передати.
Р.: Хіба не всі душі прекрасні?
Н.: Всі.
Р.: Отже, всі можуть створювати щось прекрасне?
Н.: Так.
Р.: Чому ж тоді наш світ не перетворився у витвір мистецтва? Чому люди не створюють щось прекрасне і гармонійне?
Н.: Чим ти любиш займатись у вільний від роботи час, Рене?
Р.: Ти переходиш на іншу тему.
Н.: Ні. Відповідаю на твоє запитання.
Р.: Навіть не знаю. Варити каву і грати в шахи?
Н.: Ким ти працюєш?
Вони сідають за столик, котрий виносять і прибирають офіціанти прямо в процесі їх прогулянки і розмови.
Р.: Це довго пояснювати.
Н.: Хоча б двома словами.
Р.: Хмм…Назвемо це роботою з паперами.
Н.: Тобі подобається?
Р.: Жити можна.
Н.: Уяви, що в тебе неочікувано випав вільний день…Або ти прийшов з роботи раніше. Вдома прибрано, нічого, що вимагають буденні обставини, робити не треба. Що б ти почав робити? Що б тобі принесло задоволення?
Р.: Слухай, це надто особисте.
Н.: Щось непристойне?
Рене тихо сміється. Бере з кошика на столі рогалик, відламує шматочок, але не їсть його, а ліпить з розм’якшеного пальцями тіста якусь фігурку.
Р.: Знаєш, у людей є різні дивні звички. От мені з дитинства подобається щось ліпити…з паперу, глини, тіста…Це дуже приємне відчуття, знаєш? Ти можеш сидіти перед телевізором чи комп’ютером, розмовляти з кимось по скайпу чи спостерігати за заходом Сонця, а в руках відчувати тепле тісто, що отримує нову форму і нове, хоч і короткочасне, життя…Хоча б у моїй уяві.
Н.: Ого!
Р.: Чорт! Це інтимніше, ніж секс.
Н.: Он як?!
Р.: Тепер я повинен тебе вбити!
Н.: За які гріхи? І по конкретніше…
Сміються. П’ють каву.
Р.: Такі дрібниці…Вони поза усім цим поверхневим (показує на людей навколо) – це щось, що не показують абикому, але, як не дивно, це і є справжні ми – ті, котрим подобається ходити у старих розтягнутих футболках, хрустіти пальцями, пити солодкий чай з гостри перцем чи… ліпити дивних чоловічків з рогаликів.
Н.: Тобі це справді подобається, так?
Р.: Так.
Н.: Чому ж ти цим не займаєшся?
Р.: Тобто?
Н.: Майже увесь час ти працюєш, роблячи те, що не приносить особливого задоволення, а не те, до чого лежить душа. В тебе майже немає часу. Чому?
Р.: Але ж мені потрібні гроші, Наталі!
Н.: А чому не заробляти їх тим, що ти любиш?
Р.: Та тому що ти,чорт забирай, не заробиш сотні й тисячі на фігурках з рогаликів!
Н.: От тобі і відповідь.
Пауза. Мовчки п’ють каву.
Р.: Це сумно.
Н.: Люди часто або не знають, що вони здатні робити прекрасні речі і вчинки, або знають, але не роблять їх…тому що так [не] прийнято, не модно, не вигідно, не…не важливо.
Р.: І що ж робити?
Н.: Або робити те, що любиш, або любити те, що робиш.. Хоча б намагатись. Врешті решт, готувати собі вечерю і правильно вести папери – це теж мистецтво, якщо ми робимо це, вкладаючи серце…
Встають з-за столика. Збираються йти.
Р.: Як успіхи з пошуком Музи?
Н.(знизуючи плечима) : Продовжую вірити, що Муза знайде собі гарну фізичну оболонку і скоро пройде десь поряд, залишивши тонкий шлейф натхнення. - (дивиться на картину)
Н.: І нехай очі Музи будуть не менш глибокі.
Рене трохи затримується, купує картину, дарує її Наталі. Чути дзвін від Сакрикеру. Музика ледь чутно грає. Ходять люди. Наталі й Рене під руку йдуть повільним кроком. Раптом Наталі зупиняється, дивиться кудись в інший бік, ніби проводжаючи когось поглядом.
Р.: Наталі, що трапилось?
Н.: Знайшла!
Р.: Ще одну картину?
Н.: Музу!
На обличчі Наталі з’являється натхненна посмішка. Вона закриває очі, робить глибокий вдих, підіймає обличчя, дивиться в небо. Потім повертається до Рене, бере його під руку.
Н.: А ходімо у “La Closerie de lilas”. Щось мені захотілося писати.
Р.: Aller!
Рене з цікавістю дивиться на Наталі. Вони прискорюють крок. Йдуть зі сцени.
Сцена 4
LE PHOTO
Діалог відбувається з мінімумом рухів на фоні проекцій різних художніх фотографій (ч/б та колір, арт, ню, тощо). Інколи проектуються просто зображення природи. Виходить кілька гарних струнких (можливо навіть модельно-худорлявих) дівчат. На них мінімум одягу, навколо них бігають фотографи, відбувається fashion фото-сесія. Дівчата звабливо вигинаються, деякі з них майже оголені. Спалахи фотоапаратів, парасольки, проектування кадрів, гучна музика…Через деякий час це закінчується. Фотографи йдуть, проекції зупиняються на якомусь монохромному нейтральному кадрі з наскрізною атмосферою холоду і порожнечі. Гарні посмішки дівчат виглядають більш фальшиво. Вони стягують волосся в хвости, одягають якісь речі, запалюють цигарки (хоча б одна з них). Хтось розчісує волосся, хтось чистить вуха чи розглядає свої сідниці перед дзеркалом.
Валєрі : Лєа, скільки можна палити? Ти ж знаєш, що це шкідливо для зовнішності.
Лєа : Валєрі, стули пельку! Інакше наступна цигарка буде потушена об тебе.
Івет : Знову не в настрої?
Л.: Та пішла ти!
І.: З задоволенням!
В.: Думаю, проблема в її ліжку. Звідси і тяга до цигарок. Глушить смоктально-еротичні інстинкти.
Л.: Ти нариваєшся!
В.: А я чула, що Етьєн ще той жеребчик! Може, це ти його не задовольняєш, кістлява?
Лєа кидає цигарку, зціпляється з Валєрі. Івер намагається їх заспокоїти, але єдине, що їх розбороняє, - це склянка води, вилита в обличчя.
Л.: Fuck! Ну от! Туш потекта! Чорт!
В.: Наводь красу, дурепа! Скоро зйомка.
І.: І, до речі, для якоїсь благодійної організації. Тож увімкни красу і жалість.
Дівчата підправляють макіяж.
Л.: До речі, чули про знайомого нашого арт-директора?
І.: Про кого саме?
Л.: Ну той...високий…з гарним тілом…довгим волоссям…він ще художник, здається…Як же ж його?..На Б…
В.: Бастіан.
Л.: Точно! О-о-о…я б йому попозувала… - вульгарно рухається і вигинається.
І.: Дівчата!
Л.: Ну а що «дівчата»? Ти бачила це тіло? Ти б знала скільки в нього грошей! Та це просто бог! А чим моє тіло не храм?
І.: Збоченка!
Л.: Реалістка!
В.: Він, до речі, сьогодні буде на зйомках! Так що приготуйте свої принади і увімкніть sex appeal …
Дівчата збираються: розпускають волосся, одягають нові елементи одягу, знімають зайве, тренують потрібний вираз обличчя, підібравши потрібну посмішку, йдуть на зайвий план.
Звучить музика, знов починаються спалахи фотоапаратів, зміна кадрів. Дівчата знов починають рухатись, позувати.
Стоп-кадр.
Моделі застигли. Музика, проектор теж зупинилися на якійсь ноті/кадрі. Гарна картинка-вітрина з дівчатами-манекенами – не більше. Застиглі посмішки, порожні гарні очі.
Входять Наталі  і Рене. Вони йдуть по сцені, інколи підходять до нерухомих дівчат і роздивляються їх, як пластикових манекенів у магазинах.
Р.: Брр! Холодна краса. Моторошно.
Наталі посміхається, знизує плечима.
Р.: То що це за нова Муза? У кафе ти не сказала і півслова, а мені ж кортить! Хоч натякни…
Н.: Я не знаю…у тому-то й краса!
Р.: Який він?
Н.: Х-м-м..високий…стрункий.. Або принаймні здається таким через свій одяг. Він був гарно одягнений.
Р.: Певно, при грошах.
Н.: Можливо. Волосся було зібране у хвіст…і ще…білий шарф…досить аристократично…
Р.: Ми зустріли його на вуличці художників…Може і сам він…ну…?
Н.: Може.
Р.: Цікаво, хто він? Як його звати?
Н.: Можна самим вигадати йому ім’я...
Р.: Як і всю його історію і життя?
Н.: Це цікаво! Спробуй дивитись на перехожих і вигадувати їм історії. Світ стає цікавішим…
Р.: То..як назвемо його?
Н.: Доріан.
Р.: Чому?
Н.: Це моя загадка. І моя муза є моїм портретом, на якому я зображатиму усіх своїх демонів.
Р.: А як же реальна людина?
Н.: Про це я подумаю потім…та й…а що, як я вгадаю? Адже ми притягуємо бажане, так?
Р.(знизуючи плечима) : Як знаєш. Отже – Доріан?
Н.: Так!
Р.: І що тепер? Де ми його шукатимемо?
Н.(посміхаючись) : Якщо він моя Муза, то він сам буде мене знаходити…Навіть не знаючи про це…
Р.: Дивна гра!
Н.: Коли ж іще бути дивною як не тут і не зараз?
Р.: Божественно! Ти диявол, моя люба! Найцікавіший диявол з-поміж усіх моїх знайомих!
Наталі голосно сміється, починають сміятися і Рене, і статуї, і запис на плівці. На сцені знову з’являються люди…вони хаотично ходять. Наталі помічає Музу, вказує на нього Рене – вони змовницьки переглядаються. Поступово всі йдуть зі сцени в різні сторони.

Сцена 5
ПОРТРЕТ ДОРІАНА
Позаду сцени натягнута біла тканина. Сцена темна. Освітлюється лише невелике коло, де стоять Наталі і Рене. Вмикається світло позаду тканини. З’являються силуети чоловіків різного зросту і статури.
Р.: Зріст?
Н.: Трохи вище мене…180см.
Кілька силуетів зникає, з’являються нові.
Р.: Статура?
Н.: Не надто кремезний, але й не через міру худорлявий.
Силуети знову змінюються.
Р.: Довжина волосся?
Н.: Щоб можна було ним бавитись...але щоб я не заздрила.
Силуети знову змінюються, їх залишається лише кілька. Звучить музика.
Р.: А тепер детальніше.
Рене зав’язує очі Наталі. Кілька хлопців виходять на сцену. Усі в однакових костюмах. Рене підводить Наталі до кожного з них, вона доторкається до юнаків.
Р.: Ніс?
Н.: В міру довгий..прямий…не дуже волохатий.
Р.: Шкіра?
Н.: Чиста.
Р.: Колір?
Н.: Не принципово.
Р.: Вилиці?
Н.: О, так! Обожнюю яскраво виражені вилиці!
Р.: Рот?
Н.: Тонкі вуста. М’які.
Торкається до вуст одного з хлопців, цілує. Загалом під час діалогу Наталі руками, обличчям, вустами і т.д. вивчає кожну названу частину тіла.
Р.: Руки?
Н.: Сильні, вмілі, в міру нахабні…з довгими тонкими пальцями.
Р.: Щось ще?
Н.: Хм-м-м…запах…приємний….і…
Світло мерехтить. Наталі доторкається до різних частин тіла. Музика. Рене з легковажною посмішкою спостерігає.
Н.: Мозок! І відчуття вартості себе!
Музика затихає. Хлопці розходяться. Рене знімає пов’язку з очей Наталі.
Н.: І очі! В нього повинні бути такі очі, у яких губиш себе звичайну і знаходиш себе справжню.
Р.: Це очі якогось ідола чи бога.
Н.: Нехай. Жінка буде деспотичною богинею лиш до тих пір, поки не знайде бога перед котрим усі її маски спадуть. А от кого вона вибере на цю роль, це вже…
Р.: Якщо ти обираєш, то це вже гра з собою. Навчись зупиняти цю гру.
Наталі сміється, йде до білої завіси.
Р.: СТОП! – голосно, владно, різко вигукує.
Наталі зупиняється. Кілька секунд стоїть, завмерши. Обертається до Рене, запитально дивиться на нього.
Р.: Зупини базікання в своїй голові і відчуй себе у цій миті. Навчись зупинятися.
Н.: А знаєш..?
Р.: ??
Н.: У тебе гарні очі…глибокі…
Рене відвертається. Вмикається музика.
Р.: Не відволікайся.
Н.: Хм…Так…Твоя правда…Але ж ти сам…
Р.: Отже, Що іще?
Чується звук гітари.
Н.: Він грає на музичному інструменті.
Р.: Чим жінка не музичний інструмент?
Н.: Він фантазер.
Р.: Так. Повітряні палаци не обкладаються податками.
Н.: Він-романтик!
Р.: Хм…це вимраючий вид.
Н.: Він вміє готувати.
Р.: А це вже раритет!
Н.: Та що з тобою?
Р.: Нічого. Щось іще?
Н.: Він розумний. Начитаний! Любить подорожі і має свою точку зору.
Р.: Яка інколи категорично не зів палає з твоєю.
Н.: Від твоїх отруйних інтонації здохнути можна!
Р.: J'aime tellement la vie (Я надто люблю життя – франц.)
Н.: Чорт! Дуже конструктивна допомога!
Відвертається. Йде вглиб сцени. Рене стоїть спереду. Глибоко тяжко дихає.
Р. (тихо сам до себе) : Ідіот. - (до Наталі) - Вибач ..мені…ем…на роботі проблеми. Зірвався. Продовжимо?
Н.: Момент втрачено.
Р.(тихо): Так. – (до Н.) - Але ж, ти приїхала сюди у пошуках Музи.
Н.: Угу.
Р.: То давай шукати. У мене є кілька варіантів щодо того, хто б це міг бути. Треба ще пошукати, це ж все справа техніки і часу – не більше.
Н.: Рене…
Р.: Що?
Н.: Ти такий…розумний.
Р.(посміхається) : Нуууу…..
Н.: Але інколи такий дурний!
Р.: Хто б казав?!
Н.: Що?
Р.: Нічого.
Коротка пауза.
Н.: Наталі, а…(зам’явся, потупив голову).
Н.: Так?
Р.: Ходімо пошукаємо твого художника…може він знову з’явиться десь біля Сакрикеру. Чорт, теж мені – янгол де Парі.
Наталі хитро посміхається, не очікувано для Рене цілує його в щоку, бере під руку.
Н.: Ну ходімо до Сакрикеру. До речі, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою познайомились?
Р.: Звісно. Це був найбільш сонячний день за весь тиждень.
Наталі посміхається. Вони йдуть зі сцени. Проходячи біля задньої завіси, Наталі сильно смикає за неї, зриває її і трохи відтягує за куліси. Там спиною до глядача сидить худорлявий юнак у темному костюмі зі світлим волоссям, зібраним у хвіст. Він кидає швидкий погляд на Наталі, Наталі на нього. Рене юнака не помічає. Наталі трохи стишує крок, але нічого не говорить Рене. Юнак ще якийсь час сидить і дивиться на неї, потім підіймається і йде в інший кінець сцени. Наталі посміхається, міцніше притискається до Рене і вони разом йдуть зі сцени.








Сцена 6
ПОРОЖНЕЧА [КІТ І МИШКА]
Грає музика (щось типу Alain Bashung – Madame Reve). Тьмяне світло. По сцені ходять люди. Починається дощ. Люди відкривають парасольки, хаотично рухаються. Наталі виходить з глибини сцени, йде по центру. Контрастом є те, що усі в яскравому кольоровому одязі, а вона у чомусь тьмяному. Спочатку вона повільно йде вперед, потім просто зупиняється і, не рухаючись, дивиться кудись в землю попереду себе. Вона мокра від дощу, без парасольки, руки опущені. Перші кілька  секунд люди(натовп) оминають її, згодом починають штовхатись, ніби вони не можуть її обійти. А вона стоїть на їхньому шляху. Перехожі стають агресивніші… З Наталі зіштовхується високий юнак у чорному пальто з білим шарфом, довгим світлим волоссям. Він штовхає її плечем, вона кидає на нього швидкий погляд, ніби прокинувшись від своїх думок. Тільки тепер вона починає відчувати, що змерзла від дощу і вітру. Наталі витирає руками обличчя, стирає туш, що потекла. Так як дощ не вщухає, то ефекту від цих дій ніякого немає.
Р.: Тримайте.
Чоловік у капелюху з чорною парасолькою, котрою наразі накрив себе і Наталі, простягає їй хустинку. Наталі з пересторогою бере її.
Н.: Дякую.
Р.: Я чув, що, Ернест Хемінгуей більшість своїх робіт написав за стійкою бару у “La Closerie de lilas”. Мабуть круто сидіти на тому ж місці, де колись працював автор «Старого і моря». Ви як вважаєте?
Н.: Мабуть…
Р.: Давайте перевіримо?!
Рене хутко хапає Наталі під руку і вони крокують вперед. Офіціанти перетворюють сцену в невеличке кафе. Наталі здивовано, але слухняно грає у цю гру. Офіціанти приносять меню, Рене щось замовляє, офіціанти приносять замовлене.
Н.: У мене немає з собою грошей.
Р.: Сміливе зізнання. Отже, розрахуєшся інакше – посміхається.
Н.: Я…я…не повія…Ви…
Р.: Рене!
Рене простягає їй руку для знайомства.
Н.: Ви помилились. Я краще піду.
Р.: Я вже замовив. Мене одному усе не з’їсти. Тож, сідайте. До речі, як Ви сказали Вас звуть?
Н.: Наталі…
Р.: Гарно… Але це ім’я зовсім не пасує до такого слинявого настрою. Ладен закластися, що у Вас чудова посмішка. Продемонструєте?
Н.: Що?
Р.: Посміхніться!
Н.: Еммм….
Р.: Це буде Вашою платою за каву й десерт. Домовились, Наталі.
Наталі здивовано дивиться на Рене, поправляє пасма волосся, сміється від абсурдності ситуації.
Р.: Чудово! Я так і знав! Це було варте того, щоб зупинитись поряд гарної сірої мишки посеред бульвару де Кліші.
Н.: Я…не мишка.
Р.: Певен, що ви левиця, Наталі.
Н.: Скоріш…просто кішка.
Р.: Жодна кішка не вважає себе мишкою. А у Ваших очах читається саме це. Ви левиця, але надто боїтесь і ховаєте це. Дарма!
Н.: Ви психолог?
Р.: Скоріш психопат.
Сміється.
Р.: Я просто спостережливий.
Н.: Мабуть. Тепер Ви запитаєте, що сталось?
Р.: Ні. Не хочу. Це все несуттєво.
Н.: Не знаю.
Офіціанти принесли каву й десерт.
Р.: Спробуйте каву. Смачно?
Н.: Так, дякую.
Р.: Ви не спробували. Не просто відсьорбніть…відкиньте усі думки, упередження і просто відчуйте те, що п’єте. Ніби ви ніколи до цього не куштували нічого подібного.
Н.: Бадьорить. Трохи гірко, але…мммм…..
Р.: От тепер - привіт! Ти прокинулась!
Н.: Ми перейшли на «ти»?
Р.: До біса умовності! То що привело тебе в місто кохання?
Н.(знизуючи плечима): Подруга купила квиток.
Р.: Життя – дивовижна річ,правда?
Н.: Не впевнена.
Р.: Чого ти?
Н.: Інколи життя – це іще та Дупа!
Р.: Якщо дупка гарна – нею гріх не скористатись. Ти так не вважаєш?
Н.: Ти дивний.
Р.: А ти досі не пішла, отже, тобі це подобається. Хочеш, навчу тебе?
Н.: Як користуватись дупою?
Р.: Ну…можна і так сказати.
Сміється.
Н.: І звідки ти взявся на мою голову?
Р.: Вважай мене подарунком міста тобі. Або навпаки. Так чи інакше, досить вже сидіти. Ходімо подивимось на гарних і майже оголених дівчат.
Н.: Ти запрошуєш мене до стрип-бару?
Р.: Наталі, я ж джентльмен! Трохи божевільний і спонтанний, та все ж…
Н.: Тоді…куди?
Р.: Звичайно ж до червоного млина.
Н.: Мулін Руж?
Р.: Ти проти?
Н.: Але ж це дорого.
Р.: Я пригощаю.
Н.: Але ж…
Р.: Іще одне «але» і я забуду, що я джентльмен.
Н.: Ал…
Вона вчасно зупинилася і почала сміятись.
Р.: Ходімо. Де ж іще робити божевільні вчинки і смакувати життя, як не в Парижі?
Рене і Наталі встають. Офіціанти прибирають столики, стільці. Рене відкриває парасольку, дає її Наталі.
Н.: Навряд нам вистачить цієї парасольки на двох.
Р.: Навіщо вона мені? Надворі сонячно.
Н.: Там же дощ.
Р.: Сьогодні найбільш сонячний день за весь тиждень.
Н.: Я не бачу на небі жодного світлого клаптика. Де ти знайшов сонце?
Р.(дивиться на неї зі змовницькою посмішкою) : А й справді…
Тихий звук дощу. Напівтемрява. Починає ходити натовп.
Р.: Радий нашому знайомству, Наталі.
Н.: Я теж, Рене.
Вони беруться під руки. Йдуть вглиб сцени. Голосний шум дощу. Невдовзі їх перекриває натовп. Усі розходяться. Тиша.






Сцена 7
ЗНАХІДКА
Голос Анни з-за куліс.
А.: І що? Ти знайшла свою музу?
Анна і Наталі, не поспішаючи, виходять на сцену. У кожної в руках чашка з чимось гарячим(чай/кава/шоколад).
Н.: Як я й казала, Муза сама мене знайшла.
А.: О-о-о…такий, як ти і казала? Митець з довгими вправними пальцями?
Н.(задумливо) : І надто глибокими очима…- (ніби отямившись)- Але все трохи не так, як ти думаєш.
Анна йде далі, Наталі залишається на сцені, сідає на стілець, приймає позу очікування.
Грає спокійна музика. На сцену забігає Рене.
Р.: Здається знайшов!
Н.: Що? Ти про що?
Р.: Наталі, сонечко, посміхнись! У мене сьогодні був шалений день!
Наталі підхоплюється, садить Рене на стілець, сама стає позаду, масажує йому голову, плечі…Рене швидко говорить.
Р.: Спочатку…на роботі мене запросили на художню виставку. Так, вибач, що я тобі не сказав, але у нас там були справи – зустріч з важливим клієнтом. Ох, чорт, ти й не уявляєш наскільки важливим! Яка ймовірність того, що людина, яку ти шукаєш, з’явиться перед тобою саме тоді, коли ти менш за все на це розраховуєш?
Н.: Ти хочеш сказати ..?
Р.: Я приходжу в галерею, дивлюсь навіженими очима на високого худорлявого юнака з виразними вилицями і довгим світлим волоссям. Наталі, ти розумієш?
Рене не бачить обличчя Наталі, але вона закусила губу і уважно дивиться на нього.
Н.: А, може, це не той Доріан?
Р.: Ми з тобою стільки про нього говорили, що я впізнаю його навіть у сутінках.
Н.: І який він?
Р.: Досить приємний. В міру мрійливий і…та ти й сама можеш усе це дослідити. Я мав нахабність заговорити йому зуби і запросити на каву. У тебе ж є кава, правда?
Н.: Ти…що?.. Він…
Наталі обертається і бачить Доріана, себто Бастіана, котрий стоїть у дверях.
Р.(встає) :Я піду робити каву. Думаю, що з корицею і кардамоном буде саме те, що треба. А ви знайомтесь…
Рене йде зі сцени, озираючись. Бастіон і Наталі якийсь час стоять мовчки.
Н.(протягую руку) : Наталі.
Б.: Бастіан.
Цілує Наталі руку.
Н.: Майже як Доріан.
Б.: Оскар Уайльд? Сміливі ідеї і погляди. Але його Грей мені не імпонує. Надто безхарактерний.
Н.: Чому?
Б.: Лорд виліпив його разом зі звичкам і фразами. Це не життя. Це копія…
Н.: Можливо. Особисто мені подобається.
Б.: Через те, що Ви самі такі, чи через щось недосяжне, що Ви, Наталі, наближаєте через книгу і фантазію?
Вони сідають за стіл.
Н.: У Вас гострий язик, Бастіане.
Б.: Вас це дратує?
Н.: Трохи. То Ви художник?
Б.: Так.
Н.: І що малюєте?
Б.: Тіла…зазвичай жіночі. Частіш за все оголені.
Н.: Спокушаєте молодих цнотливих наївних натурниць?
Б.: Ха-ха…Хто кого спокушає? Якщо Ви зацікавились, можу якось показати свої картини. Або ж…Наталі, у Вас прекрасні ключиці і неймовірна гарна лінія плечей…
Входить Рене. В руках у нього піднос з трьома чашками кави.
Р.: Вже познайомились?
Б.: Рене, у тебе чудова дівчина!
Р.: Оу, вона…
Рене ловить погляд Наталі.
Р.: Так…Вона чудова!
Н.: До речі, Бастіан запропонував написати з мене картину.
Б.: Звісно, якщо це не проблема… Така краса варта уваги!
Р.: Точно варта.
Рене і Наталі дивляться одне на одного.
Б.: Дякую за каву. Я, певно, піду.
Р.: Так!
Бастіан йде. Рене не відриває погляд від Наталі, вони сидять одне навпроти одного і дивляться в очі. Тиша. Рене і Наталі майже одночасно підхоплюються зі стільців. Поцілунок! Справжній пристрасний поцілунок. Темрява. Тиша.















Сцена 8
LA MUSE
Анна: І що було потім?
Наталі: Через кілька днів я поїхала. Віза закінчилась.
А.: Але ж…Він повинен був тебе зупинити! Сісти на інший літак, викрасти тебе на сам кінець.
Наталі сміється.
Н.: Ти дивишся забагато мелодрам, Аню.
А.: То що…все так і закінчилось?
Наталі протягую Ані листок А4.
Н.: Поглянь.
Анна здивовано дивиться на листок, потім на Наталі, потім знов на аркуш.
А.: Наталі? Чия це робота?
Н.: А ти як думаєш? Придивись, там є підпис.
А.: То він все ж намалював тебе?
Н.: Як бачиш. І не раз… - (посміхається) - Він справді дуже гарненький… і талановитий художник.
А.: То…хто ж був Музою? Бастіан чи Рене?
Н.: Рене…і Бастіан…і Париж…і прогулянки опівночі по дахах будинків…і позування оголеною…і вранішні меси у храмах…і шкіряні батоги…і ніжне французьке мереживо…процес пошуку і ламання рамок…
А.: Але ж ти не знайшла того єдиного…
Н.: Анно…Я знайшла смак життя! Поза межами заборон, забобонів і стереотипів. Ох… J'aime tellement la vie (Я надто люблю життя – франц.)
А.: Звучить заманливо. Ох…Хотіла б і я так пошукати натхнення.
Н.: Так іди й шукай!
А.: Так просто?
Н.: Все просто…коли ми припиняємо все ускладнювати.
Анна встає з-за столу, йде.
Н.(вслід) : Трохи сміливості! Тут і зараз! Це все, що в нас є.
Наталі залишається на сцені одна. Мовчки п’є каву/чай. Голосно звучить музика. Поступово в такт музиці на сцені з’являються усі герої (хтось танцює у парі, хтось просто виходить і сідає за стіл пити каву). Усі поводять себе досить природно.
Р.(голосно і владно) : СТОП!
Все завмирає, ніхто не рухається, музика не грає. Деякий час триває стоп-кадр.
Темрява.
[Завіса]
               
                КІНЕЦЬ.


Автор: Підгорна Ольга Ігорівна