Дружба

Сам я живу в Миколаєві, але мої батьки живуть в Софіївці. Це невеличке село, розташоване біля заповідної зони. Так ось. Там я зростав. І в моєму серці до цих пір посипається щось тепле і тріпоче в моїй душі, коли я згадую про те місце. Згадую свого першого друга, ним був собака, звали його Красавчиком. Я його дуже любив, хоч він був старим і неповоротким. Але це мені не заважало. Одного разу я годував Красавчика и хотів його обійняти. Але той вкусив мене прямо в лице. Я тоді нічого не сказав батькам, тихенько сховався за літною кухнею і сидів в садочку, терплячі біль. Ні не фізичну, хоч і її теж. Біль на серці… Уже в такому ранньому віці я пережив втрату близького друга. Зрада друга була нестерпною. Я не міг зрозуміти чому так сталося.
   Пройшли роки і я зрозумів, що помилявся. Адже це був інстинкт.  А от люди… Люди не собаки. І вони роблять все обдумано. Чому так мало справжніх друзів. Я не можу сказати достовірно, але мені здається, що все знаходиться в нашому серці, нашій душі, нашому розумі. Я виріс і в мене з’явилися справжні друзі, ну як справжні, вони були людьми. Але ситуація залишалася тією же. Як тільки я починаю відкриватися людині і допомагати їй, вона тут же чикає зручного моменту, щоб укусити тебе в лице.