Жива

Відчувати. Дихати. Сміятися, відчуватися біль. Розпач. Боліти душею. Кохати. Ось це і є справжнє життя. Життя – це коли ти відчуваєш, і не важливо, що це саме біль чи радість.
Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що не відчуваю вже  ні болю, але радості також не має. Що зоставалося робити? Або жити так далі каменем, якій ніколи вже не засміється, чи краще вистрілити собі у скроню? Та хай одягнуть у плаття та поховають. Не один з варіантів особливо мене не влаштовував. Я хотіла жити. Кричати на весь всесвіт, що жива. Хотіла дарувати цьому світові свою усмішку, а найбільше хотіла кохати і бути коханою.
Поглянувши на останок на своє життя, я вирішала щось з ним робити. Вмирати я не збиралася, та і масі камінь не хотілось зоставатись.
По – перше я змусила себе плакати. Спочатку в мене цього виходило. Я передивилась усі мелодрами, драми, від «Титаніку» до «Щоденників пам’яті», але нічого не виходило, я кусала свою руку, але побачивши кров зупинилась. Я різала цибулю, нюхала різні приправи, але сльози не йшли. Читала книжки про кохання, та про смерть, дивилась на фото колишнього хлопця, але нічого не допомагало.  Подивилась на годинник 4 ранку, а я так і не плакала.  Включивши музику на ноуті, я усілась на підлогу і почала вглядатися у стелю. І музику зробила те, що я не змогла за увесь день, якісь давно забуті почуття, вони прокинулись, музика змусили мої очі стати мокрими. Я плакала. Я згадувала себе ще три роки тому назад, усміхнену, щасливу, без ноти проблем, а потім це почуття охопило мене. Повернувся біль, біль охопив все моє нутро. Я ридала, кидалась на стіни, кусала руки, але тепер на кров не дивилась. Молила Бога, про прощення, молилась на колінах. Жаліла себе. Відчувала такий відчай, таку самотність, що від того всього в 5 ранку  вибігла на балкон та заревли таким ревом, що навіть тварини у лісі так не ревуть.
Так я навчилася жити з болем. Навчилася його слухати. І моє обличчя вже не було кам’яним, воно болу картинною, на якій відображувався весь біль всього  всесвіту.
Далі я хотіла віднайти радість. Але відчай мене перемагав. Чудеса наче не вірили в мене. Байдужість знов брала вверх. Але закусуючи до крові губи, я продиралася вперед. І так навчитися сміятися.
Пунктами були різни речі: походи в кіно на комедії, навіть сходила з подругами на КВК, ( завдяки тому, що відчувала знову біль змогла повернути в життя подруг, не важливо, що то був біль, важливо, що то було відчуття), дивилась різні телепередачі з гуморесками, читала анекдоти, навіть у дзеркало  вчилася усміхатися, але від того що в очах жив розпач, усмішка здавалася мені гримасою хворобливого маніяка.  Один раз навіть купила модний журнал вирізавши з відти різні посмішки людей розвісила їх по квартири. Це не допомогло. Але на меті ставило перед собою те, що я намагалась знайти. Я сиділа у парках, дивилась на малюків з надією усміхнутись їм, дивилась нудні передачі про силіконових блондинок, з мрією про те, що хоч одна з них, змусить мене хоча б глузливо  посміхнутися. Нічого не допомагало.
 Одного разу, повертаючись до дому в маршрутці,  я замислено забула включити музику і просто дивилась в вікно. Чомусь мою увагу привернув молодий хлопчина, який пошепки щось розповідав свойому другу. Я вирішила підслухати, бо ну дуже в них був збуджений вигляд. І ось що розповідав перший: «Понимаешь, ну  вдул я мокрого, думаю нао выйти покурити, выхожу в коридор смотрить на меня кот, ну  такими бля голодными глазами, я отрезал ему кусок колбасы и кинул, пусть думаю жрет, вышел на площадку, курю, и тут минут через 5 я понимаю, что нет у меня никакого кота..» Обличчя юнака було таким переляканим, що я не втрималася і почала сміятися. Хлопці переглянулись, посміхнулись, і знизивши плечима подивились на мене. Я ж не зупинялась, сміялась і сміялась, обличчя юнака і його розповідь, знову і знову змушувала себе прокручувати це в пам’яті, щоб продовжувати сміятися. Це була не просто посмішка, а сміх, колись загублений сміх,  дитячий, дзвінкий. Радість охопила мою душу, я почала всміхатися, зрозумівши, що вся маршрутка дивиться на мене. Посміхаючись далі, відвернувшись  до вікна з моїх очей капали сльози, це були сльозі радості, я віднайшла її. Посміхатися не перестала.
Останнє, що потрібно було відшукати – це кохання. Чомусь мені здавалося, що у нашому похмурому місті знайти його не можливо. Тому  зібрала речі і поїхали до міста білих ночей. Повернулась через місяць, ні грошей, ні кохання. Але багато яскравих фоток. Подруги, які стали нормою життя казали: « не чекай, усьому свій час, обов’язково він тебе знайде». Але мені ж не хотілося чекати, мені хотілося кохати саме зараз, у цьому віці, в цьому сірому місті. Перестати чекати? Але ж як? Раптом він не з`явится? В моїй душі засів страх. Нове відчуття. Я почала корити долю. Нічого від цього не змінилося. І раптом, він з`явився. Чому саме він? І чому саме зараз не знаю. Але це відчуття переповнює мене. Я не впевнена, що це саме моя доля. Та це кохання. Ми не разом, але його очі завжди поряд, він далеко, та його запах біля мене. До найдрібніших деталей пам’ятаю усі наші розмови, погляди. Останню зустріч.
Ми не разом. Кожний ранок починається з думок про нього, засинаю з тими ж думками. Весь день повертаюсь до нього. Сумую. Слухаю «Океан Ельзи», п’ю свій латте, читаю Сесілію Ахерн. Підставляю своє обличчя дощу. Кутаю ноги в ковдру. Але при все, відчуваю себе живою.