Ти...

Ти часто говорив, щоб я одягала кофтину. Та як же можна тепло одягатися, коли на душі порожньо. Хочеться якоїсь рівноваги. Ззовні і всередині.
Ти часто казав, щоб я кидала в чай побільше цукру. Та як же можна пити солодкий чай тоді, коли на душі так гірко.
Ти постійно говорив, щоб снідала. Та як же можна їсти тоді, коли шматок навіть в горло не пролізає.
Ти завжди зустрічав зі мною Новий рік. Та, скажи мені, як бути тепер. Тепер, коли цього свята для мене не існує.
Ти часто казав, що хвилі на річці заспокоюють. Нічорта вони не заспокоюють… Ти збрехав.
Ти казав мені, щоб я малювала. Тепер я малюю лише заради тебе.
Ти часто казав, що є добрі люди. Ти був правий. Їх дуже мало. Та все ж таки вони є. І вони оточують мене. Заради них варто жити.
Ти часто казав, що біль проходить. Не правду ти казав. Не проходить. Відчуваю. З часом ховається десь в потаємних куточках душі, а потім дає про себе знати. А від цього дуже боляче...