Наш тролейбус

Я люблю чекати тролейбус. За 3 роки навчання в місті ніколи не їздив маршруткою. Завжди в тролейбусі. Це економніше, і приємніше. Є час подумати. В ньому завжди тихо. А ось і він! Улюблений транспорт моєї душі. Знімаю шапку і швидко забігаю. Є порожні місця. Дивно, як для понеділка. Не хочу сідати. Підходжу до вікна, витираю з нього пил своєю улюбленою, зношеною майже до дірок, шапкою. Обтрушую її, вона вмить стає такою, як раніше. Мій погляд проникає через скло, і блукає десь поміж перехожих. Молода дівчина з донькою, чоловік в пальто, бабуся з палицею, і вона... Я помітив її не відразу, але коли помітив, вже не міг відірвати погляд. Вона мчить тротуаром, і встигає забігти в тролейбус за кілька секунд до того, як зачинилися двері. "Встигла". Я почув її по-ніжному трохи хриплий голос. Підійшла до мене, і зупинилася. Теж не хоче сідати.
***
Сьогодні я довго пила какао, і тому трохи запізнююся. Біжу тротуаром, і розумію, що мабуть не встигну на тролейбус. Я дивлюся у його вікна, і подумки молю Бога, щоб він трошки зачекав. Помічаю, як якийсь хлопець тре вікно шапкою. Дурник. Швидко забігаю. Ми рушаємо. Встигла. Бачу порожні місця. Не хочу сідати. Підходжу до вікна, і помічаю, що поруч стоїть той милий дурник з шапкою в руках.
-А шапка в тебе багатофункціональна!- я посміхаюся.
-Угу. Дарую!- промовив він, і протягнув її мені.
-Завжди про таку мріяла.- сказала я, і надягнула його шапку на голову.
-Тобі личить.- тихо промовив він.
Як же вона зігріває. Класна такa, і на дотик дуже приємна.
-Тоді я тобі теж щось подарую. Можна?
-Ну спробуй!
Я знімаю з руки свій браслет, на якому є багато фігурок, і протягую йому свою улюблену. Ту, яка мені найцінніша.
-Перша літера твого імені?
-Перша літера слова "Deutschland".
-Німеччина?
-Це моя мрія. Нехай ця літера принесе тобі удачу.- сказала я, і поспіхом вийшла з тролейбусу.
Я ніколи не давала нікому в руки свій браслет. Але цей хлопець мене чимось зачепив. Щось є в ньому рідне, щире, та до біса просте.
***
Я встиг сказати лише тихе "дякую". Я навіть не запитав імені. Чіпляю її подарунок на ланцюжок, на якому з дитинства ношу хрестик. Її ніжне обличчя, на якому я не побачив косметики, обрамлене довгим шоколадним волоссям, не йде з голови. Я починаю розуміти те, чого раніше не помічав. Мені шалено подобається шоколадне волосся, безмежно подобаються зеленi очі, а ще подобається моя шапка на її голові. В ній так багато ніжності.

***
Мабуть, я його більше ніколи не зустріну. Ми ж не в якомусь ванільному кіно, де все завжди закінчується хепі-ендом. Себто, так і має бути. В житті все трошки по-іншому, реальніше трохи.
***
Вже цілий місяць її образ не йде з моєї голови. Я бачу її повсюди, марю нею. Місто, в якому я навчаюся, занадто велике, щоб дати мені шанс зустріти її знову.
***
Я люблю гуляти парком. Сьогодні, п'ючи на лавці ще теплу каву, помітила його. Не вистачило сміливості підійти. Він вже забув мене. Хто я? Дівчина з тролейбусу. Смішно звучить. Я доторкнулася до його шапки. Останній місяць я часто її одягаю. Я навіть її не випрала. Мені здається, після того, як моя пральна машинка подарує їй запах мого улюбленого кондиціонеру, наш з ним зв'язок обірветься. Він зникає так само несподівано, як і з'явився. Моє дихання поступово починає відновлюватись.
***
Сьогодні я гуляв в парку. Захотів побути наодинці. Йдучи поміж людей, відчув те, що не відчував вже місяць. Мені на мить здалося, що вона зовсім поруч. Хоча, вона завжди поруч. Її образ не покидає мене ні на мить. Він живе в тій літері, що я й досі ношу біля серця, і мабуть не зніму ніколи. Надто вже вона важлива мені...
P.S. На протязі життя ми зустрічаємо тисячі людей. Одні залишаються з нами назавжди, інші на певний час, а решта- просто проходять повз. Але обов'язково буде такa людина, яка залишить особливий слід. Ми можемо зустріти її на вулиці, в транспорті, на вокзалі, в лісі, в магазині. Місце не має значення. Ви обміняєтеся кількома буденними фразами, або не заговорите взагалі. Це не важливо. Головне те, що ви одразу відчуєте цю людину. Вона обов'язково залишить щось після себе, зникнувши в натовпі. Ви відчуєте те, чого раніше не відчували. І після цієї зустрічі вже ніколи не будете таким, як раніше...