Донечка

-Відведіть дитину в ігрову, і поверніться до мене. Потрібно поговорити- холодно промовив лікар.
Я йшла коридором і усвідомлювала, що в нас серйозні проблеми.
-Мамо, ти скоро повернешся?-запитала моя маленька русява донечка, і міцно схопила за руку.
-Так. Я через кілька хвилин заберу тебе.
Надійка відпустила мою руку і побігла коридором. Я стояла і дивилася на маленькі ніжки, які все далі і далі бігли від мене, аж поки не зникли взагалі. Вона вже вивчила всі місця цієї лікарні, адже за останні 5 років ми часто тут бували. Вада серця ще з народження не давала нам спокійно жити. Обстеження, кардіограми, аналізи- все це тісно увійшло в наше життя, і ми вже звикли.
Надійка навіть не плакала, як інші діти, коли відвідувала лікаря.
Я з кожним кроком наближалось до його кабінету. Страшно... Перед дверима зупинилась, усвідомлюючи, що через кілька секунд почую щось погане. Потім повільно відкрила їх, зайшла і сіла на стілець.
-Не хочу вас марно заспокоювати. Її стан погіршується. З таким серцем вона довго не проживе.
-Скільки часу залишилось?
-Максимум рік. Будьте завжди поряд...
-Можливо, ліки...
-Вже ні... Не потрібні... Тримайтесь... А головне, не показуйте їй свій біль. Нехай проживе цей час без переживань та суму...
-Добре, дякую... -я промовила і вийшла з його кабінету...
Довго... Це слово звучало в моїй голові... Яке ж воно багатозначне. Довго-це коли 20 років не бачиш своїх шкільних друзів. Довго- це коли навчаєшся в університеті. Довго- це день, проведений на роботі. Довго- це коли 5 хвилин стоїш в черзі... Скільки триватиме це "довго" насправді залежить лише від обставин. Для мене ж наступний рік пролетіть, ніби мить.
Я не плачу. Чому? Чому мої очі такі сухі? Моя дитина помирає, а я не плачу. А можливо це тому, що я не жалію себе... Мені зараз шкода лише її, таку маленьку та завжди усміхнену... Вона помре, так і не почавши життя...
Дорога до ігрової кімнати ще ніколи не була такою довгою, як сьогодні. Забравши Надійку, я поїхала додому. Дорогою вона спала. Вдома поїла і знову заснула. Я ні про що не думала. Порожньо було... Тихо лягла на ліжко і обняла її рідне тіло.
За вікном була осінь... Я завжди любила осінь. Осінь-це пора прохолодна, дощова, пора яскравих барв. Восени хочеться випити гарячого чаю та закутатися в улюблену теплу ковдру. Ще я дуже любила читати, коли на вулиці йшов осінній дощ. Кожного року нова осінь приносила в моє життя щось особливе. Зараз теж... Вона принесла зі своєю приємною прохолодою звістку про те, що моя дитина помирає... Здавалось би, тепер я маю її ненавидіти... Ні... Я й досі люблю цю пору року...
Наша з Надійкою осінь пройшла весело... Кожного ранку, йдучи в дитячий садок ми розглядали листочки, що опадали з дерев... Милувалися квітами, та стиглими яблуками. З часом все це почало зникати. Яблука зірвали, від квітів залишилися лише стебла, а кольорові листки засипав маленький сніжок...
В наше життя прийшла байдужа зима. Вона покрила все навколо холодною сніжною ковдрою. Взимку я не водила Надійку до садочка. Вона часто хворіла. Ми багато малювали... Свої "картини" вішали по всьому будинку... Над моїм ліжком висіла моя улюблена- квітка, яку намалювала донечка на моє День народження зі словами:"Ця квітка, мамо, ніколи не зів'яне!". Ще ми зліпили снігову бабу, яка згодом з кожним днем ставала все меншою, аж поки взагалі не зникла...
Настала весна... Ми знову вранці ходили в дитсадок знайомою стежиною. Дорогою я розказувала їй про квіти. На День матері Надійка вивчила для мене віршик та співала з дітками пісні.
Літо... Ми разом їли солодкі полуниці та ходили купатися до річки. Святкували її День народження. Вже 6 років. Доросла така... Цих 6 років я найщасливіша.
Кінець серпня... Вона почала гаснути. В її очах не було блиску, обличчя блідло з кожним днем, і я розуміла- вже скоро...
Перший день моєї улюбленої осені. Моя Надійка- школярка... Ніжна, як ромашка, вона стояла серед своїх однокласників, і посміхалась мені.
Після свята ми разом йшли додому. Вона, розглядаючи новенький Букварик, запитала:"Мамо, в в школі важко? "
- Ні, сонечко... Ти ж в мене розумниця, якщо будеш слухати уважно вчительку, в тебе все вийде!
-Мамо, а коли я закінчу школу, що далі?
- Далі... - в моєму голосі був смуток.- А далі ти навчатимешся в університеті, потім підеш на роботу, в тебе буде сім'я і діти... Я говорила з нею про майбутнє, хоча розуміла, що його не буде... Мені було важко...
Наступні 2 тижні моя донечка ходила до школи. Поверталася завжди задоволена, розказувала про те, чому навчилася... Про свого залицяльника... Я ж уважно слухала...
Одного дня Надійка сказала, що погано себе почуває... Лягла на ліжко відпочити... Я не покидала її ні на секунду... Маленькі зелені оченята дивилися на мене з якоюсь гарячою надією. В них я бачила благання про допомогу.
- Мамо, я так люблю тебе. Мені чомусь важко дихати.- тихо прошепотіла дівчинка.
В цю мить я була безсила перед смертю... За вікном опадали листки- останні секунди життя моєї дитини...
Її погляд через кілька хвилин був холодний...
Похорони... Я пам'ятаю кожну секунду, але не пам'ятаю нікого навколо. Для мене існувала лише вона. Моя донечка. Яка ж вона красива! Я надягла їй улюблене плаття. А потім, коли земля почала падати на закриту труну, я не пам'ятаю нічого. На губах холод останнього поцілунку. Заходжу в порожній будинок... Дивлюся на наші картини, на її іграшки, одяг... Все це навколо мене, але таке порожнє, холодне, чуже...
Я приходжу на її могилку, там багато квітів... Як квітка, що вона мені подарувала тоді, на День народження, не в'яне над моїм ліжком, так і спогади про моє сонечко ніколи не зів'януть в моїй пам'яті. Її образ завжди зі мною... Я це відчуваю...