Мама...

Маленькі містечка…. Вони чарують мене… Там всі знають один одного… Всі рідні та водночас зовсім далекі… В кожного своя сім»я, свої проблеми… Та коли на вулицях зустрічаєш когось знайомого, посміхаєшся та забуваєш про все…. Просто відчуваєш приємний затишок та тепло…
Холодний осінній ранок… Я швидко збираюсь… Одягаю нові черевички, фарбую губи, виходжу з будинку… Кутаюсь від прохолодного вітру теплим шарфом… Йду вузьким тротуаром на роботу… Дорогою дзвоню подрузі… Ділимося враженнями, отриманими на вихідних…. Я йшла по вже давно знайомій вулиці, спостерігала за різнокольоровим листям, яке розліталося під моїми ногами, ніби втікало… Я зовсім не помітила юнака, який швидко біг повз натовп і ненароком відштовхнув мене…. Мій телефон впав на асфальт і розлетівся на багато частин….
-Ідіот! Ти знаєш, скільки він коштує?- крикнула я, хоча розуміла, що той хлопець вже далеко.
Зібравши все, що залишилось від мого новенького телефона, я пішла в магазин… Там сказали, що краще купувати новий.
Після роботи я йшла тією ж дорогою страшенно засмучена…. Прийшла додому, подзвонила найкращому другу… Його телефон не відповідав… Випила чай і лягла спати… Наступного дня купила новий телефон… Настрій покращився…
Через тиждень подзвонив друг, хотів зустрітися…. Пішли в кав»ярню… При зустрічі я помітила, що він якийсь засмучений… Ми сіли за столик і замовили каву….
-Що з тобою?-дивлячись йому в очі, запитала я.
-Все добре.-холодно відповів.
-Я ж відчуваю, щось сталось. Розкажи. Я не чужа тобі…
-Ні… Не чужа… Ти права…
-Що з тобою???
-Порожньо якось… Моя мама...- промовив він і заплакав…. Ці сльози були такими, що вже не потрібно було слів… Я все зрозуміла…
Ми сиділи мовчки… Я не могла нічого сказати… Я страшенно жаліла його, але ніяк не могла зрозуміти той біль, який він відчуває… Мама… Це слово тепле, наповнене любов»ю та ніжністю стає в одну мить порожнім, глухим… Я ніколи не задумувалася над тим, що моя мама колись… Не хочу навіть думати про це…. Страшно….
На столі давно схолола наша кава…
-Тиждень тому…-промовив він- Дивно так… Вже цілий тиждень… А ніби вчора… Я настільки був засліплений цією звісткою, що нікого не помічав навколо… Пам»ятаю, на тротуарі сильно вдарив дівчину… В неї щось впало… Я не міг допомогти, побіг далі…
Я не хотіла говорити, але була впевнена, що та дівчина-я…. Ще трохи ми посиділи… Мені було страшенно соромно… Телефон… Я ціню його вище, ніж людське життя… Він провів мене додому… Дорогою мовчали… Я зайшла в квартиру, вийняла з сумки телефон, набрала такий рідний та знайомий номер.
-Привіт, мамо! Як ти?
-Привіт… Чому це ти дзвониш… Ми ж говорили на тому тижні.
-Мамо… Хочу приїхати на вихідні! В подруги день народження. Я не піду. В п»ятницю ввечері буду… Пам»ятай, я люблю тебе….