Уривок з життя...

Я не знаю, як це пояснити…. але якось порожньо… порожньо скрізь навколо мене… порожня кімната, холодне поржнє ліжко, порожня чашка на столі, порожня шафа…. порожні мої думки, порожня моя душа…. чому? а я не знаю…. багато чого знаю, а от це мій розум осягнути, на жаль, не може…..
знову лікарня... ренген… купа грошей на таблетки, від яких страшенно нудить… мамин розгублений погляд… такий погляд, ніби в маленької дитини забирають стару улюблену іграшку, а вона безсила… безсила проти діагнозу, безсила проти часу… дивиться на мене, як на згасаючу свічку…вона може лише надіятись, що стане краще…. колись стане краще…. не стане… я знаю… залишилось кілька місяців.. не пам»ятаю, скільки конкретно… менше року… це не погано… мені навіть нічого не болить, лише інколи важко дихати…
наступного ранку він подзвонив… ми зустрічались майже два роки… навіть не зустрічались, а просто звикли…. звикли до голосу, до подиху, до всього….. я усвідомлювала це, а він… він теж усвідомлював.. але не хотів говорити… останнім часом він дуже рідко приїжджав… ми майже не говорили… він весь час курив…я мовчала.., хоча від їдкого диму мені було погано... у лікарні говорили, щоб я не знаходилася поблизу тих, хто курить, якщо хочу прожити більше… а мені не шкода… не шкода кількох втрачених хвилин… він дуже хороший, але я не для нього… у нього день народження… я подарувала яскраву рожеву футболку.. можливо це безглуздо.. але мені так захотілось…. перший день літа.. він святкував випуск… я не пішла… знала, що зіпсую йому настрій… мене з дому забрав найкращий друг… поїхали до нього… чомусь я так вирішила…. погуляли, поговорили… дивно,називаю його найкращим другом, а бачу лише вдруге в житті… іноді й так буває…
він привіз мене додому…. я попрощалась з ним, ніби востаннє, і пішла… це й справді буда наша остання зустріч…
екзамени влітку я здала добре… щаслива попрощалася з однокласниками та друзями, яких знайшла в ліцеї… поїхала додому… дорогою ні про що не думала… це, напевне, єдина поїздка, коли в моїй голові не виникало жодних філософських думок…. я просто слухала музику, навіть не пам»ятаю яку.
літо провела весело… намагалась дарувати своїм рідним щось позитивне… адже рідні-це єдині люди, яких дійсно варто цінувати…
потім осінь…. люблю її.. за різнокольорове листя, за дощ, за холод.. просто люблю… а ще в жовтні ми відсвяткували моє день народження… незабаром було день народження у мами… багато фотографувались… я хотіла, щоб вона запам»ятала мене веселою та живою…
зима… вона якось швидко мене обминула… багато часу я провела з молодшою сестрою, готуючи її до школи.
останні дні я погано пам»ятаю… я була ніби осторонь від усього… подзвонила хлопцю, другу…. говорила не довго.. просто поцікавилась, як справи… у них все добре… я щаслива…
а ще я пам»ятаю, останні дні я дуже сумувала… за всим хорошим і поганим, що залишала…
потім знову лікарня… але я вже не хвора… похорон…. маса людей… крики мами… болюче мовчання старшої сестри та сльози меншої, яка все вже розуміє… десь в натовпі я побачила друга… він плакав.. колись, в одній з наших розмов, він говорив, що ніколи в житті не плакатиме…. а тут плаче... в очах його була туга… за мною… дивно… ще було багато різних людей, частину з яких я навіть не знала…
потім 40 днів…. далі рік…
я заходжу до свого будинку.. мама,як завжди готує мою улюблену піцу… йду далі, в ту кімнату, де раніше жила я… там, за письмовим столом щось малює моє маленьке сонечко…. рідненька моя…. вже закінчує перший клас… доросла… я сумую… побувши трохи в рідних я йду…
вони пам»ятають мене…. це добре… а також добре, що навчилися жити без мене… сильні… якби не було тяжко, потрібно відпускати тих, хто нас покидає….