Лист...

Посміхнись. Я ж так люблю твою посмішку. У звичайних людей такої посмішки не буває. Ця посмішка щира, а щирості лишилося зовсім мало. Я так люблю цю посмішку... Я втратив її рік тому. Втратив тоді, коли помер. Втратив тоді, коли в твоїй кімнаті пролунав дзвінок. Втратив тоді, коли всі навколо просили тебе заспокоїтись. Втратив тоді, коли ти побачила чорну хустину на маминій голові. Втратив тоді, коли ти приїхала заплакана на згарище. Втратив тоді, коли побачила мене... На похороні ти чомусь тільки плакала. А я хотів, щоб посміхнулася. Я хотів твоєї щирості, теплори...
Коли ми востаннє розмовляли, ти теж не посміхнулась. Ти плакала. Я теж... Плакав, бо дуже скучив. Плакав, бо моя маленька дівчинка вже доросла. Плакав, бо місто забрало тебе. Я ж так звик... Звик, що ти поруч, через стінку. Звик, що ми завше разом. Мені було важко без тебе... В будинку все посіріло... Я шалено чекав вихідних... Не дочекався... Пробач...
За кілька днів після похорону ти посміхнулася... Не пам'ятаю, хто повернув тебе до життя, та я вдячний. Вдячний за посмішку, якої не бачив кілька днів. Вдячний за очі, які висохли від сліз. Я вдячний за те, що ти живеш!
Хочу, щоб ти знала... Я з тобою. Я буду з тобою завжди. В усьому. Посміхайся, моя рідна донечко!!! Я ж так люблю твою посмішку!