Спогади

Ось вже третій день, як я забула про неї думати. Мій мозок – що за пихатий дурень! – робив наївні та безглузді спроби висунути мені перед очі мозаїку, складену з міді, крові та спалахів, і через свою недосконалість він, певно, не розумів хибності таких дій. Та я була відчайдушна і непохитна в ухваленні вироку: я забула тільки тому, що не хотіла згадувати. Лякало відчуття, яке виникало десь за межею чіткого сприйняття, дивне відчуття тепла, гарячого світла, яке було боязко почувати до дівчини.

Я заварювала чай і намагалася не думати. Поряд існував особистим життям телевізор. Він досить давно прирік себе на становище покидька і використовувався лише з однією метою – створити ілюзію реальності, присутність якої почала втрачатися. Я не дивилася у розпросторену пащу телебачення, принаймні не робила цього свідомо, із затятим налаштуванням ласого до розваги. Так, бувало, жбурляла роздратований погляд кудись у розмазану площинність, туди, де, я знала, над скляним столиком колихалася насичена пляма із безліччю масок та голосів.

Підняла металеву кришечку, і чайник дихнув на мене парою.

Сіла за стіл, посунула аркуш, списаний формулами – останні приготування до завтрашньої лекції. Безпорадно обгорнула пальцями чашку з гарячим чаєм, немов намагаючись увібрати в себе все тепло, котрого нещодавно прагнула позбутися. "Наша сутність – у протиріччі", - пробурмотала пляма.
 
І ось, - на третій день, як я її забула, - я відчула раптову потребу згадати.

Мені не хотілося навіч бачити її постать, ні. Я просто забажала витягнути з-під свідомості зображення жовтуватих долонь, здмухнути з нього триденний пил і зворушливо виставити його в галереї пам’яті. У ту ж мить сплив й визирнув із мулу мінливий рух зіниць, м’яко перекочувався циліндр стегон, зсутулилися під плащем плечі. Плащ. Монотонне коливання його кінцівок у такт крокам. Вона була першою жінкою, котру я побачила у довгому, до кісточок, чорному плащі… Гострий профіль, коли обернулася, мідне волосся, підхоплене вітром, хистке віддзеркалення світлофора у калюжі, відблиск годинника на її руці…

Годинник. Глянула на дерев’яне коло з незграбними цифрами і зробила висновок, що незабаром північ. За останні три дні я виробила дивну звичку сидіти без мети і потім несподівано виявляти, наскільки швидко збігає час. Пустун – стає на довгі сірникові ніжки й тікає геть.

***

Вранці четвертого дня, затисшись у маршрутці, я помічаю, яким ірраціональним є спосіб існування. Я так і подумала: "Ірраціональний спосіб існування", слово в слово. Не думати, не жити, не почувати. П’ять квадратних метрів вщерть забиті скуйовдженими створіннями, що наступають одне одному на замурзане взуття і пахтять бруківкою, пудрою та поспіхом. Вони всі вкрай зіпсовані – бгають у кишенях й без того зім’яті папірці, кепсько всміхаються й вивалюються кипучою масою на вулицю. Я була серед них – я була однією з них, частиною їхнього спільного тіла й клітиною загальної думки, і це мене дратувало. Я прагнула позбутися їх, як бруду, як речі, якою гидуєш.

З маршрутки – у метро. Намацування у сумці пластмасового жетону, що лишився з минулого тижня. Протяг. Різкий поштовх у плече – жетон на брудній підлозі. Ще один поштовх у інше, обертаюся – жетона вже немає. Кілька десятків нудних секунд у черзі до каси. Гамір, доводиться показувати касирці знак "Victory", дарма що вона давно навчилася читати по губах. Два жетона в руці. Нарешті.

Зайшла у вагончик. Хлопець у хутряній шапці випередив мене й зайняв зручне місце коло дверей. Взялася за поручень і витягнула газету. Вдихнула. Видихнула. Знову вдихнула.

Саме тут, на цій станції метро, ми з нею й зустрілися вперше. Я могла бути більш поблажливою до себе і кілька днів не з’являтися на місці, що має такий безпосередній зв’язок із минулим. Проте я відчувала солодку потребу найвідвертішим чином спровокувати себе на спогад.

***

"Можливо, вам слід згадати?". Влучно! Чи не вона це сказала тоді? Зжовуючи повітря, викашлюючи слова крізь грюкіт голосів. І схопилася за рукав мого пальта, бо вагон в ту мить різко зупинився. Мідь спалахнула з-під капелюха.

Опісля, відбувши лекції, ввечері того визначного дня я дістала з шухлядки нового аркуша у клітинку й почала малювати. Поруч шаліла й вимахувала крильцями думка, що я ніколи раніше цього не робила; і передчуття неминучої поразки гострішало й гострішало, доки я у запалі не шпурнула олівця у стінку.

А потім?

Відчувати теплий дотик її коліна. Знати її – але не знати. Обличчя – освітлене мерехтінням штучного світла. Хлопець-бармен у червоному фартусі всміхається їй, і я чую у своєму горлі, палаючому від спирту, булькотіння жіночих ревнощів і, певно, заздрості.

На вулиці гримнуло. Ненавиджу дощ.

- Обожнюю дощ, - каже вона.

- Я теж, - киваю, і ніяк не можу зрозуміти чому.

- Малюєш? – несподівано запитала.

- Чому тобі так здається?

- Схожа на художницю. Немов десь там, у своїй абстракції.

Я підіймаю брови і трохи нахиляю голову – цей жест має означати ввічливе здивування й стриману недовіру. Але це ніяк не впливає на неї: вона продовжує мрійливо розглядати мене, термосячи свою хустинку.

- Я не розумію людей, котрі малюють, - пояснюю. – дурне марнування часу, - і швидко додаю: - на мою думку.

- Дехто теж так вважає. А потім, прийшовши якось ввечері з роботи, втомлений, знервований, байдужий, раптом виявляє в собі іншу людину. І в ту ж мить, не встигнувши навіть зняти офісного піджака, хапається за пензля. Згадує.

Я одразу також дещо пригадую.

- Що ти мала на увазі у метро? Про згадки.

Мовчить, звернувши очі кудись углиб зали. Саксофоніст підморгує чи не кожній дівчині.

Двома пальцями обережно стискаю її коліно, намагаючись повернути увагу до розмови.

- Що треба згадати? – питаю.

- Я думаю. Думаю, як краще пояснити.

Проходить хвилина-друга. Джаз-бенд розпочинає наступну композицію. Нарешті чую:

- Існує така теорія. Ніби усе прекрасне насправді – там, - показує пальцем у стелю. – і перш ніж людина розпочинає свій земний шлях, вона спочатку перебуває у небесному царстві краси, маючи можливість повністю насолодитися досконалістю. Народившись, вона нічого не пам’ятає, але згодом… зростаючи фізично й духовно… потроху пригадує. Усе прекрасне, що ми бачимо зараз, - усі твори мистецтва – це лише спроби згадати, збагнути те, що ми бачили колись… Натхнення – це лише наші крихкі спогади.

- Спогади, - повторила я. – і ти віриш в це?

- Чому б ні? Платон у це вірив.

І зсунулася на край стільця, гойдаючи ногою в такт мелодії. Хлопець з джаз-бенду, пританцьовуючи на місці, співав щось про кохання.

***

Коли вагончик метро зупинився, я різко й з грюкотом зачинила дверцята пам’яті. Вирішила, що на сьогодні досить і цієї дози самокатування.

Варто сказати, що, виходячи з-під землі, я вже відчувала це.

Почалося з лоскітного усвідомлення. Усвідомлення того, що мені щось потрібно, щось, чого вкрай не вистачає. Весь день таке відчуття переслідувало мене й знущалося. Нудило від усього: від кави, задушливого светру, безглуздих розмов, яскравих лампочок у коридорах, від реальної та ірреальної присутності стін у будівлях, запаху вологості й цигарок у під’їзді, від кожної дрібної нісенітниці, що траплялася мені перед очі. Мене дратувало все, я відчувала гнів і неспокій.

Потім зробилося гірше. Свербіли руки й очі, і я відчайдушно прагнула чогось.

Близько восьмої години вечора знову, не тямлячи, що роблю, увімкнула пляму. Поставила чайник на плиту. Миттєвість, протягом якої я запалювала вогонь під його залізною сідницею, - і раптовий біль у грудях, спустошення, немов у тебе з неймовірною швидкістю врізався вітер й вимів з твого тіла усі залишки людини. І нетерпіння. Шалене, пристрасне нетерпіння.

Пам’ятаю, чайник з холодною водою опинився долі. Пляма вимкнулася.

Знову на столі заметушився аркуш у клітинку. Знову я озброєна олівцем.

Стрілка на дерев’яному колі зробила кілька стрибків, а я написала: "Сплав міді". Кінчику мізинця руки стало тепло. Можливо, тому що я несвідомо притисла його до столу. А може, й ні.

Написати її портрет з м’яких художніх ліній у мене не вийшло, і зараз я малювала його з літер.

Коливання плаща. Віддзеркалення світлофора в калюжі. Відблиск годинника на руці, коли вона, обернувшись, помахала мені на прощання. Спалахи фар із темної порожнини. Кров.

Непритомність при повній притомності.

Сум’яття-піднесення-спокій.

Це не було мистецтвом у його традиційному розумінні. Це було якимось спраглим задоволенням потужного тваринного інстинкту.

Платонічно.