Дитина

"Друже!

Не думай, що я забув про твоє прохання. Приблизно з тиждень я ходив сам не свій, боячись занурюватися у бентежні спогади, але, знаючи, яким щирим і безжальним до себе ти був, сповідаючись у своєму минулому листі, я не дозволю собі сором’язливо промовчати.

Я можу довіритися тобі так же відчайдушно, як і ти мені, позаяк ми ніколи не бачили одне одного, і тому ймовірність того, що хтось із нас зрадить таємницю іншого, прямує до нуля, адже жодному не буде від того ніякої користі.

Крім того, я відчуваю, що маю розказати комусь про неї.

*

Вона зайняла маленьке гніздечко у нашій багатоповерхівці в останньому місяці літа.

Бувало, ми зустрічалися в ліфті. Зазвичай вона відверталась в інший бік і робила вигляд, ніби читає об’яви, розклеєні на замулених стінках тісної кабінки. Але я знав, що вона напружено чекає миті, коли дверцята скрипливо відчиняться і їй можна буде першою вистрибнути на майданчик, вимащений сумішшю з бруду і смороду. Її боязкість здавалася цілком природною: маленька, крихка дівчина поруч із ставним дорослим чоловіком. Я ніколи не робив різких рухів у її присутності, бо бачив, як вона стискалася й затуманювала погляд, тікаючи в себе крізь сірий папір розвішених об’яв.

Її одразу можна було впізнати по зморшках. Певен, вона не була старша за двадцять, але зморшки чомусь заквітнули на обличчі, підпираючи вуста, обгортаючи ніс та простягаючись на чолі. Спершу можна хибно подумати, ніби вони спотворювали зовнішність. Але ж ні, ні! У тому й була її дивна краса, особливість, що чарувала й приваблювала незвичним поєднанням проникливості й жвавості рис. Коли її брови підіймалися й між ними з’являлася вигнута складочка – тоді ця дівчина бувала найпрекраснішою.

Я бачив її багато разів до знайомства. Вона одягалася у яскраво жовте, але не ядуче, а таке, яким діти малюють сонце. Часто гуляла в сквері коло нашого будинку, сиділа на лавочці з морозивом чи ноутбуком. Іноді компанію їй складав якийсь хлопець. Тоді я помічав, як умисне вона звивала своє тіло у штучно-привабливих позах і пустотливо схиляла голівку вбік, немов грайливе цуценя.

*

В один спекотний день я купив два вафельних коржика із морозивом і просто підсів до неї. Запитально поглянув на сторінки книжки, що лежала на її колінах. Пам’ятаю, як сонце стрибнуло на засмагле чоло й тріпнулося кучеряве волосся, доки вона показувала обкладинку. Ремарк.

Мовчки простягнув їй морозиво. Почала гарячково порсатися однією рукою у сумочці й видобула звідти серветку. Обгорнула нею вафельний коржик, торкнувшись моєї руки теплими пальцями, й одразу смикнула його до себе.

Я радів з того крихітного гачка, за допомогою якого можна було зачепити розмову. Почав розповідати їй про Ремарка, потім перекинувся до Хемінгуея і говорив, говорив, доки ми їли морозиво. Коли тема вичерпала мої знання, я зробив паузу, очікуючи, що вона теж обізветься, але, оскільки мовчанка тривала, я підвівся й попрощався.

- До побачення, - сказала вона й подивилася на мене. Я пішов додому.

Наступного дня знову купив морозиво. Але, оскільки вона сиділа в обіймах якогось чоловіка, я з безглуздим виразом обличчя пройшов повз них з двома вафельними коржиками.

*

Пізніше виявилося, що вона вже одружена. Що переважно сидить вдома, а чоловік забезпечує сім’ю. Що їй сумно й нудно одній. Вона пожалілася мені на нудьгу, і я дав їй книжку з фізики. В шафі давно порошилася велика зліплена купа старих радянських довідників ще з того часу, як я викладав в університеті.

Вона прочитала за тиждень та мало що зрозуміла. Одну ніч (її чоловік був у Австрії) ми просиділи в моїй вбогій кухоньці, балакаючи про саму тільки кінематику, хоч, звісно, більше балакав я, пояснюючи їй закони руху.

Траплялося, вона приходила й жила по кілька днів у моїй однокімнатній квартирі. Цупила по одній книжці з поличок, переважно письменників двадцятого століття. Іноді гортала сторінки фізики, але частіше наукою ми займалися разом, переважно лежачи на дивані ввечері й розбираючи формули по кістках під жовтим світлом нічника.

Я не почувався злочинцем. Які то були вечори! Солоне печиво, гаряча пара від терпкого чаю з брудної по вінцях чашки, бежеві шпалери у синю крапочку, зігріті рожеві щоки. Чути, як за вікном гарчить двигун чийогось авто, як запекло, з роз’яреною приреченістю у закономірному русі сіпаються стрілки годинника, як хтось перемовляється на верхньому поверсі, відчиняє чи зачиняє двері, як хрускотить обгортка від молочного шоколаду під енергійним натиском її пальців, як вона мовчить і дивиться на той же синій візерунок на цукорниці, що й ти. Бачити, як падає штучне світло на біле підвіконня, як тьмяною хмарою віддзеркалюється у склі вікна копиця її темного волосся й яскравою плямою – червона шпилька у формі чудернацької квітки, як на протилежній стінці виблискують черевички маленької дівчинки на календарі, що вона принесла й начепила. Раптом почути, як десь рвучко набирає швидкість автомобіль, і вона одразу ж припускає: "Таксі", "До вокзалу", - сказати перше, що спадає на думку; "Я хочу на вокзал, і геть, далеко, далеко звідси, але і водночас тут…". Збагнути сутність ще одного приємного парадоксу: як хочеш спати і в той самий час не хочеш, бо випив забагато чаю, і тепер болить голова й пульсує у скронях. І в останню мить свідомості помітити, який насичений янтарний колір меду в її ложечці та чашечці на столі…

*

Її сильно переймали глобальні проблеми людства. Мабуть, ця комбінація слів в дійсності занадто складна, аби вона по-справжньому могла збагнути її сенс. Проте зворушливо було спостерігати, як вона несподівано починала плакати, бачачи хворих чи несправедливо ображених людей. Часто казала, що хотіла б брати участь у благодійних акціях, але далі слів діло не йшло. Вона палко співчувала у просторі своєї уяви, однак як чинити на тлі життєвої битви, певно, не усвідомлювала.

*

Звичайно ж, я визнав це запізно. Скільки разів до того вона мала прийти до мене, аби звичайна логічна істина стала мені очевидною. Момент приголомшливого розуміння наступив зненацька, вранці, коли я сам-один варив собі каву з надією підвищити понижений тиск. Розглядаючи коричневу суміш на дні турки, перебирав у пам’яті деякі натяки. Вони дозволяли здогадатися й раніше, та тоді я, за вдачею боягуз, гнав їх від себе, запевняючись, що то лише гра збуреної почуттями фантазії. І ледь я, в душі здригнувшись, зрозумів, що доказів достатньо, то почав квапливо припускати, що це, в принципі, може бути і його дитина, адже він як-не-як її чоловік. Кава закипіла, підійнялася, й вогонь зашипів під пеленою пінки.

Того ж дня, вже пообідні, вона принесла ще солоного печива. Почала метушливо шкребти плиту ганчіркою, від котрої неприємно тхнуло, й щебетати. Я бачив її кругленький животик під м’якою рожевою сорочкою і все думав, чия ж то дитина. Коли вона грюкнула двома повними чашками об стіл й сіла, я збуджено запитав:

- Хоч ти знаєш?

Здавалося, це її не хвилювало. Або знала й не надавала значення, або не знала й не бажала знати. Вираз янгольського умиротворення панував на її обличчі, якщо я навіть мимохіть торкався слизької для мене теми. Фізика почала менше її цікавити, і тепер, читаючи їй, я помічав, що вона зовсім не слухає, але їй подобається так лежати на моєму дивані, грітися під ковдрою й перебувати десь в іншому вимірі. Частіше став зустрічати її на вулиці в товаристві чоловіка, кілька разів навіть стикнувся з ним у ліфті. Якось ми опинилися у вузькій кабінці втрьох, і він недбало поцілував її в маківку, а вона захихотіла.

Я й до того мав проблеми зі сном, та нині взагалі не міг заснути. Не тому, що всоте прокручував ситуацію, ні. В кімнаті насичувалася й розбухала атмосфера тривкого остраху, невідомості й найжахливіше – безглуздості, почуття якого я ненавидів. Усі обставини мали присмак знущального жарту, і хоча я не міг сформулювати жодного гідного аргументу, відтінок деякої тьмяної неприємності не полишав моїх думок.

*

І ось настала довгоочікувана мить. Це був вечір березня, вогкий та чуттєвий. Посварившись з чоловіком, вона прийшла до мене роздратованою. Пробившись крізь заволоку свого сум’яття й неспокою, я зумів помітити, що її турбує не лише сварка. Вона зосереджено дивилася у глибину сірої площини підлоги й маленькими ковточками пила молоко. Щойно я приготувався поставити обережне питання, як вона раптом зсутулилася й випустила із себе ледь чутний, майже невагомий стогін.

Далі все почалося блискавично й пекельно. Опам’ятався вже у блідому блакитному коридорі лікарні. Навпроти сидів її чоловік, скуйовджений та гарячий на вигляд. Він сказав мені лише два слова:

- Я знав.

Опісля я встав і поїхав додому. Була ніч. Гепнувся на лавочку коло під’їзду й подумав, що міг би сісти у затишнішому місці, на дитячому майданчику. Але саме розуміння, що тут тішаться, сміються й палахкотять батьківською любов’ю діти (трохи старші – ненабагато – від того, що в ній), зупинило мене. Та й зараз там купчилися підлітки, голосно гиготіли й дзвеніли пляшками. Я дивився на них весь час, аж доки вони не почали розповзатися по домівках, і думав, що вони, либонь, нічого не тямлять у житті.

Я недовго лишався наодинці з ніччю. Хтось приходив, виходив, скрипіли залізні двері під’їзду, шарудів кіт, забираючись на підвіконня першого поверху, блимало проїжджаюче авто, і я поступово з’ясовував, що спокій може існувати лише в обширі твого мозку чи фальшиво роблених умовах, але не тут, де, згідно міркувань, він мав би бути.

*

Наступного ранку я дізнався, що дитина народилася мертвою. Це була трагедія для неї, адже вона не стала матір’ю, і, мабуть, для нього, бо він тривалий час звик жити з певністю, що невдовзі триматиме у руках свій плід.

Я почав помічати за собою дивну звичку меланхолійно читати об’яви купівлі-продажу нерухомості. Двічі подзвонив племінниці у Львів, влаштував собі екскурсію на залізничний вокзал, з ностальгією подивився на від’їжджаючі потяги.

*

Колись вона ще зайшла до мене. За якоюсь книжкою, напевно, знову з фізики, не пригадую. Запропонував їй чай, і вона погодилася. А за півгодини, зачинившись після того, як вона пішла, жалкував, що просто не дав їй книжку й одразу не попрощався. Я відчував, що то більш не вона. Не можу пояснити, в чому конкретно це відображалося – чи в напівзаплющених очах, чи в щілочці між губами, чи в тому, як вона відламувала шматочок печива – щось таке було в ній чи, скоріш, чогось вже не було.

На початку літа ми зустрілися з нею коло ліфта. За кілька десятків секунд, які я зумів витримати в її товаристві, вона запитала мене, коли можна було б занести мої книжки, і я, злякавшись самої думки ще раз побачити її постать при світлі дня, в квартирі, котра трохи зберігала запах її іншої, сказав, що залишаю їх у подарунок. Вона, не подякувавши, повідомила, що збирається продавати квартиру й супроводжувати чоловіка у відрядженні.

Ліфт зупинився. Стискаючи змокрілими пальцями целофановий пакет із продуктами і дивлячись, як вона знуджено посміхається, я із прикрістю й заразом із дивним полегшенням зауважував, що її зморшки вже не обрамовують квітковим візерунком обличчя, а натомість стискають його й роблять старим.

Тепер вона дійсно виглядала невчасно постарілою й зім’ятою часом жінкою.

*

Написавши останнє речення, я навіть не можу виявити своїх справжніх почуттів. Друже, нерідко те, що ми сприймаємо за дійсне, - лише жалюгідне сплетіння жаданого із мізерним шматочком істини.

Прикро, але це так.

Із щирістю,
твій товариш.

Ніч, 8 жовтня, 2011 рік."