Бар у Фолi-Бержеp

(уривки з життя)

Чувся дратівливий цокіт бокалів. Хтось розлив вино, і зім’ятий у схвильований клубок гурт знову вибухнув сміхом, притлумлюючи жартівливі вибачення. Якийсь незграбний молодик, щомиті перечіплюючись через килимові зморшки, затягував важкі бордові портьєри, а дівчина коло нього з пляшкою спиртного в руці щось йому енергійно доводила.

- Як тобі? – коротко запитала Вероніка. Її напружені пальці все ще продовжували стискувати чорно-білу програмку.

- Видно, що працював професіонал, - відказала я.

Комплімент, безсумнівно, був дуже доречним. Він виконав своє приховане призначення: потішив її самолюбство й трохи послабив м’язи. На обличчі Вероніки з’явився натяк на посмішку, і з-під переплетених пальців вигулькнув шматочок паперу.

- Особливо, - додала я, зважуючи ще одну порцію лікувальних лестощів. – та дівчина, що грала Катріну…

Це був добре продуманий безпрограшний крок.

- Нещодавно з’явилася, - Вероніка невдало намагалася зробити байдикуватий вигляд, спостерігаючи, як її трупа метушливо відкоркує другу пляшку. – От дурні… Нап'ються, а завтра ж…
 
Вона підвелася й пішла до компанії. Мої старання не минули марно; я була впевнена, що через пару хвилин програмка в руці Вероніки теліпатиметься, недоречно нагадуючи про нещодавні хвилювання. Дівчину зустріли радісними вигуками й щедрими обіймами. Вона ще деякий час з нервовим сміхом намагалася чинити опір ("Та годі вже, годі!"), але її дуже швидко засмоктало всередину гурту.

Я відчувала на своєму обличчі посмішку. Саме таку, яка відповідає ситуації, - трохи радісну, трохи поблажливу, трохи безглузду. Зала театру спорожніла, лише збуджені прем’єрою та успіхом актори продовжували святкувати.

Повільно одягла плаща. Ніхто на мене не звертав уваги, тож я рушила до виходу, лишаючи позаду себе дещо, що дивним чином пригнічувало мої думки й псувало настрій.

*

Довго я оберігала себе. Але ж не могло це тривати вічно! Якби я вийшла з театру разом з іншими глядачами і не розбалакувала із режисеркою, можливо, вдалося б уникнути того неприємного видовища. Біль, котрий з’являвся глибоко всередині, майже фізично відчутний біль у крихітній потаємній западинці між легенями починав допікати мене, поки я простувала вулицею.

Із непристойною затятістю з’являлася думка покращити собі настрій, завітавши до пересічного бару (один, що розміщувався на перехресті, фактично вивалюючись на тротуар і приваблюючи вульгарно-яскравою вивіскою, вже спливав у пам’яті). Проте, подібно до запаху дощу і прянощів квітучої яблуні, що легковажно застигли в повітрі, у вуличній невагомості контрастно в’язнув безжалісний вирок. Віднині нічого, нічого не вдієш, і біль лишатиметься щонайменше до ранку. Адже лише завтра, прийнявши задушливу ванну, погортавши глянцевий журнал, сповнений яскравих до тупого запаморочення фотографій з життя, котре насправді не існувало, однак настирливо проповідувалося, й передивившись ранкові новини, що повідомлялися фальшиво бадьорою репортеркою, тоді, можливо – можливо! – я зумію скерувати свої неспокійні розтріпані думки в іншому, байдуже якому, аби тільки в іншому, напрямі.

*

Світанок наставав нудотно-довго. Згадка про заплановане знайомство з художником не надійшла раптово, в мить поривчастого просинання, як люблять вигадувати дешеві журналісти, відчайдушно силкуючись вкластися в зазначений строк. Навпаки – крізь шорстку марлю сну я все ж пам’ятала про майбутню зустріч, і присмак її особливо гостро відчувався в останніх півгодинах млосного перебування в розсіяних ранком сновидіннях.

Я й раніше знала, що такого робити не можна. Що краще зіскакувати з кропленого потом ліжка разом з будильником, а не вимагати від свого втомленого картинками мозку чогось неістотно-більшого (як зразок – яскравішого сну, крізь грати якого рватимуться вигадані солодкі почуття, а опісля ти весь наступний день безуспішно намагатимешся перетворити у казку, котру побачив і відчув вночі). Але, попри будь-які упередження, я залишилася досипати ще п’ятнадцять хвилин, змушуючи свою уяву далі крутити слайди, котрі, на жаль, відзначилися своєю награністю та цвіллю.

Отож ранок, підфарбований блиском холодних крапель душу та сіро-коричневою пінкою розчинної кави, відбувся як прісний початок звичайного дня. Тримаючи в руці бутерброд, що являв собою склеєні тонким шаром масла шматок хліба й скибочку дірявого сиру, та чекаючи свисту киплячого чайника, я робила нахабні спроби уявити, що відбуватиметься о чотирнадцятій годині в художній майстерні. Позаяк болюча пам’ять про вчорашній вечір, всупереч усім сподіванням, не давала жаданого спокою. Пуста зала, розчервонілі обличчя, розбита пляшка, загальна ейфорія сезонного щастя – все це періодично находило на мене видертими образами, немов розгнуздані хвилі, що з’їдають берег під час прибою.

*

Його звати Лесь, і йому тридцять сім років. Так пропихтів мені заклопотаний працівник фірми "Мистецтво – для вас" ("Акція: приватні уроки відомих митців. Дзвоніть!") у вузькі щілинки слухавки (телефон був ще радянського виробництва й мав тьмяний аквамариновий колір). Почувши несподівані гудки, я несамохіть підняла брови й втупилася в квадратний листок паперу, на якому щойно встигла записати ім’я й вік художника. Адресу майстерні мені повідомили кілька днів тому й присягалися подзвонити ще раз із більшим обсягом інформації. Подзвонили, та обсяг не набагато збільшився.

- Принаймні, - сказала я мовчазному телефонові, - хватило духу набрати мій номер.

*

Він був одягнений у потріпаний спортивний костюм блідо-блакитного кольору. На ковзкій тканині місцями розпливалися темні сині хмари, а особливо велика й насичена застрягла одразу навпроти серця, саме там, де невигадливий модельєр розмістив нагрудну кишеню. Волосся стирчало коротким йоржиком, кінчик вуст розтягував на круглястому обличчі уривчасту посмішку. Між вказівним та середнім пальцями були защемлені залишки білої цигарки.


Лесь, - це був він, - сидів на підвіконні й гойдав ногою у такт мелодії, що линула з вуличної музичної ятки крізь відчинене вікно. Полудневе сонце простягало проміння теплим килимом на дерев’яній підлозі й гріло потилицю привабливому тридцятидев’ятирічному чоловікові.

- Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні… - театрально промовив він, дивлячись просто на мене. – Бодлер, якщо не помиляюся.

- Не помиляєтесь, - Бодлер займав на моїй книжковій полиці чільне місце ще зі шкільних років.

- Ні, ні, ні! – Лесь активно замахав правицею. – будь ласка, ніякої офіційності.

Він зістрибнув із підвіконня й викинув цигарку у скорчений в кутку смітник. Я раптом пригадала пожовтілу табличку на першому поверсі, котра застерігала від паління в приміщенні.

- Що тебе привернуло в імпресіонізмі?

В ту мить я ще продовжувала міркувати над його цитатою, тому відповідь вийшла вельми недоладною:

- Щирість, мабуть…

- Щирість? – повторив він, ретельно вимовляючи кожен склад і підходячи ближче. – Думаю, це… Це влучно.

Кивнула й спробувала всміхнутися.

- Бачу, ти щось притягла з собою… показуй. До речі, як тебе?..

Я відрекомендувалася, малодушно зажувавши кінець імені, і почала метушливо розгортати зім’ятий ватман, на котрому втілювалися мої дитячі спроби змалювати світ очима імпресіоніста (а саме – сіру кицьку, котра час від часу з’являлася на моєму вікні, у зворушливому поєднанні з крихітною червоною хризантемою, що цілодобово варилася в помаранчевому вазоні).

Лесь з інтересом поглянув на мій витвір. Потім різко розвернувся й покрокував у інший кінець кімнати.

- Ти чогось боїшся, - сказав він звідти, щось збираючи на великому столі. – Якщо будеш і надалі боятися, зобразити щирість не зумієш. Ніяк.

Я спостерігала за рухом його широких плечей. Потім ковзнула поглядом на шию й зауважила золоте поблискування ланцюжка.

Він повернувся, тримаючи в руці пензля й набір фарб.

- Бери. І не бійся.

Через хвилину мені довелося черкнути несміливий мазок у самій серцевині квітучої хризантеми. Через годину моя картина нагадувала відверту амальгаму кольору та почуттів.

*

Дівчина, котру від мене відмежовувало лише двадцять сантиметрів спертого простору метро, чи не щомиті поправляла пасмо рудого волосся. Мій волос теж офіціально вважався рудим, але насправді його колір був русявим із певним відтінком іржавості.

Я зосередилася на дрібній квіточці, точними копіями якої було розцяцьковане плаття моєї рудоволосої сусідки. Але примітивний візерунок із двома листочками та синім кружальцем посередині не міг витримати моєї напруженої уваги, і мені довелося шукати щось інше, аби відволіктися від суміші вражень і думок. Не дивно, що об’єктом моїх примусових роздумів стала звичайна дівчина, що стояла навпроти.

Того вечора в метро я перевершила саму себе. Я бачила прекрасну руду богиню, що під час нецікавої лекції гризла кінчик жовтого олівця й невинно поглядала в інший кінець зали; наступної миті вона прискіпливо вибирала собі весняне платтячко на  довгоочікуваному розпродажі, клопітливо радячись з подругою; а ось інкрустоване несправжнім камінням дзеркало відображає копицю її червоного волосся, що необережно розлилося, прикривши її струнку постать, доки вона томливо лагодить панчоху, льняний кінчик якої грайливо загорнувся.

Жовті лампи на мить вимкнулися, і поїзд метро, нервово сіпнувшись, зупинився. Сині двері рвучко роз’їхалися, пропускаючи на тьмяну вологу станцію людське місиво. Різкий рух та несподіване зникнення в натовпі моєї сусідки жорстко повернули усвідомлення дійсності.

*

- Едуард Мане.

Лесь зграбно поклав руку на спинку мого стільця, а іншою розмістив на моїх колінах, обтягнутих фіолетовими шкіряними штанцями, половину журналу. Лискуча сторінка бездоганно наслідувала всесвітньовідому картину.

- Бар у "Фолі-Бержер" – прочитала я.

- Саме так. Які маєш емоції?

Я уважно поглянула на репродукцію. Дівчина за барною стійкою, що обслуговує чоловіка. Кілька пляшок спиртного збилися у хвилинну зграйку, трохи далі дві притулені одна до одної трояндочки, жовта й рожево-біла, і кришталевий таріль з апельсинами…Позаду дівчини – дзеркало, що неправдоподібно відображає залу установи й чоловіка-замовника у чорному котелкові… Імпресіонізм.

- Красиво.

- Не просто красиво. Ще й з підтекстом.

- Що за підтекст?

Перш ніж відповісти, Лесь розгладив сторінку, щоб зухвале сонце не засвічувало зображення.

- Самотність. Ода самотності.

- Не розумію.

- Дівчина-бармен дивиться безпосередньо на тебе. Але, якщо ти пильніше пригледишся, то помітиш, що насправді вона тебе не бачить. А оці ложі, заповнені яскравою маячнею капелюшків та рукавичок? Усі спостерігають за акробатами… ось його зелені черевички … сміються, тішаться, розважаються… Один із них, скориставшись вільною хвилинкою, підбіг до бару, мабуть, аби замовити безтурботному  товариству трохи питва… І все це – веселощі, легковажні розмови, суцільне збудження – парадоксально далеко від дівчини, котра на мить застигла схопленою власними роздумами.

Сонячний відблиск знову стрибнув на сторінку.

- До речі, ти чимось схожа на натурщицю.

- Волоссям?

Він стенув плечима.

*

Важко сказати, як це трапилося. Немов учора було так, а сьогодні – раптом інакше.

Я можу пригадати ту несподівану мить, коли виразно усвідомила, що застрягла в павутинні.

Через дві години бурхливого уроку Лесь запропонував зробити перерву, з кривою посмішкою зауваживши, що йому конче треба запалити. Витягши цигарку й влаштувавшись на зігрітому сонцем підвіконні, він сказав:

- Ти ніколи не помічала, як зупиняється час?

Стисла плечима.

- А от я одного разу помітив. Коли розбив чашку. Тобто не саме тоді… Коли чашка ще не встигла торкнутися холодної кухонної плитки. Вона начебто, вагаючись, застигла в повітрі на крихітну частку секунди, як у сповільненому кадрі, знаєш… І, - він зробив рукою різкий вертикальний жест, - жорстко розбилася.

Я мовчала, дивлячись прямо перед собою і думаючи зовсім не про чашку. Лесь нахилився вперед, водночас трохи з’їжджаючи з підвіконня, і додав змовницьки-жартівливим тоном:

- Якщо помітиш, що чашка настійливо силкується вислизнути з обіймів твоїх пальців, не перешкоджай. І придивися уважніше.

Відтоді прудко натягнулася невидима, проте відчутна нитка. Це був не шерхкий ворс покірності, не перемінний льон захоплення, і навіть не відшліфований шовк пристрасті … Це була якась вища матерія.

*

Опісля одне із занять передбачено й сумбурно перетворилося на дещо більше. Лесь надто не церемонився з популярними жіноцькими примхами, такими як, наприклад, бажання отримати непотрібні квіти, нашвидкуруч куплені в кіоскові, чи сходити похизуватися неіснуючим багатством в дорогий ресторан. Усе для нього було дуже природно й легко.

- Побачення, - сказав він, витягаючи звідкись розпочату пляшку рому, - химерна вигадка спраглої жіночої уяви. Жінка, начитавшись сучасних нісенітниць, прибраних у сентиментальні обкладинки, починає переконувати себе у важливості так би мовити "вступних" дій до заздалегідь заготовленого безжалісного плану прибирання чоловіка до рук. Але запам’ятай, Берто: акторство доречно на сцені. Не треба пхати його у життя. Адже тільки позбавлений мозку не зрозуміє цієї начебто наївної простодушності жінки, яка вдає з себе чутливу лань, потребуючу захисту.

- Якщо це, як ти кажеш, гра, - сказала я, аби лише не мовчати. – чому ж чоловіки закохуються?

- Вони закохуються в зовсім інші дрібниці, такі, про котрі, як правило, жінка й не здогадується. І добре, бо тоді б вона зробила з цього заяложену ідеалізацією банальність.

Він простягнув мені пляшку.

*

З того дня Лесь продовжував називати мене Бертою, хоча й знав моє справжнє ім'я. Він наполегливо ігнорував мої зніяковілі погляди, якими спочатку супроводжувалася його забаганка. Але з часом я звикла й почала отримувати дивну насолоду (що мала своє коріння в запаморочливих бісівських снах) від того, що мене кличуть ім’ям відомої натурщиці Мане.

*

Липке хихотливе створіння, котре мимовільно теліпало крихітними пальчиками круглий пластмасовий ґудзик і грайливо стріляло очима, іменувалося Анкою. Вік, коли вперше виникає звабливе бажання чинити наперекір, коли пробуджується інтерес до червоно-чорних плямистих "солдатиків" та іншого вуличного манаття, в погляді з’являється хитрий блиск, а в рухах – моторна незграбність, - таким був вік цієї пухкенької рожевої дівчинки, і вона спритно використовувала всі його переваги.

- З нею сидить доглядальниця, - недбало сказав Лесь опісля мого настирного запитання стосовно того, чому він так мало проводить часу з рідною донькою.

*

Якщо найулюбленішим заняттям Леся було малювання, то друге місце, безсумнівно, посідало розмірковування на різноманітні філософські теми. Він міг годинами сидіти на столі в своїй майстерні, палити й говорити.

Він часто, не попереджаючи, зникав на тиждень-два, і я нічого не чула про нього. Потім раптово з’являвся, поводячись так, немов був відсутній лише пару днів. Це приголомшувало мене спочатку, але з часом я під лаштувалася під його графік кохання.

*

Траплявся момент, коли я була ладна все це припинити.

День перетворювався на скупчення розпеченого очікування, оскільки я намагалася  налаштовуватися на вечірню зустріч. Стоячи навпроти замацаного дзеркала у ванній кімнаті, я пильно стежила за невпевненим рухом власних вуст, котрі через силу витискували скривлені нехіттю слова.

Але коли він прийходив ввечері… Лише поява, лише постать, придавлена змокрілим від дощу плащем – цього було досить. Спостерігаючи, як блистять насичені запалом його очі, як він вовтузиться з пляшкою улюбленого рому, як, наливаючи, підтримує склянку з незмитими крапочками води й підморгує, я ще більше впевнювалася, що не можу зробити рішучого кроку, хоч би й хотіла.

*

Мені лишалося зробити останній експеримент.

Як і очікувалося, Вероніка знову надіслала запрошення на власну виставу. Я дістала ще один квиток для Леся й з боязливим нетерпінням почала очікувати знаменного вечора.

Це була п’ятниця. Я боялася поглянути на себе у дзеркало, боялася торкатися кави, боялася рипіти дерев’яними мостинами підлоги. Ходила навшпиньки. Коли о шостій у квартиру ввалився Лесь із гуркотливим шарканням у коридорі й голосним "Так що там із твоїм театром?", я спіймала себе на обтяжливій думці, що все це дарма задумано.

Прибули зарано до вистави.

Вероніка пташкою вилетіла з-за завіси й наступні десять хвилин тою ж пташкою щебетала нам про свою постановку. Я одразу помітила, як тремтіли її руки, котрі, попри наказ сховатися за спиною, чомусь завжди вислизали на передній план. Її нова спроба здаватися невимушеною і впевненою у власному успіху знову виявилася невдалою.

Дійшла черга до репліки Леся. Вероніка вже неодноразово кидала на нього знервовані погляди. Одного імені їй не вистачало. Побачивши, що від нього чекають слова, Лесь вказав пальцем на якусь із незліченних портьєр і з прихованою глузливістю сказав:

 - Колір непоганий.

Вероніка кивнула й розгублено глянула на мене. На наше спільне щастя, тої миті якась дівчина з трупи гукнула її, й вона, здавлено вибачившись і побажавши гарного перегляду, подалася до завіси.

- Що таке? – спитала я, коли її постать зникла за важкою бордовою тканиною.

- Гарне питання, - він влаштовувався на хиткому стільці.

Я сіла поруч, очікуючи відповіді.

- Ти взагалі… бачила її брови? – сказав Лесь, витягуючись, щоб краще бачити сцену.

- А що з ними? – не зрозуміла я.

- Тонкі дугоподібні брови. Але не можу зрозуміти головного: навіщо їх пудрити? Ці огидні піщинки пудри поміж вискубаних волосків брів… Жахливо.

Вистава почалася, та я все ще продовжувала міркувати над словами Леся. Пригадувала його блазнівську інтонацію, награний вираз гидоти на обличчі й неотесану легковажність при бовканні слів. Він сидів поруч із неприродно піднятими бровами, і я мимоволі впізнавала ще один з переліку його настроїв, котрі найбільше мене дратували.

Вчасно нагадавши собі, що притягла сюди Леся задля певної мети, я одразу випросталася й почала втілювати свій план.

Коли закінчилася вистава, ми не одразу покинули приміщення, а, за моїм наполегливим проханням, залишилися чекати Вероніку. Мені не потрібно було її товариство. Я очікувала, що актори, як завжди буває після прем’єри, почнуть святкувати.

Так і трапилося – тріумфальний гармидер, дружні вітання й висловлення належних сподівань. Ми з Лесем стояли осторонь, я трималася за рукав його пальто, уважно оглядаючи залу.

І в мене не виникало бажання якнайшвидше покинути театр.

*

Худорлявий хлопець, що до того весь час йорзав на кривому пластмасовому стільці й нервово пересував по столику пляшку пива, на якусь мить нарешті застиг і виструнчився.

- Я отримав роботу. В Німеччині. Зрозумій мене правильно.

Довелося зітхнути. Це був його останній козир, завбачливо прихований на невтішний кінець, проте він так і не забезпечив виграшу.

- Послухай. Я маю там людей. Маю гарне місце для проживання. Не перший клас, звичайно, але… для початку можна. Проживемо. Головне – звикнути, втягнутися в загальну течію. А там вже… - він затнувся, немов шукаючи належного продовження думки, і, очевидно, не знайшовши, швидко додав: - Ти знаєш, що я маю на увазі… Німеччина.

Я мовчала. Він нерішуче пробелькотів:

- Ремарк, Цвейг… Га?

Я похитала головою. Перед очима вперто крутився образ собаки, котра, тонучи, все ж намагалася виборсатися з тягнучого мулу, хоч і підсвідомо відчувала, що всі зусилля намарно. Підійшла офіціантка у фірмовій зеленій сорочці з незрозумілим написом на грудях й байдуже поглянула на нас, діставши записника.

- Рахунок, будь ласка.

Вона кивнула й пішла, на ходу б’ючи корінцем блокноту об стегно.

- А тепер, - мовила я. – Послухай мене.

Він подався вперед.

- Ти гарний хлопець. Я люблю тебе. Люблю, але не кохаю. Це, - я підняла руку, бо він вже зібрався суперечити. – не синоніми. Можна просто любити одну людину, любити як кожну живу істоту, але кохати… кохати до одуру й нічних марень, кохати так, аби твоя сутність проклинала мовчання… благала крику… кохати полум’яно, несамовито й болісно… Жагуче, спекотно кохати… Це інше. Зовсім, зовсім інше.

Він узявся за шийку пляшки, немов це була його єдина опора. Повернулася нудьгуюча офіціантка. Я кинула на стіл зім’ятий папірець і підвелася.

- Тримайся там, в Німеччині.

Поплескавши його по плечу, я квапливо покинула парке приміщення.

*

Лесь сидів на ліжку й розкладав пасьянс. Я розмістилася навпроти й пробувала зупинити мить.

- До життя треба відноситися легше, - раптом сказав він. – Воно для того й дається Творцем, аби ми могли отримувати насолоду. Інакше взагалі було б нелогічно створювати світ, хіба ні? Безглуздо вважати, що ми маємо щось комусь доводити, замість того, щоб жити у власне задоволення.

- Але існують проблеми, Лесе, - мовила я. – Звичайні буденні проблеми.

- Зазвичай люди самі собі вигадують проблеми. Самі псують собі нервову систему.

Випала невдала карта і він голосно вилаявся. Пропустивши ще кілька карт, він продовжив:

- Елементарно. Навіть зараз. Вискочив валет, хоч був зовсім непотрібний. І що? Життя продовжується.

- Ти сам щойно лаявся, - нагадала я.

- То й що? Чому я маю мовчати?

- Твої власні слова: псуєш собі нерви.

- Навпаки, - він всміхнувся. – я звільняюся.

Я підвелася, попленталася в кухню й почала маятися дурістю. Його принципи були занадто свавільними й легковажними.

- До речі, - гукнув він з кімнати. – Я їду у Львів. Хочеш зі мною?

Сперлася на шафку.

- Я…

- Чекай. Зараз я почую: купа невирішених питань, незібрані речі, головний біль, либонь, недочитаний Кант. І, нарешті, основна причина: як же це так, щоб за один вечір взяти – й податися кудись подалі звідси? Хіба я не правий?

Я стояла й дивилася на квітчастий візерунок цукорниці, повільно усвідомлюючи його правоту.

- Коли їдеш? – сказала через вертливу хвилю роздумів.

- Яка різниця? Хоч зараз. Як ти?

Знову випала нетривка пауза.

- Спробувала б хоч раз – раз! – жити так, як бажається тобі, а не комусь.

Лайка. Видно, він продовжував грати, доки розмовляв зі мною.

- Гаразд.

*

- Ти міг одягнути щось інше, - відказала я, з неприємною ясністю пригадуючи широку чорну шафу, в нетрях якої пріли дорогі костюми впереміш із вуличним ганчір’ям..

- Ой, благаю, не треба зараз… - він поправив комірець синьої спортивної кофтини.

- Але я не розумію. Мати такі речі і…

- Маєш на увазі те ексклюзивне шмаття?

- Ти міг би вдягатися пристойніше…

- Навіщо?

- Такі речі…

- Навіщо?

Дивлячись крізь запилюжене вікно його машини, я намагалася сформулювати відповідь так, аби вона справила враження.

- Облишмо, добре? – сказав він.

*

Коли почало темнішати, Лесь зупинив авто навпроти невеличкого зграбного мотелю. Вечеряли ми разом, але потім він сказав, що потребує самотності.

Увесь вечір я проблукала вуличкою й, коли повернулася до номера, Лесь вже міцно спав.

*

Зранку я знайшла його на терасі граючим у карти з незнайомим мені старим чоловіком. Підійшла, обійняла за шию. Він неуважно поцілував мою руку й сказав своєму приятелю:

- Моя дівчинка, Берта.

Той оцінююче поглянув на мене своїми злинялими очицями. Я неохоче зобразила стандартну посмішку. Не заперечила, що моє справжнє ім’я інше. Адже тоді б не з’явилося такого приємного забороненого відчуття, котре при великій концентрації могло призвести до дурманних спазмів у скронях.

Лесь мав поганий набір карт, і я подумки відзначила, що особисто в такій ситуації програла б. Але він зумів гідно виплутатися, обернувши неминучу поразку в стерпну нічию.

- Все? – поцікавилася я, спостерігаючи, як чоловік навпроти згрібав усі карти в одне звалище.

- Ні, ще кілька партій, - із байдужим спокоєм відказав Лесь.

- У нас домовленість, - щербато всміхнувся старий, змішуючи колоду.

- Слухай… - я нахилилася, заглядаючи Лесеві в обличчя.

- Піди прогуляйся, - він підсунув стільця ближче до столу, роздратовано уникаючи мого погляду.

Усе зникло. Відчутно було лише, як десь в іншому вимірі шершаві камені в пристрасному русі протирають між собою тонку натягнуту нитку.

*

Ми так і не побували у Львові.

Посеред дороги він розвернув авто й почав рухатися в протилежному напрямку.

Я навіть не поцікавилася чому.

*

Я стояла посеред кухні, впритул дивлячись на нього. Він сидів за столом й поволі їв морозиво зі скляної тарілки.

Пішла до холодильника. Відкрила. Кволо сіпнулися сяйвом білі лампочки, освітивши холодну порожнину. Закрила.

- Кажи вже, - мовив Лесь, облизуючи ложечку.

- Не маю, що сказати, - збрехала я.

- О, ні, - він вкусив вафельний корж. – скажи, що я монстр і розбещую твої цінності.

- Навіщо так жорстко?

- А навіщо обманювати?

Я зробила вигляд, немов щось шукаю на столі. Лесь вичікувально стежив за моїми рухами. Потім схопив рушника, що бездіяльно лежав на сусідній табуретці й кинув мені у руки.

- Потримайся за нього, якщо це чимось допоможе.

- Справа не в тому.

- А в чому ж, чорт забирай? – гаркнув він, дряпнувши ногою стілець навпроти.

Настала нервова тиша. Я бентежно витирала рушником власні пальці, безнадійно сподіваючись, що це приховає їхнє тремтіння.

- Ти не розумієш, - нарешті сказала.

- Типові зауваження… - пхикнув він. – Коли ти, Берто, нарешті припиниш використовувати ці бісові жіночі трюки?! Знаєш же, як я їх ненавиджу! Якщо тебе щось непокоїть, знайди в собі сміливість сказати про це.

- Ти – робот, - сказала я. – ти не маєш почуттів.

На його обличчі чомусь почала прорізатися посмішка.

- Он як, - мовив він, і підвівся.

- Я тобі не потрібна, - бовкнула я наостанок.

- Он як, - повторив він, і попрямував до виходу. Роздратованого грюку дверима чутно не було.

Натомість гучно відлунювали кроки.

*

Пообідні, вилізши з зіжмаканого ліжка, від котрого тхнуло вранішніми маревними сновидіннями, облившись льодяною водою й випивши чашку чорної кави з дзеркальною плівкою, я попленталася до майстерні. Він був вже там і щось захоплено малював.

Я мовчки дістала свій ватман і поринула у роботу.

До вечора жоден з нас не мовив ні слова. Коли геть стемніло, ми якось одночасно поскладали фарби й вийшли на вулицю. Лесь вимкнув сигналізацію у своєму авто, й ми мовчки поїхали до ресторанчика, де раніше вечеряли.

Сидячи за круглим столиком на майданчику, посеред маленьких ліхтариків, котрі прикрашали кований паркан, п’ючи гарячий англійський чай, ми якось непомітно поринули у розмову. Не пам’ятаю, хто перший її почав – вона якось сама тихо зав’язалася, поєднавши наші погляди й витіснивши вже звиклу за день мовчанку. Це була спокійна бесіда на різноманітні неважливі теми, котра зазвичай з’являється у товаристві мало знайомих одне одному людей.

Близько одинадцятої Лесь розрахувався за нас двох і підвіз мене до порогу мого під’їзду. Я подякувала, він кивнув і від’їхав.

Це був останній раз, коли я його бачила.

*

Півроку по тому я дізналася, що він одружився з якоюсь голландською художницею.

Хтось надіслав мені запрошення на виставку його картин, хоч я її й не замовляла. Кілька днів вагалася й нарешті відвідала її.

Одна картина посередині зали одразу привертала увагу.

Дві трояндочки, таріль з апельсинами. Велика люстра, заповнені балкончики, шовкові рукавички дам, кокетливі шляпки, зелені черевички акробатів. Чоловік підходить до бару, аби замовити собі й друзям питва. Радісне передчуття й щасливий азарт вгадується скрізь навколо самотньої постаті дівчини – та не в ній самій. Але щось все-таки відрізняє її від справжньої натурщиці Мане.

Авжеж. В неї моє обличчя.