Просто іду вгору. В ліс, де високі, старі ялини. Несу в заплічнику маленького Божого Сина. Голова його кучерява. Волосся легке, золотаве. Він, як всі діти, вертлявий озирається на всі боки.
А мене огортає спокій. Тотальний. В серці душі тілі. Від корінців волосся на маківці до ніг втомлених, наболілих.
Ми йдемо довго. Навпрошки через струмочки. Малий засинає. Носиком сопе своїм. Рученятами шию мені огортає. Не шелеснуть птахи. Не пробіжить білка. Поховалися лісовики. Перелесник навіть не дмухне у сопілку.
Просто ліс. Отакі от чари.
Ми виходимо в поле. Там внизу - байраки, левади, чагарник: терен з глодом на пару.
Просто в мене на спині заснуло дитя. Син Людський. В нього є мама і тато. Він проживе довге життя. Здорове, щасливе, багате.
Про100 iду вгору
© Copyright: Валентин Лученко, 2013
Свидетельство о публикации №213111800764
Свидетельство о публикации №213111800764
Рецензии