аж руки опускаються

Іноді варто замислюватися над тим, ким ми були  і ким ми стали. На початку нашої ери люди ходили по світу, пропагандуючи  бога, який начебто кращий за нас і котрий допоможе. У кожному разі, люди повинні були зрозуміти, що існує щось краще за нас, щось абсолютне. Споконвіків нам нав'язували будь-що, аби не лишити часу поміркувати ким ми є насправді. Яка вартість нашого життя? Чи маємо ми право на помилку? Хто, врешті-решт, допоможе нам виборсатися  з того багна, в котре "заховали алмаз наш чистий дорогий"?  Раціональна точка зору категорично відповідає — "ніхто". Звичайно, так жити важко, але ніхто й не обіцяв легкої прогулянки.
         Безперервний розвиток технологій відбувається пропорціонально з моральною деградацією суспільства, котре  буквально маринується у власному соку, власне, ігноруючи цей факт. Адже кожен адекватно мислячий індивід розуміє всю пагубність розвитку людської свідомості. Вражають лише темпи запліснявіння  людської душі. Ми всяко відхрещуємося від будь яких проявів свідомого глузду, роблячи винним кого завгодно, але ніколи себе. Складається  враження, що на цьому світі всі хати з краю, до того ж у всіх цих хатах занавіски на фіранках надійно відгороджують  кожну "особистість" від подібної хвилею аморальності, байдужості та маніакального бажання довести всім, що все це не так.
Це ми виправдовуємо вбивць, збоченців, спекулянтів, державних зрадників, псевдо-патріотів, корупціонерів, махінаторів, міністра освіти своєю байдужістю. Вони діють спостерігаючи за нашою відсутністю дій, оминаючи людяність дорогою, мощеною жовтою бруківкою.  А ми ж, дізнавшись про ці абсурдні діяння, декілька хвилин корчимо невдоволене обличчя, іноді плачемо, потайки упокорившись, і вимовляємо щось на кшталт "аж руки опускаються", тим самим приєднуючись до лав збоченців, корупціонерів, міністрів. Це ми опускаємося,  нічого скидати гріхи на кінцівки.
       Якою б болючою не виявилася спроба конкретизувати, звернемо увагу на наш носій милозвучності — народ. Скільки помилок, зрад, безглуздих рішень прийняли наші предки? Чи припинили керуючі цією шхуною плювати за борт, до того ж проти вітру? Чи бачимо ми покращення? Чи продовжуємо малювати їх в уяві? Вірити у світле майбутнє — це ніби перебувати у варшавському гетто у 40-і роки минулого століття — єдине що залишається, коли їсти вже нічого.
      В той час, коли найрозвинутіші країни знайшли єдиним виходом з цієї прірви байдужості ангажування майбутнього покоління до негайного вирішення актуальних питань (соціальних, економічних та екологічних у першу чергу), формуванні моделі нової молодіжної поведінки у форматі сталого розвитку, заохочуванні молоді до активної участі у житті власної держави (шляхом позиціонування самої молоді, як клітини цілого організму), ми продовжуємо скиглити, що нове покоління намагається якнайшвидше покинути цю облишену будь-чиїм богом країну, згадуємо приказку про втечу пацюків з корабля (тим самим підтримуючи концепцію автора щодо країни-шхуни) і давимо на жалість словом "патріотизм". Ці методи апріорі являються безрезультатними, адже у нас прийнято вважати, що пишатися убогою країною — це не патріотизм, а ідіотизм.
           Країна, яка побудована на помилках повинна пам'ятати їх, інакше все обрушиться на голови людей, котрі коротають свій вік у цій "помилковій" країні. Це ми, хто встановлює монументи чужим помилкам. Це ми, хто пізніше анігілює ці монументи, наражаючись на залишки людей, що змирилися з помилкою. Це ми, хто направляє свій фінансовий геній на розточування та наближення незворотнього краху економічної системи країни. Це ми, хто називає зрадниками, обмежує у свободі та розстрілює всіх тих, котрі не бажають казати "аж руки опускаються".
      Як би там не було, хтось вклав у голови людей думку, що маленька на їхню думку помилка, не варта навіть сповіді перед собою, не має значення. Насправді сукупність цих помилок прийнято називати менталітетом, відразливою його стороною. Хтось втлумачив нам, що людство вічне і не потребує ніяких зусиль задля існування. Хтось наштовхнув нас на стару як світ помилку, що хтось чи щось підтримує світло вкінці тунелю. В кожному разі, добром це не скінчиться.