23. 11. 13

  На вулиці зовсім не було холодно. Вже закінчувалась осінь, та вона йшла в легенькому світері. В одній руці був телефон, а в іншій - картка. Кредитка. Як класно жити з-за кордоном. У вітринах маленьких магазинчиків вона бачила своє відображення. Грала музика. Аліса відчувала ніби вона головна героїня якогось фільму, американського. Ніби у неї за поясом чи то пістолет, чи то ніж і вона йде вбивати. Вона впіймала погляд і посмішку дівчини з лікерної крамниці, яка зачиняла магазин.
  "Точно як у фільмі, - подумала Аліса. - Навіть свідки є".
  Вона йшла з простим виразом обличчя і намагалась вкласти в свою голову, що їй пора мінятись. Махаючи кредиткою і телефоном в руках вона розуміла, що це, в принципі все, що у неї є свого. А на картці не так і багато міліонів.
  Нарешті вона дійшла до супермаркету. Алісі захотілось морозива, ось чому власне ввечері вона вийшла, одягнута так легко, по-домашньому.
  Алісі не хотілось приваблювати будь-чию увагу. Вона намагалась себе вести як найпростіше, що зовсім не вона. Її завжди тягнуло виділятись, бути яскравою та красивою. Вона сильно старалась бути і класною, і веселою, і гарною. Та що їй з цього вдавалось вона ніколи не знала. А тепер вона стала парадоксом. Ішла і не посміхалась, ні з ким не віталась, лише кивала покірно.
  Аліса вибрала собі морозиво з розумінням того, що завтра треба буде обов'язково йти в тренажерний зал, щоб нічого не проявилось на її фігурі. А потім її метнуло до відділу з чіпсами і понеслась.
  Брала все, що бачила, розуміючи, що зал від такого не рятує. І соку.

*
  Сьогодні знову їй треба було туди. Цього разу це був день. Вона була одягнена лише в шорти та майку. Та на вулиці світило сонце і трава зеленіла, хлопці в баскетбол грали.
Купила соку і пішла додому. Люди з маленьких крамничок дивились на неї. Без ніякої цілі, просто автоматичний погляд на вулицю.
  "Коли ж я вже зустріну свого лицаря...Знову не сьогодні?"
  Вона завжди сміялась  зі своєю подругою, що зустріне свого лицаря саме тоді, коли буде виглядіти найжахливіше. Бо доля така, лоха. Мабуть ще не настав той день.
  Не хочеться розказувати про всі її проблеми, про її думки і сумніви, про надії і про реальність. Хочеться просто гарної історії кохання якою ми її бачимо. Лицар приходить, кохає тебе, робить все чого бажаєш і все - навіки щасливі.
  Аліса чула і бачила купу таких любовних історій і не могла вже дочекатися своєї. А вона все не йшла і не йшла.
  Вона б і сама стрибнула в натовп і знайшла його, але це ж його завдання! Це ж він справжній чоловік! Лицар, принц - називай як хочеш.

*
  Серце багато разів було розбите по самій її вині. Вона кохала, чи думала, що кохала,а вони - ні. І все, трагедія в житті на тиждень. Та коли дорослішаєш, рік за роком прозріваєш. Вся жорстока реальність вилазить. І їй так хотілося ще дивуватись подвигам. З такою швидкістю і реальністю подвигом для неї вже стала проста смс чи повідомлення в інтернеті. Лицарі ліниві,так що такий маленький крок від них здавався вже проявом симпатії. І на цих проявах зазвичай все і закінчувалось. Аліса з одного погляду хлопця вже могла намалювати собі майбутнє з ним аж до внуків. Думаю кожна дівчина хоча б раз таке робила. А от Аліса щоразу. Так вже їй прибило на серйозні стосунки.
  Та останні чотири чи навіть п'ять її лицарів достукавшись до головного більше не з'являлись в її житті.
  "Невже пора почати жити сексом ? Цією тілесною владикою ? А як же любов, почуття ?" В сучасному світі це давно вимерло і нормою стало просто тупо займатися цим ділом, навіть "любов'ю" це вже не назвати. Як же боляче було нашій Алісі, що все стоїть на цьому.
  "Як же подвиги?"

*

  У Аліси був один дуже хороший і симпатичний друг - Слава. Вона не була в його стилі, тому то і став другом. Аліса мала особливе відношення до красунчиків - вона їх просто не любила, з першої зустрічі.
  "Якщо хлопець гарний, то яке йому діло до мене ? Він просто вже звик і це стало для нього нормою, що всі дівчата самі вішаються на нього. Тобто, йому навіть пальцем не треба рухати. Гарна зачіска і піджак. Зустрічайте, дівчатка."
  А ще красиві люди так гарно вміють принижувати. Це в них виникло на практиці. Вони можуть принизити і не подивитись, лиш тому, що гарні. Лиш тому, що природа їх наділила цим.
  Слава був красенем. Ну дуже гарним. І все - як коса зрізала, невзлюбила наша Аліса його сильно-пресильно. Найбільше їй подобалось принижувати його і називати Казановою. Хлопець не дивлячись на свою вроду виявився нормальним. Ну чи для Аліси він став нормальним. Він і досі при зустрічах розповідає про дівчат, яких хотів би, які на десять балів, які на сім. Кожного разу він задивлявся на інших з коментаріями, але Алісі не було до цього діла. Вона лише оцінювала його поведінку і характер. Все таки помилилась. Не всі вони звірі-красунчики.
  Скільки постільних сцен він їй описав. І ті, які насправді були, і ті, про які він мріє у майбутньому. Іноді Слава перегинав палку, та завжди це все закінчувалось сміхом.
  "Мабуть він бачить в мені друга, просто жіночої статі. Мабуть я просто не його рівень. А може мені сильно пощастило, що я знаю цю людину глибше, ніж всі ті дівчата, які у нього були." Її теорія "краси" і наче рухне тут, і наче сама себе виправдовує, показуючи виключення.

*

  П'ятий був особливий. Аліса йому не дала. І він зник. Просто попередні чотири отримали і теж зникли. А цей навіть боротися далі не став. І як тепер цих чоловіків розуміти ?
 
*

  Ще одна теорія була присутня в житті Аліси. Все, з чим ти миришся в своєму житті - йде геть. Найпершим прикладом стала її цнотливість. Вона так сильно хвилювалась що в свої 20 років вона все ще там. А от потім сталось щось неймовірне. Аліса навіть не пам'ятає що стало тому причиною. Вона полюбила це. Цнотливість здавалась їй чимось особливим і неймовірним. Все в житті не вічне, а ось ця особливість назавжди стала її секретом, її ізюминкою. То була єдина річ, яка повністю належала лише їй і нікому більше. Після довгого часу смутку її обличчя засвітилось щастям. "Чому я лиш тепер це зрозуміла? Я маю таке неймовірне в собі довго, і лише зараз оцінила!"
  Не пройшло і два тижні і сталось. Не було більше тієї ізюминки. Це трохи її засмутило, але з іншого боку відкрило їй двері в сексуальне життя.

  Аліса почала звикати до людей навколо, які їй раніше зовсім не до вподоби були, а зараз стали просто необхідністю в кожному її дні. Вона не примушувала себе, їй просто очі відкрились на це. "Тепер я це все ясно бачу і люблю те, що маю". Тут проти її теорії почав працювати інший закон. Закон прогресу: ніколи не зупинятись на досягнутому.
  Інакше ти просто регресуєш. І життя, не запитуючи дозволу, все перевернуло і поміняло, відібравши добрячу частину хорошого в житті Аліси і одночасно додавши туди щось інше, нове. Як і з цнотливістю.

*